Про завдання, роботу та проблеми СІМІС (Civil-military cooperation - пер. з
англ. Цивільно-військове співробітництво) ми розмовляємо з В'ячеславом Раєвським,
колишнім начальником групи координації заходів Цивільно-військового співробітництва
при штабі АТО.
| |
Автор Наталя Шевченко з В’ячеславом Раєвським під час інтерв’ю. Фото автора | |
В'ячеслав Раєвський 30 років прослужив в армії. Обіймав
різні посади, починав у польовій бригаді зв'язку - був командиром взводу, командиром
роти, офіцером штабу бригади. Потім - аспірантура, науково-викладацька і штабна
діяльність при Генеральному штабі і Міністерстві оборони України. Викладав у Київському
інституті телекомунікації та інформатизації.
- В'ячеславе, як ви потрапили до
СІМІС?
- На початку війни я працював якраз при Міністерстві
оборони, і ми проводили інформаційні заходи на Сході. Оцінюючи, що і як відбувається,
побачив, що є такий напрям діяльності як Цивільно-військове співробітництво - новий,
сучасний підхід до роботи за стандартами НАТО. Дуже захотілося спробувати себе у
ньому. Один із напрямів роботи ЦВС - співпраця зі ЗМІ, тобто розповсюдження засобів
друкованої інформації, доведення інформації до суспільства як України, так і світу.
Так ми з ними (ЦВС - прим.) познайомилися, і мені це сподобалося. От і потрапив
до управління Цивільно-військового співробітництва. Це - окремий структурний підрозділ
ГШ, і більшу частину своєї служби у цьому управлінні я провів саме на Сході, у районі
проведення на той час Антитерористичної операції.
- Як організована робота ЦВС?
- У районі АТО працює близько 20 груп ЦВС, вони мають
різні спрямування. Основні групи розташовані у найбільш критичних містах лінії зіткнення,
починаючи від Станиці Луганської (на півночі) і закінчуючи Широкиним (на півдні
Сходу України). Тому це 20 груп, основне завдання яких - налагодження співпраці
між цивільними і військовими.
- Ви застали власне початок СІМІС?
- Ні, «Сіміки» почали працювати у 2014 році з пілотного
проекту ГШ. Коли розпочалася війна, було зрозуміло, що це - важливий сучасний напрям,
і тому він став офіційним з початку 2015 року. Я прийшов у 2016 році, коли вже Управління
було і там працювала певна кількість груп.
| |
| Усі знають, що Сіміки – це такі «голуби миру», з якими майже все можна вирішити. Фото надано В’ячеславом Раєвським |
- Чи працюють серед «Сіміків» цивільні,
чи це виключно військова структура?
- Структура СІМІС сама по собі є військовою, але є специфіка
завдань, коли доцільніше долучати цивільних. Тому є рішення начальника Генерального
штабу про те, що деяким громадським організаціям дозволено працювати разом з нами.
Наприклад, це стосується пошуку останків загиблих воїнів - це інколи відбувається
на так би мовити спірній території, і краще, коли це роблять військові разом із
цивільними.
- Ви маєте на увазі «Чорний тюльпан»?
- Ну, на початку це був «Чорний тюльпан», але зараз
це називається Гуманітарний проект Збройних сил України «Евакуація 200». Тут працювали
якраз разом із цивільними.
- Розкажіть детальніше про особливості
роботи ЦВС.
- Напрямів роботи дуже багато - це відновлення інфраструктури,
надання гуманітарної допомоги, співпраця з усіма закладами соціальними та освітніми
на лінії зіткнення, зі засобами масової інформації, гуманітарне розмінування, евакуація
200-х. Але оскільки я ще у довоєнному житті був викладачем у військовому інституті,
то співпраця саме з навчальними закладами - від дитячих садочків до вищих навчальних
закладів - була мені до душі найбільше.
- Як вас сприймали діти?
- По-різному. Особливо, якщо перший період війни згадати,
то діткам дійсно складно було все зрозуміти. Коли до них приходили військові, вони
дуже насторожено до нас ставилися. Повторюся, на початку війни я займався трошки
іншою діяльністю, ніж СІМІС, але вона також передбачала роботу з навчальними закладами.
Згадалась історія, коли восени 2014 року ми прийшли до однієї зі шкіл Слов'янська,
що був переповнений військами сил АТО. Тоді популярним нарукавним знаком або шевроном
був «Укроп». У нас була зустріч зі старшокласниками, ми їм розповіли про Збройні
сили, зробили презентацію, але напруження у класі не зникало. І ось одна з дівчат
у класі запитує: «А вот вы носите на форме «Укроп», это же обидное прозвище?» В
класі повисає така тиша напружена, тому що треба мати сміливість поставити таке
запитання, а ще цікавіше, як військові будуть відповідати. Я пояснюю: «Чому? Адже
це скорочення від словосполучення «український опір» або «українська опора», ми
- представники українського опору від російської агресії, опора української державності,
суспільства. Що тут поганого?» В поглядах відчувається вже не настороженість, а
цікавість. Я вирішив піти далі: «Ось ви, дівчата, вдома ж допомагаєте варити борщ?».
«Ну, варимо», - відповідають діти. - «Безпосередньо перед поданням до столу треба
дрібно порізати зелений кріп та посипати ним борщ у тарілці, це і смачно, і виглядає
гарно. Адже так?» Відчуваю, що в класі настає порозуміння. Діти ствердно кивають
головами. «Або є така страва - перекручене на м'ясорубці сало з часником. Такий
паштет для бутербродів. До речі, віднедавна він входить до продуктового раціону
військовослужбовців Збройних сил України. Якщо додати того ж подрібненого кропу,
страва набуває іншого смаку і, знову ж, виглядає добре». Дивлюся - у класі таке
потепління до нас. Ну, думаю, спілкуватись то спілкуватись, і кажу: «А якщо садити
ряд картоплі та ряд кропу, то колорадський жук тоді не приживається!» «Та ви що!»
- діти були у захваті. Не скажу, що ми стали неймовірними друзями, але довіру було
завойовано.
| |
Місцеве населення бачить у своїх військових опору, захист і, взагалі, легітимну державну інституцію. Фото надано В’ячеславом Раєвським | |
Взагалі, спілкування має відбуватися мовою та способом,
які близькі та зрозумілі співрозмовникам, тільки в такому випадку інформація залишиться
у свідомості людини. Мені подобається приходити до дітей, вони бачать, що українські
військові - це люди, з котрими можна спілкуватися, вони є одними з кращих людей
нашого суспільства.
- Чи помітили ви за ці роки роботи
у СІМІС якесь більш-менш глобальне покращення у стосунках з місцевим населенням?
- Звичайно. Зважаючи на бойові дії, які були у нас на
лінії зіткнення, дуже часто були випадки, коли місцеві взагалі не спілкувалися зі
Збройними силами через різні причини. Але після того, коли ми приходили у населені
пункти, допомагали відновлювати інфраструктуру, дуже часто разом якраз з місцевим
населенням надавали найрізноманітнішу допомогу дитячим садочкам, школам, органам
місцевого самоврядування міськрадам, районним радам, також амбулаторіям, фельдшерським
пунктам - тоді дійсно місцеві бачили, що військові переймаються їх долею, і це дуже
позитивно впливало на взаємовідносини. У багатьох місцях, де стоять наші групи,
всі знають, що «Сіміки» - це такі «голуби миру», з якими майже все можна вирішити.
- А наскільки серйозним був спротив
вашій інформаційній діяльності? Маю на увазі, що паралельно працює й інший бік...
- Так, звичайно, працює. Тому для нас було важливо підкріплювати
свої слова певними діями та заходами, щоб розмови про нашу діяльність не були голослівними.
От скаржилися, наприклад, місцеві, що автобус не їздить. Дивляться - через деякий
час автобус починає курсувати. Або немає банкомата, щоби пенсію з картки зняти.
І тут періодично починає приїжджати мобільний банкомат «Ощадбанку». Ми постійно
повідомляли про такі проблемні питання представникам облдержадміністрації, а вони
зі свого боку оперативно реагували і допомагали у вирішенні цих питань. Так люди
бачили, що ситуація налагоджується саме завдяки військовим.
- Як місцева влада йшла на контакт?
Якими методами ви переконували чиновників у необхідності ухвалення тих чи інших
рішень?
- І облдержадміністрація, і районні, і селищні ради
були нашими такими собі першими товаришами, з якими ми налагоджували зв'язок, оскільки
це - органи державної влади, до яких рівень довіри має бути не меншим, ніж до Збройних
сил. Нам, як людям з певними ідеологічними поглядами, подекуди було складно будувати
лінію спілкування з деякими чиновниками. Але ж ми всі - дорослі люди, володіємо
деякими знаннями. Можна використовувати багато методів інформаційно-психологічного
впливу, коли нам не можна відмовити. Вони всі законні! (усміхається). Наприклад,
якось ми долучалися до одного з міських заходів - досить поширена практика, коли
військові приїжджають, розгортають польову кухню і т. д. І, зазвичай, міська рада
якось долучається до постачання продуктів харчування, принаймні, якусь кашу, крупу
може забезпечити. А іноді чиновники кажуть - знаєте, а міська рада не вирощує рис
або гречку і не годує свиней, щоб тушковане м'ясо приготувати. А ми кажемо: «Справді?
Ну, Збройні сили вирощують і все необхідне роблять». Вони знітилися: «Ну що ж ви
так одразу, ми спробуємо знайти».
Зазвичай, після таких розмов вони справді знаходять
продукти. А якщо не знаходять - у нас завжди є, як ми у директивних документах пишемо,
небайдужі, патріотично налаштовані громадяни України, які завжди допоможуть. Я також
не відкрию великої таємниці, коли скажу, що багато заходів офіцери Цивільно-військового
співробітництва фінансують власними силами. Особисто я значну частину щомісячної
заробітної плати завжди витрачав на якісь позитивні моменти для заходів та акцій,
які ми проводили.
- СІМІС супроводжують більшість громадських
свят - Дні міст, Різдво, День захисту дітей тощо.
- Так, День металурга, та будь-які заходи, які проводяться
у районі раніше АТО, а тепер ООС - без військових вони не відбуваються. Тим більше,
якщо співпраця вже добре налагоджена у певному пункті - військові присутні завжди.
- Ви співпрацювали з волонтерами,
з фондами, можливо - і з бізнесом?
- Так, завжди приємно, коли «Сіміків» бачать у ролі
помічників, людей, з якими можна працювати. Дуже часто з незнайомого номера телефонують,
кажуть - ось ми, офіс/фірма/організація/приватне підприємство «Н», перебуваємо у
Полтаві/Києві/Дніпрі, хочемо допомогти. У нас є ось такий ресурс. Що ви нам порекомендуєте?
І ми кажемо: є, наприклад, населений пункт Луганське, там є амбулаторія, і було
б добре закупити для неї такі і такі позиції. Тобто, ми знаходимо проблему, джерело,
яким цю проблему можна закрити, і зводимо одне з іншим.
- А яка частка допомоги від місцевого
бізнесу? Наскільки свідомо підприємці саме Донецької і Луганської областей реагують
на потреби регіону і можливості їх вирішити з вашою допомогою?
- Ті люди, які дійсно мислять адекватно, і які не затуркані
російською пропагандою, майже всі допомагали. Коли лінія розмежування більш-менш
стабілізувалася - не рахуючи Дебальцевого, у серпні-вересні 2014 року - ми спілкувалися
з місцевими бізнесменами. Я їм казав: «Прагматично, виключно з бізнесової точки
зору, скажіть - чому ви допомагаєте українській армії?» Вони кажуть: «Через те,
що під час окупації ми бачили, що місяць-другий-третій - і бізнесу не буде ні в
кого. Ні машин, ні бізнесу - не буде нічого. Тому, розуміючи, що Україна має державні
інституції, механізми врегулювання ринку і т. д., ми підтримуємо Україну». Ну і,
кажуть, якщо порівняти тебе ну і більшу частину Збройних сил України з тими мавпами,
які тут бігали з автоматами - то це дві великі різниці!
Навіть зараз, коли багато заяв є про «втому» від війни,
такі люди не перестають допомагати. Населення, яке особисто відчуло всі негаразди
окупації російсько-терористичними військами з руйнуваннями, пограбуваннями, загальним
хаосом та беззаконням і при тому має здоровий глузд, ніколи не буде підтримувати
незаконні збройні формування. Враження від окупації залишиться з цими людьми назавжди.
Волонтерський рух як посильна протидія окупації, зокрема, місцевого населення, підтримка
Збройних сил України та сил АТО більшою чи меншою мірою будуть на війні постійно.
- А ви самі що скажете про співпрацю
СІМІС та інших військових, добровольців? Як у вас складалися відносини?
- Важливо розуміти, що будь-яка силова структура та
будь-яка структура - це дзеркало суспільства. Звісно, бувають прикрі випадки через
незнання або ще з якихось причин, але ми намагаємося на них реагувати. Дуже гарний
приклад, коли на блокпостах якраз через незнання зупиняють не лише волонтерів, а
й автомобілі міжнародних організацій, як от Міжнародний комітет Червоного Хреста,
який їздить з дипломатичними номерами. Їх зупиняють, змушують відкривати автомобіль,
оглядають машини, що взагалі неприпустимо. Добре, що люди з МКЧХ розуміють, що контрактнику,
наприклад, який лише кілька місяців у армії, складно зрозуміти, що не можна такі
машини зупиняти. Тому вони зустрічаються з нами - ми співпрацювали майже з усіма
міжнародними організаціями, благодійними фондами, тому що перш ніж везти допомогу
в район АТО, вони подають відповідні заявки на наш Об'єднаний центр Цивільно-військового
співробітництва, на що потім приходить відповідне розпорядження командувача АТО,
куди їх можна пустити, щоб усе було організовано. Ми налагоджували контакти з керівництвом підрозділів,
які забезпечують роботу відповідних блокпостів, пояснювали, як потрібно взаємодіяти
з гуманітарними місіями, і тоді питання вирішувалося. Таке собі навчання у зоні
АТО з міжнародного гуманітарного права. Взагалі, абревіатура СІМІС означає
Civil-military cooperation, власне, Цивільно-військове співробітництво. Одним з
основних завдань є формування позитивного іміджу Збройних сил України, щоб місцеві
максимально бачили позитивні речі від силових організацій, які присутні у районі
виконання завдань.
| |
| Оскільки я ще у довоєнному житті був викладачем у військовому інституті, то співпраця саме з навчальними закладами – від дитячих садочків до вищих навчальних закладів – була мені до душі найбільше. Фото надано В’ячеславом Раєвським |
- Це і є той самий «натовський» підхід?
- Так. «Сіміки» загалом з'явилися під час Балканської
війни, коли загалом стало зрозуміло, що армія може перемогти лише тоді, коли її
підтримує місцеве населення. Це було неодноразово підтверджено як на Балканах, так
і в Іраку, Афганістані, коли «Сіміки» допомагали налагодити співпрацю між цивільними
та військовими.
- Наскільки багато в лавах СІМІС
жінок? Як їм служиться? Принаймні, з вашого досвіду.
- Один із найважливіших напрямів нашої роботи - це якраз
робота з дітьми, підлітками. Дуже часто жінки швидше знаходять з ними контакт. Ось
ми часто кажемо про посттравматичний стресовий розлад у військових, але ж так він
є у місцевого населення, й особливо потерпають дітки. І коли вони бачать військового
у формі, вони закриваються, і чоловікам-військовим важко знайти спільну мову та
швидко налагодити співпрацю. А до дівчат, яких ми беремо у наші групи, вони швидше
переймаються довірою, ми це усвідомлюємо. Якщо взяти Об'єднані центри, які є у нас
в Краматорську, Сєверодонецьку і Маріуполі, то більша частина особового складу цих
центрів - саме жінки. Безумовно, якщо група працює безпосередньо на лінії зіткнення,
як от Бердянське, Авдіївка, Піски - нема сенсу брати туди жінок. Це складно, починаючи
від побутових питань і до того, що потрібно постійно мати на собі засоби захисту,
бігати, шукати укриття, мати при собі зброю. Це не дуже доцільно. Тому вони, здебільшого,
займаються роботою з навчальними закладами.
- Які ваші найтепліші спогади про
службу у СІМІС?
- Мабуть, населений пункт Луганське. З 2014 року ми
виконували місію в районі Дебальцевого, тому постійно їздили через всю Світлодарську
дугу, а після виходу наших військ з Дебальцевого власне Світлодарська дуга, Миронівське,
Луганське - всі вони опинилися на лінії зіткнення. І ось хороший приклад нашої роботи,
коли навесні 2015 року в Луганському місцеві казали нам, що не хочуть спілкуватися
- лише те, що ми ходимо у формі ЗСУ, викликало у них негатив. Ми відновили там невеличкий
пішохідний міст, дитячий садочок розмінували, відновили більш-менш амбулаторію,
провели неймовірну кількість різних заходів у школі, у дитячому садочку. У 2016
році, коли я після ротації вкотре від'їжджав до пункту постійної дислокації у Київ,
я сфотографувався на фоні Луганського і написав у ФБ: «Луганське в моєму серці!»
А у коментарях були пости - «Так-так-так, а ви - у серці Луганської селищної ради,
Луганського дитячого садочка, амбулаторії, школи». Ну, звичайно, приємно, коли місцеве
населення бачить у своїх військових опору, захист і, взагалі, легітимну державну
інституцію.