(Продовження. Початок у № 27)

Або ж ось такий цікавий приклад - це вже з мови аборигенів Австралії, мови дірбал. В індоєвропейській мовній картині світу перед чогось, бік чогось - лівий, правий, задній - визначається фігурою спостерігача, визначається тим, хто спостерігає. Ви - спостерігачі: ось це дерево, ось це камінь. Якщо я покладу камінь, то як він лежить? Мабуть, ви скажете: перед деревом? Зараз ви скажете, що камінь зліва і так далі. Нормальна, звична для нас картина. Як ще може бути, здавалося би?

У мові дірбал не так. У мові дірбал зафіксована так звана «об'єктивна картина світу», а саме: скажімо, перйд дерева визначається тим, куди дерево нахилене. Перйд там, куди нахилене дерево. Питання: а якщо дерево рівне? Тоді перйд дерева визначається найбільшою, найширшою галузкою, яка від нього відходить. А якщо дерево типу тополі, абсолютно рівне? Ось тоді вступає в силу фігура спостерігача. Тоді перйд визначається тим, хто спостерігає.

Дивіться, які незвичні мовні картини світу! Я би міг багато про це розповісти, бо є цілий розділ, коли я читаю курс філософії мови, де я про це розповідаю. Скажімо, в тій самій мові дірбал настільки цікава іменникова система, причому, така граматикалізована, формалізована надзвичайно цікаво - абсолютно не схожа на індоєвропейську мовну картину світу. Так ось, специфіка символізації рідної мови полягає в тому, що вимальовується неповторна мовна картина світу. Вона настільки неповторна для кожної мови, що немає двох мов, у яких би мовна картина світу була б однаковою. Обов'язково знаходяться якісь нюанси, які відрізняють і значення слів, і значення ширших одиниць: речень, текстів і так далі. Інакше кажучи, мовні картини світу неповторні, а тому дуже боляче знати те, що фактично кожних 10 років гине близько 300 мов світу. І взагалі, якщо буде така тенденція тривати, то порахували, що до 2050 року залишиться дуже небагато - 200-250 мов. А якщо, знову ж таки, така тенденція продовжиться, то за кілька сторіч десяток мов у світі залишиться. Це - страшно, це ж гинуть неповторні мовні картини світу! Це - перше.

Друге. Це вже таке ніби як практичне. Зараз такий світ настав, що дітей починають вчити іноземним мовам, насамперед - англійській - тільки-но дитина народилася. Татусь зліва англійською, мама - справа українською. Врешті, ви собі уявляєте, що діється в головах у дітей з мовними картинами світу? Тому що це не просто знак, я ж сказав: мова - це не просто знак! Не просто знак, де один знак забереш, а другий на його місце поставиш - і все нормально. Це - символи з дуже тісним етнокультурно-психологічним зв'язком, формою та суттю. Так ось, я навіть з цієї позиції зазирав у праці відомих психологів і, скажімо, фахівців з дитячого навчання. Ушинський, взагалі, був ригорист у цьому сенсі. І казав не раніше, ніж у 14 років починати вчити іноземну мову, поки не сформується все у свідомості. Один із найвидатніших психолінгвістів і теоретиків мовної діяльності за час існування цієї науки, Лев Семенович Виготський, стверджував, що не раніше, ніж у 8-10 років (знову ж таки, поки не сформується мовна картина світу). Тобто, тут треба думати, чи правильно ми все робимо, коли починаємо дітей зі садочка, або ще раніше, вчити іноземним мовам.

Далі - когнітивна функція (я говорив про неї). Які ж нюанси рідна мова вносить у цей аспект виконання цієї функції? Справа в тому, що ми пізнаємо світ фреймово, я би сказав. Такими от клаптями, і ми називаємо ці  шматки, і ці шматки мають свої імена. От, скажімо, фрейм - лекційна зала (ми в ній перебуваємо): чотири стіни, підлога, крісла і так далі - готовий фрейм. Тобто, виформовуються такі концепти. І ті концепти дуже тісно пов'язані з культурою, відповідно, етнічною культурою. Не просто з загальнолюдською культурою, хоча й це теж є, дуже багато чого спільного, але й з етнічною культурою. Тому в кожній мові є неповторні концепти, мова творить неповторну концептуалізацію світу, і ці концепти виформовують оцю мовну картину світу, про яку ми з вами говорили, яка не збігається з науковою картиною світу.

Ми дуже часто вживаємо образи мовної картини світу, а вони суперечать науковій картині світу, але для нас це нормально - так склалося колись. От дивіться, дуже звичайний приклад. Ми чи не щодня кажемо: сонце сходить і заходить, сонце встає і сідає. Дивіться, так це ще докоперниківська система світобачення в цих формах відображена. Тут виформовується в мовних картинах світу, в концептуальній системі кожної мови неповторна філософія щоденного спілкування, яка є основою будь-якої філософії. Будь-яка філософія, яку ми тепер назвемо, - наукова філософія, академічна філософія - має своїми витоками ту філософію, яка зафіксована, вхоплена засобами неповторної кожної ідіоетнічної, етнокультурно зорієнтованої мови. Один із засновників аналітичної філософії так образно і сказав, що «всю філософію можна звести до трьох крапель граматики». Він мав на увазі не граматики морфології та синтаксису, а те, що вся філософія утримується цими неповторними концептуальними і мовними картинами світу.

Наступна функція - комунікативна. Які ж нюанси рідної мови ми можемо знайти в межах комунікації? На перший погляд нефахівця, всі в світі спілкуються однаково. Я маю на увазі, всі ж розуміють, що є слова різні, ще жести можуть бути з точністю до навпаки. Йдеться не про те, що, мовляв, вся внутрішня організація комунікації (адресант, адресат, повідомлення) організована, так би мовити, абсолютно однаково. Виявляється, що ні, виявляється, що є особливості навіть у дуже близькоспоріднених мовах, в організації того, що ми звикли називати «реченням», а насправді - це мовленнєвий акт. Ми спілкуємося не реченнями, ми спілкуємося за допомогою мовленнєвих актів зі силовим полем, на переконання, на те, щоби когось переконати.

Так ось, мовленнєві акти відрізняються, наповненість мовленнєвих актів відрізняється. Скажімо, є прекрасна книжка австрійської вченої Ренати Ратмаєр, котра ще в 1970-х роках десь приблизно 10 чи 15 років прожила в Радянському Союзі, вивчаючи різні аспекти організації російської мови, і написала книжку «Прагматика извинения», тобто, як вибачаються росіяни і носії німецької мови, австрійської лінгвокультури. І помітила, що ніби однакова організація мовленнєвих актів, ніби однакова формальна організація багатьох речень, скерованих на виправдання, на вибачення, але прагматика зовсім різна. Ось вона наводить такий приклад (це ще за часів Радянського Союзу): вона їде в Москві чи в Ленінграді в громадському транспорті з відкритою спиною (ще зовсім молода), і до неї підходить росіянка та й каже: «Дівчино, у нас суконок з таким глибоким вирізом не носять!». Це - зауваження. Вона подумала, як би це в Австрії було сформульовано? І вона пише, що зовсім не так це було би сформульовано. Це було би сформульовано значно різкіше, тому що там є ось такі-то і такі-то форми, а ось така форма фактично неможлива.

Я своїм студентам прошу написати на листочках: «Як ви вважаєте, чи є якісь особливі, неповторні мовленнєві акти, притаманні українській лінгвокультурі?» Хтось зрозумів, хтось не зрозумів, але в мене зараз зібраний багатющий матеріал спостережень. Хтось знає краще англійську, хтось вивчав французьку, хтось знає російську, хтось - білоруську, і ось у мене такий матеріал дуже серйозний, і я його хочу десь використати, написавши статтю на кшталт «Специфічні мовленнєві засоби української етнолінгвокультури». Є такі нюанси, які можна вхопити, вони в прагматиці, здебільшого, тобто, в таких делікатних речах, які важко сформулювати, але вони насправді є.

Рідна мова виконує особливі функції, як на мене. Це, насамперед, етноформувальні й етноідентифікаційні. Це, я думаю, зрозуміло. Це функції єдності етнічної культури, єдності етнічної психології, і, як на мене, є ще одна важлива річ. Я у своїй невеличкій книжці, яка називається «Духовна синергетика рідної мови» (видана «Alma Mater» в Києві 2008 року), спробував висунути ще один критерій. Він був і є ризикований. З ним можна погоджуватися, можна не погоджуватися, його можна сприймати як ненауковий (бо насправді його важко «промацати»), але в певній кількості рецензій, яка вийшла на цю книжку, принаймні, ніхто мене за це не покритикував. Я висунув ідею особливої функції рідної мови у формуванні цілісності людини, в тому, що я називаю ego і alter ego. Спілкування свідомості і підсвідомості. Грубо кажучи, це коли сняться сни певною мовою, - одна з важливих ознак, що ти спілкуєшся з підсвідомістю якоюсь мовою. Це те, що автоматично, наприклад, якою мовою ти молишся. Це ж ніхто тебе не змушує, це ж ти для себе, це той діалог, який духовно розвинена людина проводить постійно сама зі собою, це той внутрішній діалог, який підтримує цілісність людини, і цей діалог не обов'язково мовний.

Виготський писав, що внутрішнє слово, внутрішній діалог, внутрішня мова - не обов'язково вербалізовані, вони й образні, але вони й пов'язані з елементами мови також. І спостереження за цими елементами мови для людини може бути дуже важливим для визначення рідної мови. І якщо тут є гармонія, то й особистість гармонійна. І в одній із праць, присвяченій шизодискурсу, тобто, дослідженню дискурсів шизофренічних, я побачив у одного американського вченого таке твердження: серед шизофреників є досить велика кількість людей, котрі самі не знають, яка в них мова рідна, тобто, ці люди з розщепленою лінгвістичною свідомістю (одна з причин). І якщо цієї розщепленості немає, якщо є ота гармонія свідомої порогової, підпорогової, якщо так можна сказати, то це одна з ознак цілісності людини також. Повторюю, ніхто поки що не заперечив того, що я сказав. Це досить апріорна конструкція, я не можу її довести, отак як: оцей суфікс додати, цей префікс додати, цей корінь - і буде те-то - важко його довести. Але, принаймні, я таку теорію сформулював, можливо, вона варта уваги.

І я буквально декілька слів хотів би сказати про надзвичайно цікаву концепцію духовної синергетики саме рідної мови отця Павла Флоренського. Він ще в 1912 році у своїй праці у «Водоподілі думки» («Водолразделы мысли») (велика частина цієї праці присвячена мовним проблемам) сформулював дуже цікаву ідею духовної нерозривності людини та її рідної мови (саме рідної - це він підкреслює). Він писав про те, що пізнання світу є синергійне, тобто, двонаправлене. Що таке син-енергетика - спільна енергія, спільне енергетичне - воно цілісне, якщо здійснюється засобами, насамперед, рідної мови. Він формулює, малює навіть таку схему: уявіть собі - ось лінія (той, хто пізнає), а це лінія пізнаваного (об'єктів, реалій, категорій об'єктивної дійсності). Своєю енергетичною скерованістю той, хто пізнає (скажімо, такий трикутник, скерований до того, що пізнає, так як промінь ліхтарика). Відповідно, з меону, з небуття, з непізнаваного раніше, випливає щось, що людина пізнає, а воно енергетичне, інакше ми його пізнати не можемо, і воно своєю енергією трикутника скеровано на того, хто пізнає. Вибудовується спільне місце, спільна зустріч двох енергій - енергій пізнаваного і енергій того, хто пізнає. І ось він пише: «в цьому місці виникає ім'я». Ім'я - це мова, так? Значить, те що пізнане, назване. І, як правило, коли воно правильно пізнане, воно так назване, що виникає ця синергетика, спільний енергетичний зв'язок між тим, хто пізнає і пізнаваним.

Тут деякою мірою є віддзеркалення ідеї двох мов - божественної і побутової. Це дуже давня традиція, бог знає, ще з якого часу, ще до платоніків. Воно в Платона в його діалозі «Кратил» про правильну і неправильну мову: мову богів - правильну, і мову людей - неправильну. Але щось може бути правильним, якщо в руках ономатета (тобто, того, хто має право на найменування). Так ось, ця ідея давня, але, дивіться, яка цікава: мова створює спільне енергетичне поле між тим, хто пізнає, суб'єктом, і пізнаваним об'єктом, світом. У цьому благодатному енергетичному полі пізнання щось може бути правильно пізнане. Тому що, якщо тут є якісь неправильності, то й пізнання піде вбік, як то кажуть.

І коли він (Флоренський. - Z) був арештований в 1937-му (можливо, ви знаєте: його знищили, цей один із найвидатніших релігійних філософів ХХ сторіччя, він був засланий десь у Сибір із правом переписування), діти запитували в нього: у нас, можливо, народиться хлопчик, можливо, народиться дівчинка, як би ти рекомендував їх назвати? І він їм у листах викладає надзвичайно цікаву теорію власного імені, синергетичну теорію власного імені, її можна знайти в його працях, вона називається «Імена». І він, маючи величезні знання (це був енциклопедист, це, мабуть, один з останніх енциклопедистів ХХ сторіччя), він з пам'яті (які ж там, у таборах могли бути книжки?) відтворює психологічні портрети певних людей, що мають певні імена. Ну от, Олександр - він згадує Олександра Македонського, і формулює загальну теорію сутності людини, котра має це ім'я. Вдумуючись в етимологію цього імені, в його звучання, яке він називає «фонемою». І він каже, що людина, котра має таке-то ім'я, приречена, «обречена», як він пише російською мовою, мати таку-то долю. Фантазія на перший погляд - ім'я ж випадкове, ім'я ж дається людьми (хтось порадиться з дружиною чи з чоловіком, яке дати ім'я своїй дитині; так, як назвеш, так і попливе). Це - абсолютно точно. І він пише, що для людини немає нічого більш важливого, ніж її ім'я. Це - сигнал, людина відкликається на ім'я, вона на нього реагує автоматично, її ім'я - це і є вона. А тому, в кого є проблеми з іменем, комусь не подобається ім'я, - психологічний дискомфорт, можливо, якийсь життєвий дискомфорт. І радить, що найкраще давати імена за релігійними святами. Оскільки він є православним християнином, він радить такі-то імена для дівчаток, такі-то для хлопчиків.

Врешті-решт, добре, що ці листи збереглися, і вони вийшли у вигляді такої досить солідної книжки, яка не претендує на науковість, безумовно, тому що в нього там і посилань немає (це ж треба було літературно оформити), і вона називається «Імена».

І я досить скептично свого часу (це було вже досить давно, коли можна було прочитати Флоренського) подивився: ну, в мене двоє синів - один Олександр, другий Сергій, подивився, що ж про ці імена пише - один до одного! Це неймовірно, вгаданий психологічний тип людини, котра має це ім'я. Там імен небагато (скільки там йому вдалося написати тих листів?), вони всі християнські, там немає таких екзотичних імен, як Сніжана і так далі, там виключно ті, що йдуть за церковним списком. І радить дітям: називайте іменем того святого, пам'ять котрого цього дня вшановується. Якщо вже ім'я святого дуже незвичне, наприклад, Навуходоносор, то називайте ім'ям найближчого святого, і це буде найкраще, людина буде синергетично пов'язана зі своїм іменем, і ця синергетика, спільна енергетика імені і долі, десь, мабуть, спрацьовує.

Так ось, якщо ви будете мене запитувати, що таке рідна мова, я не знаю. Але я спробував вивести невелику кількість тих міркувань, які народилися в мене свого часу.

Дякую за увагу.

 

Лекцію прочитано у Львові (книгарня «Є») 13 березня 2014 року (спершу була запланована до Міжнародного дня рідної мови - 21 лютого 2014 року, але тоді не відбулася через події на Майдані).

 

(Далі буде)