Український боксер Олександр Усик виграв ще один свій бій і тим самим здійняв в Україні дві потужні хвилі реагування: вкрай позитивну та вкрай критичну.

 

Оскільки тема ця виходить за рамки боксу і навіть спорту загалом, пропоную її проаналізувати в контексті традиційних пошуків українського героя.

Ще раз: хто є Олександр Усик?

 

Незважаючи на широку популярність боксера серед українців, вважаю за потрібне ще раз провести аналіз, що називається, від «А» до «Я».

Щоб з кожною подальшою літерою можна було накопичувати аргументи.

Отже, почнемо з простої констатації: на момент анексії Криму Олександр Усик мешкав разом з родиною в головному місті Криму - Сімферополі.

Пропозиції там і залишитися, і захищати кольори Росії в Олександра, найімовірніше, були.

Тим не менше, Усик вибрав своє: залишатися українським боксером і захищати спортивну честь України.

Це - перше і визначальне.

Друге - всі пам'ятаємо, як він це почав робити у виклично українському стилі - з козацьким пасмом чуприни-оселедця на голові, виходячи на ринг під українські маршеві мелодії. Тоді й почалася серія ефектних перемог Олександра. Перемог на славу українського боксу.

Родина його при цьому ще проживала у Криму.

У тому Криму, де активно викорінювалося все українське. А Олександр поводився демонстративно, виклично у проукраїнському стилі.

Третє. З часом його зовнішній стиль трохи «заспокоївся»: оселедець змінила коротка спортивна стрижка. Проте, не змінилося головне: Олександр Усик отримував перемогу за перемогою і щоразу після оголошення суддівського рішення розгортав жовто-блакитний національний прапор України.

І у такому вигляді його світлини облітали всі світові інформаційні агенції, відеокадри цього моменту також транслювалися у телевізійних новинах по всьому світу, розміщувалися в Ютюбі та на сайті боксера.

Увесь світ вкотре переконувався: нову яскраву перемогу здобув український боксер.

Отже, чітко наголосимо: в дискусії, що закипіла після останнього за часом бою О. Усика і у цій статті йдеться про українського боксера, який успішно будує власну спортивну кар'єру й одночасно прославляє Україну.

Що цього разу здобув О. Усик?

 

Український боксер Олександр Усик, вигравши один бій, отримав одразу п'ять в одному: переміг у Всесвітній боксерській суперсерії і тим самим став володарем Кубка Мухаммеда Алі та абсолютним чемпіоном світу, виборовши 4 пояси чемпіона світу за версіями різних боксерських асоціацій.

Він став першим українським боксером, якого оголосили абсолютним чемпіоном світу. Таке не здобували ні брати Клички, ні Василь Ломаченко, ніхто інший в Україні.

І на сьогодні О. Усик - єдиний активний абсолютний чемпіон світу в своїй ваговій категорії. Єдиний активний - значить той, хто продовжує виступати і планує свої подальші бої.

Бо деякі видатні боксери з різних країн, що теж у минулому завойовували звання абсолютного чемпіону світу, вже припинили виступати і перебувають на спортивній пенсії.

Як оцінила перемогу О. Усика міжнародна боксерська спільнота?

 

В цілому, дуже схвально. Безліч всесвітньовідомих спортивних авторитетів сказали слова захоплення наступальним стилем і коректним характером проведення Олександром бою. Оцінили і масштаб українського боксера. Ось лише один із прикладів.

Авторитетний журнал The Ring традиційно визначає рейтинг кращих боксерів світу, незалежно від вагової категорії. Тобто, простіше кажучи - абсолютно кращих боксерів світу - звичайно, з точки зору експертів журналу.

Цей рейтинг користується великою повагою і здобув загальне міжнародне визнання.

Так ось, після цієї перемоги О. Усика поставили у рейтингу журналу на 4 місце.

Вище нього тільки три боксери різних вагових категорій: очолює рейтинг громадянин Казахстану Геннадій Головкін. На другому місці - наш Василь Ломаченко. На третьому - американець Теренс Кроуфорд. Усик став четвертим.

Тут є певний парадокс: Усик нині єдиний абсолютний чемпіон світу - ніхто, зокрема, і ті троє, що вище від Усика в рейтингу, не мають такого звання. І, все-таки, в рейтингу журналу The Ring вони вище. Чому?

Тому, що журнал оцінює всі бої кожного боксера за всі роки у його ваговій категорії і ставить їм постійно нові і нові оцінки, даючи змогу накопичувати бали.

Можна сказати, що в О. Усика ще є час наздогнати і перегнати когось з цієї трійки, а може, і всіх. І, не виключено, з часом очолити престижний рейтинг журналу The Ring.

Де і з ким бився О. Усик?

 

Ось тут ми підходимо до ключового пункту, який став у дискусії яблуком розбрату.

Олександр Усик провів цей бій з росіянином Муратом Гассієвим, і відбувся цей поєдинок у Москві.

М. Гассієв є етнічним осетином і громадянином Росії.

До бою багато писали, що М. Гассієв є молодшим за О. Усика і володіє дуже сильним нокаутуючим ударом. Недарма чимало своїх поєдинків Мурат закінчував нокаутом, примушуючи суперників повзати по рингу.

Тому більшість російських експертів і низка міжнародних вірили у майбутню перемогу М. Гассієва. Вірменин, з яким мені довелося дивитися цей бій, впевнено пророкував, що М. Гассієв із 6-7-го раунду буде нарощувати темп бою, оскільки він є молодшим і більш витривалим, і, у підсумку, переможе Усика.

«Усику ще пощастить, якщо Мурат його не нокаутує», - впевнено заявив мені цей шанувальник боксу. - «Ви, звичайно, вболіваєте за Усика, - додав він - і я вам співчуваю».

Ось такі були настрої у багатьох. Та тільки не в українців, бо всі ми вірили в перемогу О. Усика, хоча й не забували про вік Гассієва та його потужний удар.

Таким чином, за спортивними критеріями українець Усик був у нерівних умовах: він бився з росіянином Гассієвим у столиці Росії, в залі, вщерть заповненому російськими вболівальниками, серед яких українські фани Усика були в очевидній меншості.

Лише через це Усик заслуговував у тому бою додаткової нашої вболівальницької підтримки.

Що ставлять О. Усикові у провину?

 

А ось це і ставлять - що О. Усик погодився провести поєдинок у Москві.

Справа в тому, що раніше цей бій мав би відбутися у Саудівській Аравії. Але з низки причин, зокрема, і через оголошену травму ліктя в Олександра Усика, час сплив, графік зірвався, й араби вилетіли з організаторів матчу.

В результаті додаткових перемовин матч було перенесено до Москви. Перенесли його організатори турніру, прийнявши пропозицію росіян.

О. Усик до цього вибору місця проведення стосунку не мав. Він дав згоду, опинившись у ситуації ультиматуму - або вийти на ринг в місці, котре вибрали у підсумку організатори Всесвітньої боксерської суперсерії, тобто в Москві, - або отримати санкції організаторів цього всесвітнього турніру.

Що сталося б, якби Усик відмовився битися в Москві?

 

До вияснення цього питання часто не доходять критики О. Усика. Вони просто дотримуються позиції: треба було відмовитися виходити на ринг у Москві. А далі?

Про оце саме «далі» більшість з них не розмірковують. Або мовчать про висновки.

Але закони журналістської аналітики вимагають довести аналіз до кінця.

	Усик б’є Гассієва

Отже, питання: якби українець відмовився вийти на ринг у визначеному організаторами турніру місці проведення фіналу - Москві - що би сталося?

Оскільки відмова була б без травми О. Усика, тобто, без причини, вагомість якої визнали б і в якій переконалися б організатори матчу, йому була б зарахована поразка й абсолютним чемпіоном світу, володарем кубка М. Алі і чотирьох чемпіонських поясів був би без бою оголошений росіянин М. Гассієв з посіданням відповідного місця в рейтингу журналу The Ring.

Про подальші прикрощі О. Усика, зокрема, зниження його реноме серед міжнародної боксерської спільноти, я не кажу.

Достатньо і цього основного факту - переможцем і фактично боксером № 1 сьогодення був би оголошений не українець, а росіянин.

А чому не припустити, що саме на такий варіант розгортання подій сподівалися деякі з тих російських функціонерів, котрі зуміли зацікавити організаторів турніру і переконати їх (зокрема, і матеріально) та наполягли на проведенні поєдинку в Москві?

А що - могла би бути красива, з точки зору декого, картинка: О. Усик гордо заявляє, що не буде битися в Москві, йому зараховується поразка, і замість української перемоги і слави проголошується російська.

Далі Усик повернувся б додому, він нічого не здобув би для спортивної слави України, зате задовольнив би тих, хто був за відмову. Відмову будь-якою ціною - навіть ціною проголошення української поразки і російської перемоги.

Питання до критиків Усика: вас би влаштував такий підсумок?

Відповідь критиків Усика: він мав відмовитися битися в Москві. Крапка. Про подальше уникають дискутувати. Це «подальше» нібито не існує. Але воно існує, і вище я це показав.

І це «подальше» - є ціна відмови, а саме: проголошення української спортивної поразки і російської перемоги.

Піар, інформаційна війна і спорт

 

Критики Усика наводять переконливу, з їхньої точки зору, думку: факт проведення бою українця і росіянина в Москві російські ЗМІ, політики тощо використають як підтвердження того, що між Росією і Україною нема війни, там дружба народів і все о'кей.

А ось якби Усик відмовився битися в Москві, такого підтвердження у розпорядженні російських піарників нібито й не було б.

Відповім їм: за законами піару та інформаційної війни будь-який варіант розгортання подій можна спробувати використати на власну користь. Будь-який!

І це постійно використовується.

А чому критики не уявляють собі шаленої пропагандистської кампанії під гаслом: «Українець злякався», яку могли б розгорнути росіяни, якби О. Усик відмовився битися в Москві навіть під загрозою оголошення поразки?

Говорили б про те, що О. Усик злякався ймовірної поразки від значно молодшого нокаутера М. Гассієва і під благовидною причиною відмовився вийти на цю прогнозовану поразку, а отже, і ганьбу.

Така пропагандистська кампанія була б кращою для України? Не такою страшною, як піар про те, що українець з росіянином провели поєдинок у Москві, а, значить, у стосунках все нормально?

Треба чітко розуміти: росіяни в будь-якому випадку намагалися б піарити ситуацію на власну користь. Але в даному випадку після перемоги Олександра у них для активної піар-кампанії не було жодного козиря. Не дав його росіянам особисто український боксер О. Усик.

Відомий журналіст Юрій Луканов розмірковує: «Я читаю стрічку і бачу зраду серед неучасників АТО. Жодного учасника АТО у себе не помітив. Щоб дати оцінку настроям учасників АТО, треба провести опитування. Але, загалом, треба вчитися інтерпретувати події на свою користь. В житті дуже рідко бувають однозначно білі або чорні речі. А от що там побачити - чорноту чи білизну - це вже залежить від психічного стану людини або суспільства. Наше суспільство, на жаль, вміє побачити зраду навіть там, де є однозначна перемога».

Я не пишу про сам бій. Скажу тільки, що українцям усього світу, в Україні і діаспорі, в зоні бойових дій і в кожному місті-селі було величезною втіхою в той вечір спостерігати, як Олександр Усик не дав жодного шансу розпіареному нокаутеру М. Гассієву.

Як українець з раунду в раунд нарощував перевагу і у фіналі звершив свій танець тріумфу ще до гонгу - оскільки всім було вкрай зрозуміло: в столиці Росії при шаленій підтримці російськими вболівальниками свого фаворита, росіянина, в його рідних стінах беззаперечно переміг українець!

І ті критики Усика, що дозволяють собі зневажливо висловлюватися про «блискучі медалі», не хочуть бачити очевидного, того, що проступає за медалями, кубками, поясами чемпіона: це була абсолютна українська перемога, і з того самого дня в усіх спортивних реєстрах світу абсолютним чемпіоном вважається не росіянин, а українець Олександр Усик.

Ось як це емоційно прокоментував заступник голови УРП, рекомендований на цю посаду особисто Левком Лук'яненком, київський тернополянин Тарас Мирославович Козак (не плутати з львівським Тарасом Козаком):

«Прапор України в центрі Росії?

Зрада!

Гімн України та патріотична українська пісня звучать у Москві?

Зрада!!

Українець переміг росіянина в чесному двобої, став єдиним абсолютним чемпіоном світу, володарем кубка Мухаммеда Алі?

Зрада!!!

Весь світ побачив переможця-кримчанина, який пишається своїм рідним українським стягом?

Зрада!!!!!»

Це ж в яких хитромудрих мізках народилася ідея спаплюжити велику перемогу українського бійця, перетворити її на зраду і поразку? Навіть Геббельс не додумався б до такого.

Але наші шароваропатріоти з упертістю, гідною кращого застосування, впарюють нам цю зраду, нав'язують комплекс меншовартості. Бо, мовляв, кремлівська пропаганда переверне цю перемогу на свою користь. «Как би чєво нє вишло...»

Треба було віддати перемогу росіянинові. Тоді Кремль не скористався б моментом свого тріумфу, а російські пропагандисти, всі як один, повісилися б...

Слава Україні!

Сашко Усик - український чемпіон світу!»

Чемпіон, але не герой?

 

Поряд із критикою в ЗМІ та соцмережах зметнулася значно потужніша хвиля радощів та підтримки українського боксера.

Пропозиція присвоїти О. Усику звання Героя України, котру висловлювали і політики, і пересічні українці була, зокрема, пов'язана з гострою суспільною потребою віднайти і мати українського героя.

Якби цей спортивний поєдинок відбувся у будь-якій країні світу, але не в Росії, Олександр Усик мав би серед українців стовідсоткову суспільну підтримку і жодних критичних стріл на його адресу не летіло б - адже він виграв справді блискуче!

Однак, у контексті неоголошеної російсько-української війни одностайної підтримки не вийшло - оскільки критики О. Усика не сприймають, а то й засуджують його рішення. І навіть його виграш та значення цієї перемоги для міжнародного спортивного та загального іміджу України ними ігнорується.

Ось і виходить, що в очах його критиків Олександр - український чемпіон, але не український герой.

У ситуації Усика стати одночасно чемпіоном і героєм для всіх - підкреслюю: для всіх - не виходило. Не відмовишся від поєдинку у Москві, значить, в очах критиків ти не герой, хоч і переможець. Відмовишся - в очах критиків ти герой, але, на жаль, при цьому, не переможець.

І лише в очах тих українців, які розуміли, що вибір місця бою від Усика не залежить, його перемога у «лігві ворога» спортивного представника цього ворога - це одночасно підтвердження того, що О. Усик - чемпіон і герой.

Roman Panychevnyy резюмує: «Просто в одній країні #мінкісельов працює а в іншій все погано і зрада. Використати таку подію для потужного піару і деморалізації противника, а не скиглитити у фейсбуках! Страшно подумати, що було б, якби Усик програв».

Юлія Тимошенко долучилася до підтримки спортсмена: «Вітаємо Олександра Усика з Великою Перемогою! Це - свято для всієї України!». А Viktor Kostiuk лаконічно резюмував: «ГОРДІСТЬ УКРАЇНИ!!!!!!!!».

Інші спроби побачити українського героя

 

Українці останніми роками шукають свого героя. Не занурюючись у далекі часи, згадаймо лише шалену масову підтримку українцями всього світу Надії Савченко у часи її ув'язнення в російській буцегарні.

Згадаймо також нещодавній приклад з хорватським футболістом Домагоєм Відою, який багато років грав у київському «Динамо». Коли збірна Хорватії на чемпіонаті світу-2018 у Росії у півфіналі перемогла збірну господарів поля і вийшла у фінал, Віда з партнером вигукнули «Слава Україні!»

Тут же українці опублікували такий жарт: «Усміхаймося :).

Домагой Віда: «Господи, Хорватія така маленька країна! Хто буде вболівати за нас у фіналі?»

Господь: «Зараз я шепну тобі два слова, і за Хорватію вболіватимуть ще 40 мільйонів».

Цей вигук Віди дуже сподобався багатьом вболівальникам і Інтернет-користувачам з України, і в наших соцмережах деякий час навіть почалася кампанія певної героїзації Домагоя Віди та його вчинку. Зарясніли світлини футболіста із закликом: «Підтримуєш Віду - лайкай!» Хвиля емоційного зараження здійнялася в соцмережах.

Інтернет-користувач Natalia Maiev­ska емоційно вигукнула: «Я байдужа до футболу... Але за Хорватію готова голос зірвати.... Слава хорватам. Слава Україні!» Її підтримала Таня Калюжна: «Слава Хорватії, Слава Україні!!!»

Подібних коментарів було багато. Майже ніхто і не згадував, що саме збірна Хорватії вибила Україну в боротьбі за право брати участь у чемпіонаті світу. Може, збірна України і не поїхала б, у підсумку, до Москви, але за це право вона билася у відбіркових змаганнях, чудово знаючи, що чемпіонат відбудеться у Москві.

І саме збірна Хорватії не дала можливості отримати Україні путівку на чемпіонат світу. Проте, українці їй це пробачили - за один патріотичний вигук Д. Віди.

Але кампанія прославляння Віди за його вигук швидко зійшла нанівець.

Під тиском росіян і скандалу, який «розігнали» російські ЗМІ, заявляючи, що це ледь не расистське гасло, футбольні функціонери ФІФА, своєю чергою, натиснули на хорватських колег. Партнера Віди Вукоєвича вивели зі складу делегації Хорватії, а Домагоя примусили вибачитися перед російськими вболівальниками. Що він і зробив. Публічно.

Домагой Віда виявився тим, ким він і був - тобто хорватським футболістом, який співчуває Україні, але хоче грати у футбол і не хоче потрапити під дискваліфікацію. Українським героєм він не був і не мав наміру бути.

І українські Інтернет-користувачі це зрозуміли. Віду не засуджували за його вибачення, але й перестали про нього розповідати у піднесеному тоні.

Лише дехто не утримався від ущипливих реплік.

Віктор Матюрин: «І хто тепер новий «наш герой»? Віда вибачився, Савченко в камері». Його підтримав Володимир Карпій: «А «герой» Віда вже вдруге просив пробачення у росіян... Так і хочеться згадати другу заповідь Господню: «Не сотвори собі кумира».

Зате стихійний патріотичний героїзм у цей час продемонстрували тисячі українських вболівальників. Вони масово почали надсилати на сайт Міжнародної федерації футболу ФІФА гасло «Слава Україні», щоб переконати міжнародних футбольних функціонерів, що це є звичайне розповсюджене патріотичне гасло, і, у підсумку, посадили цей сайт - він закрив можливість надсилати відгуки.

Однак, потреба знайти українського героя в масовій свідомості українців від цього не зменшилася.

Герої нинішньої доби

 

Засоби масової інформації України багато і детально подають інформацію про тих українців, які, на думку багатьох, гідні називатися українськими героями.

Як правило, це особи, які або воюють з росіянами, або постраждали від росіян.

Перша група - вояки ЗСУ, інших силових формувань, добровольці, волонтери, всі, хто воював і воює в зоні АТО (тепер у зоні ООС). Особливо ті, хто віддав своє життя за Україну.

Друга група - ув'язнені росіянами: Олег Сенцов, М. Карплюк, Балух, Сущенко та інші. До них примикають ті, хто зазнає утисків у Криму, і це не тільки кримські татари.

Тільки час може розставити всі крапки над «і» і визначити міру героїзму тих, про кого я щойно сказав. Загиблих героїв це не стосується, вони вже заплатили своїм життям за право називатися героями.

А якщо додати до них Героїв Небесної Сотні, то можна сказати, що корпус українських героїв в цілому сформовано. Є з кого вибирати.

Політизація українського героїзму

 

Якби я сказав, що справжнім українським героєм чи героїнею є, до прикладу, якийсь вітчизняний учений, медик, учитель, поет, письменник, громадський діяч, фермер, хлібороб - будь хто, хто роками чесно, плідно працює, є патріотом України, відданим своїй справі, і має у цій справі непересічні результати, чи багато б українців зі мною погодилися?

Чи не помічали ви, шановні читачі, що політизація свідомості, а, відповідно, і оцінок, зайшла у нас уже дуже далеко?

Ми шукаємо героїв, здебільшого, серед політиків і воїнів. Але ж свою відданість Україні працею і ставленням, розумом і моральністю, високою фаховою майстерністю щоденно доводять тисячі і мільйони українців, чиї імена відомі лише в своєму рідному селі, районі, місті.

Українських героїв насправді дуже багато. Але чи вміємо ми їх цінувати, навіть зіркові імена? Наведу такі приклади.

Ось цього літа відійшли у вічність Іван Драч і Левко Лук'яненко. Незаперечно, видатні фігури. Герої України навіть офіційно, бо були удостоєні цього високого звання державою.

Але скажу, можливо, дискусійне: на мою думку вони пішли з життя, не почувши і десятої частки того, що про них говорили на похоронах, поминках, що писали у некрологах і у відгуках на ці сумні події.

За життя з ними сперечалися, конфліктували, їх критикували, звинувачували багато у чому, справедливо і несправедливо. А ось хорошого в очі говорили значно менше, та й використовували їхні могутні потенціали далеко не по господарському, дозвольте так висловитися.

Мені пощастило неодноразово спілкуватися з ними обома за життя, хоча близьким до них я не був. У сучасному українському літературному процесі Іван Драч стояв як би відокремлено - на видноколі були більш молоді і модні літератори.

У політиці Іван Драч останній десяток років уже перетворився, нібито, на фігуру минувшини, перших кроків Руху тощо. Сучасні партії не кликали його до партійних списків, віддаючи і продаючи місця у прохідній частині списків іншим, котрі поступалися Драчеві і масштабом особистості, й інтелектом, і ораторською майстерністю.

Чому? Можемо відповісти на це питання?

Що, були у Драча недоліки, помилки, хибні кроки, про що дехто із задоволенням готовий говорити? А у кого їх не було?

Зате був у пана Івана літературний геній, потужний масштаб особистості, незаперечний патріотизм, світова слава і всеукраїнська популярність.

Тим не менше, ризикну сказати, що останніми роками Іван Драч був недостатньо популярним. Україна не до кінця використала за його життя потенціал Івана Федоровича.

Подібне скажу і про Левка Лук'я­нен­ка. Мені двічі доводилося спілкуватися з Лук'яненком на виборчих кампаніях. Мав честь побувати і вдома у Левка Григоровича та переконатися, що велетні можуть бути простими, щирими і гостинними.

Був присутнім на його зустрічах з виборцями та місцевими націонал-патріотами різного ґатунку і різної партійної приналежності.

І якщо простий народ його гаряче зустрічав і віншував, пам'ятаючи героїчну біографію Лук'яненка, то різні політичні карлики кривилися і висловлювали свої критичні зауваги - бачите, недостатньо досконалим та ідеальним був для них на їхній куций погляд цей український громадсько-політичний велетень.

А хто запрошував того ж Левка Лук'яненка до своїх партійних списків востаннє? Хто використовував його мудрість, патріотизм, оплачений двадцятисемирічним ув'язненням за любов до України? Було це, але вже дуже давно.

І його рідна Українська республіканська партія (УРП), котру він започаткував і котра на зорі Незалежності була внесена у реєстр українських партій під № 1, умілими діями інтриганів була розколота, знесилена і досі формально існує під керівництвом іншої особи, яка посіла крісло глави УРП Левка Лук'яненка ще за життя самого пана Левка.

Отже, і політизація українського героїзму має вибірковий характер та нерідко відгонить кон'юнктурою.

Політик-герой: чи реально?

 

У новітній історії України на звання «Політик-герой» могли претендувати - та й то в очах лише значної частини суспільства - на зорі Незалежності В'ячеслав Чорновіл та його політичні побратими. Як захоплено їх зустрічали на тисячних мітингах - пам'ятають лише свідки та відеохроніка.

Та більшість вітчизняних виборців вибирали з циклу в цикл не героїв, а суто політиків. Поки на арені не виник ще один претендент на роль політика-героя - Віктор Ющенко.

Однак, у підсумку, в силу низки причин - об'єктивних та суб'єктивних - відбулася дегероїзація всіх претендентів.

Зокрема, і найближчого до нас у часі політика - Надії Савченко.

У минулому числі нашого часопису Аскольд Лозинський запевнив, що Україні гетьман із твердою рукою не потрібен.

Гетьман, може, і не потрібен, а ось на героя, судячи з усього, українці чекають. Про це свідчать періодичні інтенсивні та вкрай емоційні сплески інтересу до будь-кого, хто здійснює вчинок героїчного характеру.

Хоча, за традицією, на кожного героя тут же чатує критик.