У 19 років їм ще б тільки жити. У такому віці юнаки починають самостійно пізнавати світ, вилітають з-під маминого крила. Весь світ відкритий перед ними - бери його руками, завойовуй і перемагай. Кохай і живи. Але не тоді, коли війна. Коли війна, чоловіки беруть до рук зброю і йдуть у бій. Бо зайдам - не місце на українській землі. І байдуже, що чоловікові іноді - лише 19. Війна, та, котру не чекали, робить з юнаків справжніх бійців. Іноді - Героїв. І як болить, коли вже - посмертно...

Ми продовжуємо публікувати спогади, зібрані волонтерами, про бійців, які загинули, захищаючи кордони України від наступу російських військ.

Владислав Козченко

Владислав Ігорович Козченко народився 10 квітня 1997 року, в місті Полтава.

Хлопець зростав без батька, через що дуже рано почав працювати, щоб допомагати родині. Багато часу з Владом проводив його дідусь Борис Іванович. Саме він зробив з цієї дитини мужнього та стійкого за характером чоловіка з дорослими вчинками та думками.

Дідусь привчив його до роботи, до того, що треба на перше місце ставити турботу про своїх рідних, навчив не лякатись важкої та незрозумілої роботи.

Влад закінчив 9 класів Полтавської гімназії № 31, після чого вступив до аграрно-економічного коледжу Полтавської аграрно-економічної академії на спеціальність «юрист». Але не довчився - вирішив йти до армії. Він планував завершити навчання після війни, цілком розуміючи головний пріоритет чоловіка у країні, частина якої щедро полита кров'ю його співвітчизників.

Хлопець дотримувався дуже активного та здорового способу життя, не мав шкідливих звичок, захоплювався підводним полюванням, туризмом та риболовлею. Він завжди був привітним, вихованим та спокійним. Коли знайомі зустріли його у формі, само собою, виникло питання. Владислав з гордістю відповів, що йде служити, адже армія - це шанс здобути щось у житті, але головне є те, що зараз - такий час, що він повинен це зробити.

Повинен. Сказати такі слова у 18 років. Як на мене, він у свої роки знав про те, що таке мужність, значно більше від інших.

Влад майже увесь вільний час проводив на дачі разом з бабусею та дідусем, допомагав їм та вчився у них життєвої мудрості, як залишатись людиною та нести у собі відчуття власної гідності, як служити добру та прислухатися до голосу власного серця.

Цього літа мріяв із друзями зробити ще одну вилазку в гори, які він дуже любив, а після закінчення контракту заснувати разом із своїм другом невеличку ферму.

З 13 років хлопець був членом молодіжної громадської організації «Клуб юних десантників «Гвардія», де після здачі теоретичних, фізичних та тактичних заліків обійняв посаду снайпера.

На одному з польових занять стався кумедний випадок, коли всьому особовому складу треба було йти у глибокий наступ за умов повного оточення. «Чахлик» (такий був його позивний у клубі) отримав завдання прикривати. Влад захопив позицію на дереві, просидів декілька годин та заснув. Усі вже повернулися на базу, а він уві сні впав з гілки та повис на страхувальній мотузці, і все це було на очах усіх товаришів.

У 2015-му році у дитячому військово-спортивному таборі проводили тактичні заняття, суть яких була у тому, щоб підрозділ із 30 бійців захопив умовну групу противника, в якій був і Влад. І він тоді з тієї умовної групи залишився єдиним, кого захопити не вдалося. У хлопцеві був стрижень. Міцніший за сталь.

У червні 2016 року він підписав зі ЗСУ контракт та був відряджений до 199-го навчального центру десантно-штурмових військ у Житомирі, після проходження навчання в якому Влад прибув до свого підрозділу.

Солдат, стрілець-снайпер 2-ї роти 95-ї окремої десантно-штурмової бригади.

Влад ніколи не ставив за мету отримати нове військове звання, ніколи не вихвалявся своїми здобутками, яких у нього було немало. Не дивлячись на юний вік, він розумів, що найкращою характеристикою його, як бійця, буде не ефектність, а ефективність його дій.

Загинув 6 березня, близько 23:00, у зоні відповідальності окремого тактичного угруповання «Донецьк» від кульового поранення, завданого ворожим снайпером.

Похований 10 березня у Полтаві. Залишились бабуся, дідусь, мати, брат та кохана дівчина.

Артур Федосенко

Артур Володимирович Федосенко народився 26 березня 1971 року, в Кропивницькому.

Закінчив ЗOШ № 9, пройшов військову стрoкову службу в ЗСУ у Закавказькому окрузі. Працював в УТO «Кірoвoград», консультантом з економічної безпеки, а також за кордоном. З 2010 до 2015 років працював водієм-інкасатором.

Старший солдат, водій-електрик радіопеленгаторного пункту радіотехнічного центру вузла зв'язку в/ч А1469 ПС ЗСУ. Проходив службу у військовій частині з 19 травня 2016 року.

Загинув 26 червня близько 22:30 у районі міста Мар'їнка, Донецької області, після смертельного поранення, завданого ворожим снайпером.

Похований 29 червня на Алеї Героїв Рівнянського кладовища Кропивницького. У нього залишились дружина та донька.

Олександр Холін

Олександр Борисович Холін народився 20 вересня 1983 року, в селі Охримівка, Вовчанського району, Харківської області.

У вересні 2015 року Олександр Борисович потрапив до лав 53-ї окремої механізованої бригади, в якій служив солдатом, номером розрахунку мінометної батареї 3-го механізованого батальйону.

Це була людина, котра ніколи не казала «ні». Олександр охоче брався за будь-яке завдання та намагався виконати будь-яке прохання. Чуйний та щирий, Сашко посміхався, навіть якщо йому самому було погано.

У квітні 2016-го його перевели до іншого підрозділу.

Солдат 93-ї окремої механізованої бригади, в якій перебував з квітня 2016 року. Брав участь у боях за Кримське та на Донецькому напрямку.

Загинув 27 червня близько 16:00 у районі села Богданівка, Донецької області, через поранення, яких зазнав під час ворожого артилерійського та мінометного обстрілів.

У нього залишилась дружина та дитина.

Автор: Ян Осока

Джерело: сторінка Яна Осоки у «Фейсбуку»