rss
08/26/2019
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#358

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Інтерв’ю \ В’ячеслав Раєвський: «СІМІС загалом з’явився, коли стало зрозуміло, що армія може перемогти лише тоді, коли її підтримують місцеві мешканці. Ми формуємо позитивний імідж ЗСУ»

Про завдання, роботу та проблеми СІМІС (Civil-military cooperation - пер. з англ. Цивільно-військове співробітництво) ми розмовляємо з В'ячеславом Раєвським, колишнім начальником групи координації заходів Цивільно-військового співробітництва при штабі АТО.

Title  
 Автор Наталя Шевченко з В’ячеславом Раєвським
під час інтерв’ю. Фото автора
 

В'ячеслав Раєвський 30 років прослужив в армії. Обіймав різні посади, починав у польовій бригаді зв'язку - був командиром взводу, командиром роти, офіцером штабу бригади. Потім - аспірантура, науково-викладацька і штабна діяльність при Генеральному штабі і Міністерстві оборони України. Викладав у Київському інституті телекомунікації та інформатизації.

- В'ячеславе, як ви потрапили до СІМІС?

- На початку війни я працював якраз при Міністерстві оборони, і ми проводили інформаційні заходи на Сході. Оцінюючи, що і як відбувається, побачив, що є такий напрям діяльності як Цивільно-військове співробітництво - новий, сучасний підхід до роботи за стандартами НАТО. Дуже захотілося спробувати себе у ньому. Один із напрямів роботи ЦВС - співпраця зі ЗМІ, тобто розповсюдження засобів друкованої інформації, доведення інформації до суспільства як України, так і світу. Так ми з ними (ЦВС - прим.) познайомилися, і мені це сподобалося. От і потрапив до управління Цивільно-військового співробітництва. Це - окремий структурний підрозділ ГШ, і більшу частину своєї служби у цьому управлінні я провів саме на Сході, у районі проведення на той час Антитерористичної операції.

- Як організована робота ЦВС?

- У районі АТО працює близько 20 груп ЦВС, вони мають різні спрямування. Основні групи розташовані у найбільш критичних містах лінії зіткнення, починаючи від Станиці Луганської (на півночі) і закінчуючи Широкиним (на півдні Сходу України). Тому це 20 груп, основне завдання яких - налагодження співпраці між цивільними і військовими.

- Ви застали власне початок СІМІС?

- Ні, «Сіміки» почали працювати у 2014 році з пілотного проекту ГШ. Коли розпочалася війна, було зрозуміло, що це - важливий сучасний напрям, і тому він став офіційним з початку 2015 року. Я прийшов у 2016 році, коли вже Управління було і там працювала певна кількість груп.

  Title
  Усі знають, що Сіміки – це такі «голуби миру»,
з якими майже все можна вирішити.
Фото надано В’ячеславом Раєвським

- Чи працюють серед «Сіміків» цивільні, чи це виключно військова структура?

- Структура СІМІС сама по собі є військовою, але є специфіка завдань, коли доцільніше долучати цивільних. Тому є рішення начальника Генерального штабу про те, що деяким громадським організаціям дозволено працювати разом з нами. Наприклад, це стосується пошуку останків загиблих воїнів - це інколи відбувається на так би мовити спірній території, і краще, коли це роблять військові разом із цивільними.

- Ви маєте на увазі «Чорний тюльпан»?

- Ну, на початку це був «Чорний тюльпан», але зараз це називається Гуманітарний проект Збройних сил України «Евакуація 200». Тут працювали якраз разом із цивільними.

- Розкажіть детальніше про особливості роботи ЦВС.

- Напрямів роботи дуже багато - це відновлення інфраструктури, надання гуманітарної допомоги, співпраця з усіма закладами соціальними та освітніми на лінії зіткнення, зі засобами масової інформації, гуманітарне розмінування, евакуація 200-х. Але оскільки я ще у довоєнному житті був викладачем у військовому інституті, то співпраця саме з навчальними закладами - від дитячих садочків до вищих навчальних закладів - була мені до душі найбільше.

- Як вас сприймали діти?

- По-різному. Особливо, якщо перший період війни згадати, то діткам дійсно складно було все зрозуміти. Коли до них приходили військові, вони дуже насторожено до нас ставилися. Повторюся, на початку війни я займався трошки іншою діяльністю, ніж СІМІС, але вона також передбачала роботу з навчальними закладами. Згадалась історія, коли восени 2014 року ми прийшли до однієї зі шкіл Слов'янська, що був переповнений військами сил АТО. Тоді популярним нарукавним знаком або шевроном був «Укроп». У нас була зустріч зі старшокласниками, ми їм розповіли про Збройні сили, зробили презентацію, але напруження у класі не зникало. І ось одна з дівчат у класі запитує: «А вот вы носите на форме «Укроп», это же обидное прозвище?» В класі повисає така тиша напружена, тому що треба мати сміливість поставити таке запитання, а ще цікавіше, як військові будуть відповідати. Я пояснюю: «Чому? Адже це скорочення від словосполучення «український опір» або «українська опора», ми - представники українського опору від російської агресії, опора української державності, суспільства. Що тут поганого?» В поглядах відчувається вже не настороженість, а цікавість. Я вирішив піти далі: «Ось ви, дівчата, вдома ж допомагаєте варити борщ?». «Ну, варимо», - відповідають діти. - «Безпосередньо перед поданням до столу треба дрібно порізати зелений кріп та посипати ним борщ у тарілці, це і смачно, і виглядає гарно. Адже так?» Відчуваю, що в класі настає порозуміння. Діти ствердно кивають головами. «Або є така страва - перекручене на м'ясорубці сало з часником. Такий паштет для бутербродів. До речі, віднедавна він входить до продуктового раціону військовослужбовців Збройних сил України. Якщо додати того ж подрібненого кропу, страва набуває іншого смаку і, знову ж, виглядає добре». Дивлюся - у класі таке потепління до нас. Ну, думаю, спілкуватись то спілкуватись, і кажу: «А якщо садити ряд картоплі та ряд кропу, то колорадський жук тоді не приживається!» «Та ви що!» - діти були у захваті. Не скажу, що ми стали неймовірними друзями, але довіру було завойовано.

Title  
 Місцеве населення бачить у своїх військових опору,
захист і, взагалі, легітимну державну інституцію.
Фото надано В’ячеславом Раєвським
 

Взагалі, спілкування має відбуватися мовою та способом, які близькі та зрозумілі співрозмовникам, тільки в такому випадку інформація залишиться у свідомості людини. Мені подобається приходити до дітей, вони бачать, що українські військові - це люди, з котрими можна спілкуватися, вони є одними з кращих людей нашого суспільства.

- Чи помітили ви за ці роки роботи у СІМІС якесь більш-менш глобальне покращення у стосунках з місцевим населенням?

- Звичайно. Зважаючи на бойові дії, які були у нас на лінії зіткнення, дуже часто були випадки, коли місцеві взагалі не спілкувалися зі Збройними силами через різні причини. Але після того, коли ми приходили у населені пункти, допомагали відновлювати інфраструктуру, дуже часто разом якраз з місцевим населенням надавали найрізноманітнішу допомогу дитячим садочкам, школам, органам місцевого самоврядування міськрадам, районним радам, також амбулаторіям, фельдшерським пунктам - тоді дійсно місцеві бачили, що військові переймаються їх долею, і це дуже позитивно впливало на взаємовідносини. У багатьох місцях, де стоять наші групи, всі знають, що «Сіміки» - це такі «голуби миру», з якими майже все можна вирішити.

- А наскільки серйозним був спротив вашій інформаційній діяльності? Маю на увазі, що паралельно працює й інший бік...

- Так, звичайно, працює. Тому для нас було важливо підкріплювати свої слова певними діями та заходами, щоб розмови про нашу діяльність не були голослівними. От скаржилися, наприклад, місцеві, що автобус не їздить. Дивляться - через деякий час автобус починає курсувати. Або немає банкомата, щоби пенсію з картки зняти. І тут періодично починає приїжджати мобільний банкомат «Ощадбанку». Ми постійно повідомляли про такі проблемні питання представникам облдержадміністрації, а вони зі свого боку оперативно реагували і допомагали у вирішенні цих питань. Так люди бачили, що ситуація налагоджується саме завдяки військовим.

- Як місцева влада йшла на контакт? Якими методами ви переконували чиновників у необхідності ухвалення тих чи інших рішень?

- І облдержадміністрація, і районні, і селищні ради були нашими такими собі першими товаришами, з якими ми налагоджували зв'язок, оскільки це - органи державної влади, до яких рівень довіри має бути не меншим, ніж до Збройних сил. Нам, як людям з певними ідеологічними поглядами, подекуди було складно будувати лінію спілкування з деякими чиновниками. Але ж ми всі - дорослі люди, володіємо деякими знаннями. Можна використовувати багато методів інформаційно-психологічного впливу, коли нам не можна відмовити. Вони всі законні! (усміхається). Наприклад, якось ми долучалися до одного з міських заходів - досить поширена практика, коли військові приїжджають, розгортають польову кухню і т. д. І, зазвичай, міська рада якось долучається до постачання продуктів харчування, принаймні, якусь кашу, крупу може забезпечити. А іноді чиновники кажуть - знаєте, а міська рада не вирощує рис або гречку і не годує свиней, щоб тушковане м'ясо приготувати. А ми кажемо: «Справді? Ну, Збройні сили вирощують і все необхідне роблять». Вони знітилися: «Ну що ж ви так одразу, ми спробуємо знайти».

Зазвичай, після таких розмов вони справді знаходять продукти. А якщо не знаходять - у нас завжди є, як ми у директивних документах пишемо, небайдужі, патріотично налаштовані громадяни України, які завжди допоможуть. Я також не відкрию великої таємниці, коли скажу, що багато заходів офіцери Цивільно-військового співробітництва фінансують власними силами. Особисто я значну частину щомісячної заробітної плати завжди витрачав на якісь позитивні моменти для заходів та акцій, які ми проводили.

- СІМІС супроводжують більшість громадських свят - Дні міст, Різдво, День захисту дітей тощо.

- Так, День металурга, та будь-які заходи, які проводяться у районі раніше АТО, а тепер ООС - без військових вони не відбуваються. Тим більше, якщо співпраця вже добре налагоджена у певному пункті - військові присутні завжди.

- Ви співпрацювали з волонтерами, з фондами, можливо - і з бізнесом?

- Так, завжди приємно, коли «Сіміків» бачать у ролі помічників, людей, з якими можна працювати. Дуже часто з незнайомого номера телефонують, кажуть - ось ми, офіс/фірма/організація/приватне підприємство «Н», перебуваємо у Полтаві/Києві/Дніпрі, хочемо допомогти. У нас є ось такий ресурс. Що ви нам порекомендуєте? І ми кажемо: є, наприклад, населений пункт Луганське, там є амбулаторія, і було б добре закупити для неї такі і такі позиції. Тобто, ми знаходимо проблему, джерело, яким цю проблему можна закрити, і зводимо одне з іншим.

- А яка частка допомоги від місцевого бізнесу? Наскільки свідомо підприємці саме Донецької і Луганської областей реагують на потреби регіону і можливості їх вирішити з вашою допомогою?

- Ті люди, які дійсно мислять адекватно, і які не затуркані російською пропагандою, майже всі допомагали. Коли лінія розмежування більш-менш стабілізувалася - не рахуючи Дебальцевого, у серпні-вересні 2014 року - ми спілкувалися з місцевими бізнесменами. Я їм казав: «Прагматично, виключно з бізнесової точки зору, скажіть - чому ви допомагаєте українській армії?» Вони кажуть: «Через те, що під час окупації ми бачили, що місяць-другий-третій - і бізнесу не буде ні в кого. Ні машин, ні бізнесу - не буде нічого. Тому, розуміючи, що Україна має державні інституції, механізми врегулювання ринку і т. д., ми підтримуємо Україну». Ну і, кажуть, якщо порівняти тебе ну і більшу частину Збройних сил України з тими мавпами, які тут бігали з автоматами - то це дві великі різниці!

Навіть зараз, коли багато заяв є про «втому» від війни, такі люди не перестають допомагати. Населення, яке особисто відчуло всі негаразди окупації російсько-терористичними військами з руйнуваннями, пограбуваннями, загальним хаосом та беззаконням і при тому має здоровий глузд, ніколи не буде підтримувати незаконні збройні формування. Враження від окупації залишиться з цими людьми назавжди. Волонтерський рух як посильна протидія окупації, зокрема, місцевого населення, підтримка Збройних сил України та сил АТО більшою чи меншою мірою будуть на війні постійно.

- А ви самі що скажете про співпрацю СІМІС та інших військових, добровольців? Як у вас складалися відносини?

- Важливо розуміти, що будь-яка силова структура та будь-яка структура - це дзеркало суспільства. Звісно, бувають прикрі випадки через незнання або ще з якихось причин, але ми намагаємося на них реагувати. Дуже гарний приклад, коли на блокпостах якраз через незнання зупиняють не лише волонтерів, а й автомобілі міжнародних організацій, як от Міжнародний комітет Червоного Хреста, який їздить з дипломатичними номерами. Їх зупиняють, змушують відкривати автомобіль, оглядають машини, що взагалі неприпустимо. Добре, що люди з МКЧХ розуміють, що контрактнику, наприклад, який лише кілька місяців у армії, складно зрозуміти, що не можна такі машини зупиняти. Тому вони зустрічаються з нами - ми співпрацювали майже з усіма міжнародними організаціями, благодійними фондами, тому що перш ніж везти допомогу в район АТО, вони подають відповідні заявки на наш Об'єднаний центр Цивільно-військового співробітництва, на що потім приходить відповідне розпорядження командувача АТО, куди їх можна пустити, щоб усе було організовано. Ми  налагоджували контакти з керівництвом підрозділів, які забезпечують роботу відповідних блокпостів, пояснювали, як потрібно взаємодіяти з гуманітарними місіями, і тоді питання вирішувалося. Таке собі навчання у зоні АТО з міжнародного гуманітарного права. Взагалі, абревіатура СІМІС означає Civil-military cooperation, власне, Цивільно-військове співробітництво. Одним з основних завдань є формування позитивного іміджу Збройних сил України, щоб місцеві максимально бачили позитивні речі від силових організацій, які присутні у районі виконання завдань.

  Title
  Оскільки я ще у довоєнному житті був викладачем
у військовому інституті, то співпраця саме
з навчальними закладами – від дитячих садочків
до вищих навчальних закладів – була мені до душі
найбільше. Фото надано В’ячеславом Раєвським

- Це і є той самий «натовський» підхід?

- Так. «Сіміки» загалом з'явилися під час Балканської війни, коли загалом стало зрозуміло, що армія може перемогти лише тоді, коли її підтримує місцеве населення. Це було неодноразово підтверджено як на Балканах, так і в Іраку, Афганістані, коли «Сіміки» допомагали налагодити співпрацю між цивільними та військовими.

- Наскільки багато в лавах СІМІС жінок? Як їм служиться? Принаймні, з вашого досвіду.

- Один із найважливіших напрямів нашої роботи - це якраз робота з дітьми, підлітками. Дуже часто жінки швидше знаходять з ними контакт. Ось ми часто кажемо про посттравматичний стресовий розлад у військових, але ж так він є у місцевого населення, й особливо потерпають дітки. І коли вони бачать військового у формі, вони закриваються, і чоловікам-військовим важко знайти спільну мову та швидко налагодити співпрацю. А до дівчат, яких ми беремо у наші групи, вони швидше переймаються довірою, ми це усвідомлюємо. Якщо взяти Об'єднані центри, які є у нас в Краматорську, Сєверодонецьку і Маріуполі, то більша частина особового складу цих центрів - саме жінки. Безумовно, якщо група працює безпосередньо на лінії зіткнення, як от Бердянське, Авдіївка, Піски - нема сенсу брати туди жінок. Це складно, починаючи від побутових питань і до того, що потрібно постійно мати на собі засоби захисту, бігати, шукати укриття, мати при собі зброю. Це не дуже доцільно. Тому вони, здебільшого, займаються роботою з навчальними закладами.

- Які ваші найтепліші спогади про службу у СІМІС?

- Мабуть, населений пункт Луганське. З 2014 року ми виконували місію в районі Дебальцевого, тому постійно їздили через всю Світлодарську дугу, а після виходу наших військ з Дебальцевого власне Світлодарська дуга, Миронівське, Луганське - всі вони опинилися на лінії зіткнення. І ось хороший приклад нашої роботи, коли навесні 2015 року в Луганському місцеві казали нам, що не хочуть спілкуватися - лише те, що ми ходимо у формі ЗСУ, викликало у них негатив. Ми відновили там невеличкий пішохідний міст, дитячий садочок розмінували, відновили більш-менш амбулаторію, провели неймовірну кількість різних заходів у школі, у дитячому садочку. У 2016 році, коли я після ротації вкотре від'їжджав до пункту постійної дислокації у Київ, я сфотографувався на фоні Луганського і написав у ФБ: «Луганське в моєму серці!» А у коментарях були пости - «Так-так-так, а ви - у серці Луганської селищної ради, Луганського дитячого садочка, амбулаторії, школи». Ну, звичайно, приємно, коли місцеве населення бачить у своїх військових опору, захист і, взагалі, легітимну державну інституцію.

 

Валерій Філімоніхін: «У Биківні поховано десятки тисяч жертв енкаведистів. Більшість розстріляних – українці, поряд з ними – ще 40 національностей. Тут мусить бути музей…»

Галина Пагутяк: «Комерційні видавництва не переймаються власною репутацією, у них – ходовий товар сумнівної якості. А влада саме таких і підгодовує»

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com