Масові політичні репресії 1937-1941 років охопили всі соціальні прошарки населення України. Десятки тисяч жертв «Великого терору» знайшли свій останній спочинок у Биківні.

Автор з Валерієм Філімоніхіним на території історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили». Фото автора

Про наукову роботу Національного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили» ми розмовляємо з Валерієм Філімоніхіним - вченим секретарем, юристом, істориком, дослідником історії політичних репресій в Україні, зокрема, міжвоєнного періоду, учасником українсько-польської археологічної експедиції (2011-2012 років), яка досліджувала масові поховання жертв сталінського режиму 1937-1941 років у Биківні.

За роки існування заповідника проведена чимала наукова робота: відкриті невідомі сторінки репресій сталінського режиму, повернуті з небуття імена видатних українців, розстріляних у ті страшні часи, проведено впорядкування території, побудовано Міжнародний меморіал жертв тоталітаризму 1937-1941 років, проведені розкопки, організовані міжнародні наукові конференції, відбувались офіційні зустрічі на найвищому рівні, церемонії. Науково-дослідницька діяльність вийшла на офіційний рівень двох держав - України і Польщі.

- Пане Валерію, як стала відомою історія поховань у биківнянському лісі?

- Уся історія Биківні стала відома в Україні та в усьому світі тільки завдяки громадськості. 1987-1988 роки - то були роки так званого прориву. В Москві створено товариство «Меморіал». В Україні також створено свій «Меморіал» імені Василя Стуса, одним із засновників і першим керівником якого був Микола Григорович Лисенко. Броварчанин, він мешкав неподалік, і чув від місцевих мешканців багато історій про те, що діялось у цьому лісі, про спецділянку, мародерів, про черепи, які знаходили в лісі. До співпраці долучилась Спілка письменників України, на ті часи радянська. Активісти спілки писали листи до існуючої влади, щоб дізнатися правду про події, які відбувалися в Биківнянському лісі. У відповідь була створена Урядова комісія, у висновках якої було зазначено, що тут поховані жертви фашистських окупантів. Далі була ще одна комісія, офіційно вона рахується як третя, у грудні 1989 року (перша була в квітні 1971 року), яка знову робить ті ж самі висновки, що тут поховані жертви фашистських загарбників. Але інформація про правдивий стан речей у Биківнянському лісі вже почала поширюватися в пресі, на телебаченні, почалися виступи громадськості та активні запити на надання роз'яснень.

- Яким чином стало відомо, що в биківнянських могилах поховані поляки?

- Поштовхом для офіційного розслідування обставин знаходження розстріляних у Києві польських громадян, похованих в Биківні у 1990 році, слугував лист міністра внутрішніх справ Республіки Польщі А. Мільчановського українським колегам із проханням надати йому інформацію про його батька, заарештованого у 1939 році органами НКВС, колишнього заступника прокурора м. Рівне, яке на ті часи входило до складу Польщі. У відповідь він отримав вражаючий документ про свого батька і не тільки. Цей документ складався з двох частин. З короткої довідки, в якій старший лейтенант Держбезпеки Цветухін (начальник першого спецвідділу НКВС УРСР) писав капітанові Держбезпеки Баштакову (начальнику першого спецвідділу НКВС СРСР): «Надсилаю вам тюремні справи на 3435 осіб у п'яти мішках, список додається». Серед цього списку і знайдено ім'я Мільчановського Станіслава Йосифовича, 1906 року народження. В жовтні 1940 року цей секретний вантаж був відправлений до Москви, на Луб'янку. Але такі справи мали гриф надсекретності, і другий екземпляр списку лишився в Україні. У списку до справ були зазначені так звані короткі біографії - прізвище, рік народження, де працював і на якій посаді та за що засуджений. В 1956 році було написано лист від голови комітету Держбезпеки (КДБ). СРСР О. Шелепіна М. Хрущову, в якому вказувалось, що справи на розстріляних у 1940 р. в Катині поляків треба знищити. У випадку, якщо вони відкриються, буде великий негативний резонанс проти радянської політики стосовно Польщі, що може привести до розпаду Варшавського договору. Справи було знищено. Але облікові картки (які створювались при пересиланні і зберігались у першому спецвідділі) залишилися в Москві, подальша їх доля невідома.

Ще раніше про присутність польських офіцерів і громадян Польщі офіційно свідчив Л. Матвійченко, котрий наприкінці березня 1940 року разом з ними утримувався в Лук'янівській в'язниці. Його свідчення є також важливим доказом перебування навесні 1940 у Лук'янівській в'язниці польських офіцерів та громадян Польщі.

- Коли саме інформація про польські поховання у Биківнянському лісі потрапила до Польщі?

- У Польщі стало відомо про Биківнянську трагедію у 1990 році. Коли у Биківні почала працювати ще одна урядова комісія у 1987 році, відбувалися активні виступи «Меморіалу», громадських організацій з метою висвітлення реального стану речей у Биківнянських похованнях. Інформаційний прорив для поляків стався під час проведення ексгумацій, коли почали знаходити багато польських речей. У 1989 році згідно з командою з Москви була відкрита кримінальна справа, яку вів слідчий відділ Генеральної прокуратури УРСР, а також були залучені співробітники прокуратури м. Київ. Справа була відкрита лише за фактом знаходження в 1919-20-х роках у Биківнянському лісі масових поховань. Коли розпочали проводити ексгумацію, то знаходили рештки людей, котрі були у військовій радянській формі, а також у формі НКВС, польському військовому обмундируванні, цивільному одязі тощо. У рамках розслідування кримінальної справи, відкритої ГПУ за фактом знаходження у 19, 20 кварталах Биківнянського лісу, були розшукані колишні співробітники НКВС, котрі на початку відмовлялись давати свідчення слідчим прокуратури, тому що мали довічну підписку про нерозголошення таємниці, у випадку розголошення якої призначався тюремний термін.

За розпорядженням Генеральної прокуратури було скасовано цю секретну підписку. Коли виконавці подій почали давати свідчення, то в процесі протоколювання цих свідчень був відзнятий величезний масив оперативної інформації. Але неочікувано Москва забрала цю справу до себе. Там вона пролежала більше, ніж рік, і коли її повернули назад до Києва, справа була частково почищена, пропали відеоматеріали. У нашому розпорядженні є певний відеоряд.

- Чи можливо ознайомитися з цими відеоматеріалами в загальному користуванні пересічним громадянам та науковцям?

- Якщо підходити принципово до цього питання, то власником цих матеріалів є Генеральна прокуратора. Це була офіційна кримінальна справа, яка розслідувалась відповідно до вимог Кримінально-процесуального кодексу Радянської України, правонаступником якої ми є. На даний момент знайти цю справу дуже важко. Вона, начебто, існує, але при поданні запитів дослідників скеровують від Генеральної до міської прокуратури, які, своєю чергою, роблять посилання до військової прокуратури. СБУ повідомляє, що не має до цієї справи жодного стосунку, тому що КДБ офіційно не розслідував її. Відповідно, ми рухаємось по колу бюрократичної системи. Ця справа має № 50 - 0092 і нараховує близько 50-ти томів. Вона була закрита, потім знову відкрита вже в часи Незалежності. Зібраний матеріал у цій справі є унікальним. Там є свідчення 250 осіб, які давалися під присягою місцевими мешканцями, тими ж працівниками НКВС та цілою низкою посадових осіб, котрим було щось відомо про те, що відбувалось у Биківні. Ця справа сьогодні в науковий обіг не введена, хоча вона є архівною. Маємо лише інформацію, що вона досі має гриф секретності. Але вона таки існує, вона не зникла, й її не було знищено, та, попри все, деякі матеріали просочуються з підписами і печатками, вони є.

- Які саме матеріали потрапили до Польщі?

- У 1990 році Микола Лисенко привіз до Польщі польські речі (елементи польських військових мундирів, їхні особисті речі), котрі знайшли у похованнях польських військових у Биківнянському лісі. Ми зараз говоримо про речі, що були знайдені під час розкопок, які проводила київська прокуратура у 1990 році при розслідуванні кримінальної справи. Розстріл 3435 польських військовополонених у квітні 1940 р. у київських тюрмах НКВС пізніше отримав назву «Український слід Катині».

На сьогоднішній день ми отримали перші томи повних біографій військовополонених - представників адміністрації, я маю на увазі військових, поліціянтів, жандармів, прикордонних стражів, прокурорів, суддів, а потім уже інтелігенції, вчителів, лікарів, той прошарок, який було визначено в наказі № 001064, підписаному 8 вересня 1939 року Л. Берією напередодні вторгнення радянських військ до Польщі.

Спочатку речі, які вказували, що це є останки саме польських військових, було привезено до Генеральної прокуратури Польщі. Микола Григорович звернувся паралельно до редакції газети «Їycie Warszawy» (Жиче Варшави), де була надрукована велика стаття, яка викликала резонанс у польському суспільстві. Після появи статті до Биківні на розкопки приїздив заступник Генерального прокурора Польщі Вільчак, котрий на власні очі засвідчив наявність цих поховань. У ті часи у Польщі почала розкриватися Катинська трагедія в усіх своїх «барвах» як кривавий злочин сталінського режиму, коли розстріли польських військових були замасковані під злочини німецько-фашистських загарбників.

Цих польських військових насправді важко назвати військовополоненими, тому що Радянський Союз офіційно не оголошував війну польській державі, полонені не мали офіційного статусу. Але вторгнення Червоної армії відбулося 17 вересня 1939 року, і радянська сторона, незважаючи на те, що не оголошувала війну, побудувала аж три концентраційні табори у Козельську, Осташкові і Старобельську - і це лише для полонених офіцерів. Для солдатів було побудовано значно більше, і режим в тих таборах був таким, як для військовополонених. Адміністрація таборів і радянські військові, називали заарештованих польських офіцерів військовополоненими. Одразу після Катині була Биківня, і паралельно з ними з'являється інформація про польські поховання під Харковом, у П'ятихатках. Саме тут знайдено поховання польських офіцерів у повній військовій формі, з амуніцією і документами, регаліями, нагородами, що дозволили ідентифікувати польських військових. Під Харковом було розстріляно 3900 осіб, а знайдено та ідентифіковано десь близько 900 осіб. Це - величезний відсоток ідентифікації, враховуючи те, що в 1968 році КДБ писав листи до ЦК КПУ про те, що вони вживають заходів зі знищення цих поховань. При цьому було застосовано бурове обладнання, яким робили свердління на місці поховань, і перемелювали вміст поховань на порох. Ось чому з 3900 розстріляних поляків знайшли лише 900. КДБ серед місцевих мешканців була розповсюджена легенда про те, що на тому місці нібито був шпиталь з інфекційними хворими і тому проводиться зачистка території.

	Розкопані останки польського офіцера в биківнянських могилах. Фото Максиміліана Регамонті, надане історико-меморіальним заповідником «Биківнянські могили»

На відміну від Харкова, картина з Биківнянськими похованнями була дуже важкою. Не було жодних карт поховань. У НКВС існувала інструкція, яка забороняла робити на місцях поховання позначки, які б дозволяли провести ідентифікацію. Тим не менш, у процесі розкопок було ідентифіковано 14 осіб, але ці особи виявились надзвичайно цінними для дослідників, оскільки встановлені прізвища абсолютно збіглися зі списком 3435 польських військових, знайденим у архіві КДБ УРСР. Також у цьому списку виявилось близько 10% етнічних українців, котрі були на той час громадянами Польщі і проходили військову службу в лавах польської армії.

- Що ускладнювало пошук поховань?

- Мародери вже встигли до них дістатися. Про обсяг території поховань не було відомо ні дослідникам, ні прокуратурі, ні німцям. До речі, саме німці розпочали перші розкопки на колишній спецділянці НКВС у 19, 20 кварталах Биківнянського лісу у вересні 1941 року. Але вони зупинились лише за кілька метрів від польських поховань. Також за радянських часів було зроблено багато спроб знищити поховання. Існує відома фотографія Максиміліана Регамонті (це відомий польський фотограф), котрий приїжджав на розкопки у 2011 році в Биківню, де йому показали польське поховання глибиною 4,5 метра, в якому знайшли тільки рештки лише одного польського офіцера, які лежали на самому дні. Тобто, могила була зачищена перед тим, але на таку глибину руйнівники просто не могли дістатись. За даними розкопок археологічної українсько-польської урядової комісії, було знайдено 71 могилу, в могилах були тільки поляки або поляки разом з українцями, або з представниками інших націй.

- На сьогодні кого саме знайдено та ідентифіковано в Биківнянських похованнях?

- Взагалі, у Биківні на сьогодні виявлено більше, ніж 15 000 останків людей, розстріляних енкаведистами в 1937-1941 роках у Києві. У київських архівах зберігається близько 47 000 так званих розстрільних справ, тобто, людей, розстріляних у Києві. Але величезна кількість розстрільних протоколів, зокрема, так званої московської двійки, наркома внутрішніх справ Миколи Єжова і прокурора СРСР Андрія Вишинського та їхніх заступників, котрі підписували ці протоколи. До речі, «московські двійки» були запроваджені тим самим наказом НКВС № 00485 для спрощення розстрілів поляків, а трохи пізніше застосовувались і для розстрілів представників інших національностей.

Величезна кількість протоколів цих двійок та інших документів і до сьогодні заховані від дослідників на Луб'янці. Тому розрахунки українських істориків про те, що у Биківні поховано близько 100 000 осіб, є цілком обґрунтованими. Після 2012 року розкопки у Биківні було припинено, і недослідженою залишилася величезна територія.

За статистикою Биківнянських поховань, перше місце, безумовно, посідають українці. Але поляки, котрих було не більше, ніж 8% серед населення Києва та області, посіли друге місце. Той наказ № 00485, власне, і був спланований на геноцид представників польської нації, котрі проживали у СРСР. Там вказувалось, що саме ця спецоперація спрямована проти поляків. Було замасковано, що арешту підлягають перебіжчики, військовополонені, що перебували на території Польщі, шпигуни, найбільш активні контрреволюційні елементи, котрі перебували в місцях компактного помешкання поляків. Але насправді арешту підлягали всі поляки поспіль.

Вже доходило до того, як свідчили енкавеесники, якщо не могли знайти людей за своїми списками, ще починаючи з ВЧК чи ДПУ, то брали телефонні довідники і відшуковували людей з прізвищами, схожими на польські, - цих людей і арештовували. Ініціатором цієї спецоперації проти поляків виступив М. Єжов. Це він висловив тезу, що потрібно починати боротьбу з поляками, насамперед, у власному НАРКОМаті. Це була його власна ідея, котру Сталін залюбки підхопив.

Стосовно так званої «любові» Сталіна до поляків. У 1920-х роках Сталін був членом військової ради, яка організовувала визвольний похід на Німеччину через Польщу. Сталін разом з Єгоровим, майбутнім маршалом СРСР, котрого так само розстріляли під час «Великого терору», не рахуючись з планами командування Західного фронту, розділили радянські війська на дві колони. Відбувалось своєрідне «соціалістичне» змагання - хто раніше візьме Львів або Варшаву. І коли вони розділили війська, тим самим послабивши їх в цілому, то отримали контрудар від поляків. Вирішальною битвою всієї радянсько-польської війни стала Варшавська битва (23 липня-25 серпня 1920 року). Польські офіцери, котрі командували польською армією (а Польща тільки-но отримала незалежність у 1918 році), були офіцерами або колишнього російського Генштабу або Австро-Угорщини, що пройшли першу Світову війну, воювали в різних країнах і мали надзвичайно великий військовий досвід. Варшавська битва закінчилась для Червоної Армії грандіозним розгромом та відступом військ як Західного, так і Південно-Західного фронтів. Таким чином Польща захистила свою незалежність і 25 серпня 1920 року відсвяткувала перемогу. В результаті волюнтаристських дій Сталіна та Єгорова, 6 травня польські легіони ввійшли до Києва. Доблесна кіннота Тухачевського та Будьонного була попросту відкинута назад. Це доволі маловідомий факт, але тоді Сталіна було усунуто з усіх посад. І постало питання, щоб його вилучити з партії. Тільки те, що він вважався близькою людиною Леніна, і врятувало його. Але Сталін то дуже запам'ятав. І винуватцями провалу операції зі захоплення Польщі для нього стали не особистий волюнтаризм, а чомусь поляки. Фактично то була помста полякам за поразку.

Коли Сталін здобув безмежну владу, то почав вважати, що він має право чинити, що йому заманеться, і зводити рахунки з ким завгодно. Цей підхід Сталіна і швидкість, з якою приймалися рішення в 1937-38 роках і в 1940 році, якраз підтверджують цю тезу. Тому і жертви серед поляків були надзвичайні. Вони були на другому місці серед репресованих національностей, маючі досить малий відсоток спільноти серед знищених націй - українців, поляків, німців, євреїв та росіян. Російського населення в Україні до 1918 року було порівняно мало, тому цей відсоток зберігся. Сталін почав насаджувати в Україні чиновників з Москви, але, не дивлячись на це, росіян в Україні не було так багато (приблизно 18-19%). Вже після Голодомору, по Другій світовій війні, російського населення стає більше.

Після публікації у варшавській пресі настає певна пауза в дослідженні польської трагедії в Биківнянському лісі. Цю інформацію треба було пережити, але тут на першому місці все ж таки була Катинська трагедія. Розкопки, архівні дані, деякі документи і свідчення очевидців були вражаючими. Катинь, Биківня, розпад СРСР і внутрішні проблеми в Польщі - полякам було важко розриватися на всі напрямки одночасно.

- Громадськість, інтелігенція, небайдужі люди - як вони сприяли розкриттю інформації про Биківню?

- На початку 1960-х молоді українські митці Лесь Танюк, Алла Горська, Василь Симоненко були членами клубу Творчої молоді Києва і досліджували питання сталінських репресій. Вони дізнались про масові поховання жертв репресій у Биківні, приїхали до колишньої спецділянки НКВС УРСР перевірити. Після побаченого Симоненко написав свій знаменитий вірш («...на цвинтарі розстріляних ілюзій вже не залишилось місця для надій»). У Леся Танюка залишились спогади, які жахи вони тоді побачили: розриті могили, розкидані черепи, якими діти грали у футбол, та кістки, що валялися скрізь по дорозі. Після цього молоді активні люди, котрі до кінця не знали, з якою системою зв'язалися, написали лист членам київського міському компартії. Відповіді вони так і не дочекались, але незабаром Аллу Горську було вбито у Василькові. А Василя Симоненка забили до смерті практично у відділку в Харкові, через тиждень він помер. Леся Танюка врятувало те, що він на той час був у Москві і тоді вже не повертався до України, і ця справа вже, як то кажуть, зійшла нанівець. До речі, дід Танюка - Микола Кенінгфест - був до революції відомим правником, а у 1937 році його розстріляли у Києві, запитали «хто створив фашизм?»,  той відповів, що «фашизм створив Ленін».

- Як торувався шлях від громадської підтримки до вшанування пам'яті на офіційному рівні?

Польські обручки з вигравіруваними ініціалами і датою «W. U. 8./X 1927». Фото Адама Кучинського, надане історико-меморіальним заповідником «Биківнянські могили»

- За оперативними матеріалами КДБ, мародери продовжували свою ганебну практику розкрадання могил. Навколо в лісі валялись людські рештки, черепи з кульовими отворами у потилиці, зона пошуку і розкопок розширювалась, площа поховань ставала дедалі більшою. Але тут біля ділянки самого лісу є доволі інтенсивний піший перехід між селами. Їдучи дорогою, можна було споглядати черепи, що лежали на дорозі. Почали надходити відповідні сигнали до КДБ, міліції, до партійних органів, і радянська влада була змушена якось реагувати, закривати очі на це вже не можна було. Одночасно з тим проводились знищувальні роботи не тільки мародерами, а і самою владою, таємно. Екскаваторами завантажували на автомобілі те, що розкопано з могил, вивозили потайки і висипали у Дніпро. Кількість звернень до влади була високою, і хтось доніс першому секретареві ЦК КПУ П. Шелесту. Тоді він, на свій страх і ризик, приїхав до Биківнянського лісу. Побачивши розкопки, могили, черепи, Шелест описав це у своєму щоденнику, де збереглися відповідні записи, але висновків з цього не було зроблено.

Уже після приїзду першої особи урядової партії України була зібрана комісія у квітні 1971 року. Пропрацювала вона аж 4 дні, долучивши до документації фото та відеоматеріали. І знову жодних висновків не було зроблено. Я ознайомився з матеріалами, і там були лише протоколи засідань комісії та два альбоми з фотографіями з місця розкопок, але жодного кримінального провадження за фактом знаходження масових поховань не було відкрито. Існує доповідь комісії, в якій зазначено перелік, що саме розкопано, але, за висновками комісії, ці останки належали радянським громадянам, котрі були закатовані фашистсько-німецькими загарбниками. Там були партизани, біженці, радянські воїни та мирні громадяни. Але доповідь комісії була покладена під сукно на довгі часи. І так висновки комісії пролежали до самої перебудови.

Поховання продовжували розграбовуватися мародерами. Єдине, що нам стало відомо, що у 1986 році впіймали двох мародерів, котрі вимінювали майонезні банки, набиті золотими коронками, вирваними зі щелеп черепів жертв, закопаних у Биківні, на горілку. За що, згідно з вироком, отримали термін три роки ув'язнення. Але вирок суд виніс не за мародерство, а за порушення валютних операцій.

Трагедія Биківнянського лісу була замаскована. Наче факт поховання був відкритий, комісія «попрацювала», але в газетах було повідомлення, що знайдено рештки радянських громадян, загиблих від репресій німецько-фашистських окупантів, і це окозамилювання поширювалося скрізь.

Уже нова комісія, створена 1987 року, зробила більш детальний опис деяких документів. У пресі вже з'явились короткі повідомлення про те, що щось знайшли в Биківнянському лісі. Але правда, як і раніше, приховувалась, публічної інформації для населення не було.

Першим, хто пробив цю стіну фальсифікацій, був кореспондент «Літературної газети» Сергій Кисельов. У його матеріалі вже йшлося повним текстом про те, що тут поховані не жертви німецько-фашистських загарбників, а про тих людей, що були розстріляні в період «Великого терору» в 1937-1941 роках. І тоді вже інформація розповсюдилась у всесоюзному масштабі. Але ще одна комісія знову видає ті самі «висновки» про поховання німецько-фашистських загарбників. Нарешті цю стіну фальсифікацій і брехні було пробито у 1989 році, коли під тиском неспростовних фактів радянська влада змушена була визнати, що у Биківні поховані жертви сталінського режиму, розстріляні у київських тюрмах у 1937-1941 роках.

Биківня до 1994 року фактично трималася на плечах громадських організацій. І тільки аж в 1994 році з Указу президента України (Л. Кучми) починаються державні заходи. Починають будувати першу лінію меморіалу, встановлюється перший монумент у вигляді постаті в'язня, проводяться певні археологічні роботи різними групами. Паралельно тривали польсько-українські перемовини, але цей міждержавний захід є довготривалим процесом. Нарешті було прийнято рішення, і в 2001 році до Биківні приїхали перші польські військові картографи. Потім територію розкопок починають відвідувати представники вищих органів Польської держави.

Все ж таки, найбільший поштовх у відкритості Биківнянської трагедії дав, на мою думку, візит Іоанна Павла ІІ в 2001 році. Папа II приїжджає до Києва і неочікувано для всіх змінює свій маршрут: він просить відвезти його до Биківні і там проводить молебень. Тоді були сказані слова - «Биківнянський ліс - це місце упокоєння безневинних жертв тоталітаризму». Саме після його візиту розпочались масштабні археологічні дослідження на 19-й та 20-й ділянках Биківнянського лісу польсько-українською археологічною експедицією. З Польщі приїхав один із найкращих польських археологів з Торунського університету професор Анжей Кола, котрий керував польською частиною експедиції, а з українського боку експедицію очолив один із провідних українських археологів Сергій Воронов, в якого була дуже потужна команда професійних археологів. З того моменту можна так сказати, що «крига скресла» в науковій діяльності і з боку поляків, і з українського боку теж.

Жодного дня ця спецділянка не простоювала, тому що масові розстріли у київських тюрмах продовжувались, починаючи з червня 1937 року і аж до 17 вересня 1941 року. Не було ні свят, ні вихідних. Була різна інтенсивність, коли в колонах «полуторок» нараховувалось по 8-10, а інколи і по 2-3 вантажівки, але машина вбивств працювала, як годинник. Розстріляні тіла завозились безперестанку. Територіально ділянка була обмежена Київською областю, коли почалась так звана «куркульська операція» в Україні за наказом № 00447, який розпалив «Великий терор» на теренах колишнього Радянського Союзу. Наказом було охоплено 64 адміністративні одиниці СРСР. У всіх областях СРСР вводились такі «спецділянки». За непідтвердженими даними, спецділянка в Биківні мала № 23. Крім поляків, тут також виявлені останки представників близько 40 національностей.

       Наскільки достеменно відомо на сьогодні, на цю ділянку поляків завозили і в 1940-му році. Був виданий відповідний наказ НКВС№ 00350 від 22 березня 1940 року «Про розвантаження тюрем НКВС УРСР і БРСР». Такі накази НКВС видавав періодично. Це означало, що в межах або однієї області, або однієї республіки, коли в тюрмах накопичувалась велика кількість в'язнів, то їх треба було, згідно з їхніми вироками, доправляти до системи ГУЛАГу. Тоді тюрми звільняли від в'язнів, котрих відправляли до таборів, і тюрми НКВС наповнювали новими в'язнями. В 1940 році тюрми, згідно з наказом № 00350, звільнялися в Києві, Харкові. Херсоні і Мінську. Тобто, коли 5 березня 1940 року було ухвалено рішення Політбюро ЦК ВКП(б) про розстріл польських офіцерів на Биківняньській ділянці, то в пункті 2 цього рішення було зазначено: «Провести розстріл 11000 польських військових, котрі були захоплені на території західної України.

	Рішення Політбюро ЦК ВКП(б) від 5 березня 1940 року про розстріл польських офіцерів. Фото надане історико-меморіальним заповідником «Биківнянські могили»

 Биківнянських похованнях є тільки дві або три особи з катинського списку, котрих привозили на допити до Києва; це - полковники, котрі мали стосунок до розвідки. Переважна більшість це - представники Львівської, Дрогобицької, Івано-Франківської областей та практично всі східні креси, як вони тоді називалися. Радянська пропаганда підносила це як звільнення Західної України, а насправді полякам більшовики віддали Західну Україну. Згідно з Ризьким мирним договором, який підписано Леніним і його співтоваришами у 1921 році, Західна Україна відійшла до Польщі. В Харкові, Херсоні, Києві і Мінську були знищені 11 000 представників польської еліти, котрі мешкали на території Західної України.

- Ми крокуємо дорогою смерті, дорогою Биківнянського лісу. Де саме відбувалися поховання замордованих та розстріляних?

- Взагалі, на спецділянку НКВС УРСР виходило три дороги для забезпечення режиму таємності. Це робилось для того, щоб можна було заїхати, розвантажитись і поїхати на озеро Рибне, щоб відмити «полуторки» від крові. В цій справі є свідчення: підліток розповідав, що його брат був водієм тієї вантажівки, що розвозила людські тіла, і вони з братом після роботи їхали на озеро відмивати від крові автомобіль катів. Кров, якщо вчасно не відмити, залишає запах і потім вже не відмивається. Існувала ціла технологія, система працювала чітко, завантажились, приїхали, розгрузили тіла, поїхали мити машини, повернулись завантажились.

- Як проводиться впорядкування дослідницької території? Де можна подивитися артефакти, отримані при розкопках?

- У 1995 році провели перші впорядкування поховань. Археологи працювали на 2 гектарах лісу з 5,3 га, яку займала спецділянка, це - велика ділянка для археологічних досліджень. Дослідження проводились із 2001 р., потім пауза, 2006 р., потім 2007 р., потім у березні 2008 р., потім 2011 і 2012 роках. Не можна сказати, що розкопки тривали постійно. Але було отримано більше, ніж 10000 артефактів. Два київські музеї мають великі колекції в запасниках і в експозиціях. Це - музей історії України у Другій світовій війні, на другому поверсі є польська експозиція, а також вона присутня в Музеї історії Києва.

Труднощі з ідентифікацією наших співгромадян полягали в тому, що коли сюди привозили українців, то вони спочатку проходили через тюрми, де в них відбирали особисті документи, натільні хрестики, (боролися з релігією навіть у тюрмах) тому ідентифікація була дуже складною. Хто більш кмітливий, свої дані писав на особистих речах, на щітках, на гребінцях, на кружках. Найпростіше було ідентифікувати поляків, при них були особисті речі, документи.

НКВС розповсюджувало для поляків легенду: розповідали до останнього моменту, що їх відправлять або на роботи, або назад додому, до Польщі, таким чином вони мали при собі документи і речі, за якими можна було ідентифікувати особу, мається на увазі, наприклад, обручки, де, згідно з польською традицією, пишуть на звороті ім'я. Було багато непересічних громадян, наприклад, стрілець - чемпіон Польщі у змаганнях з кульової стрільби, що спрощувало ідентифікацію поляків, або відома польська льотчиця. Так, польських жінок також розстрілювали.

При розкопках контрасти були очевидними. На наших замордованих був бідний одяг, вони мали страшне взуття, що мало жебрацький вигляд після знаходження в могилах 80-х років. Іноземців (я маю на увазі не тільки поляків, тут були поховані німці, латиші, естонці, литовці, шведи) одразу можна було відрізнити за якісним взуттям та одягом. Коли витягували з могил шкіряні речі, то було враження, що ці речі можна було помити, почистити й одягнути. Особисті речі були зроблені дуже якісно. А на наших співвітчизниках були речі фабрики «Красний Октябрь». Вже за станом речей можна було зрозуміти, яким був насправді радянський режим у ті часи.

Ми підходимо до Української частини меморіалу. На стіні пам'яті повинно бути 15000 імен. Українців переважна більшість, безумовно.

- Чи тривають розкопки на даний момент? І які наукові дослідження попереду?

- Із 2012 року розкопки припинено. Ні з боку поляків, ні з українського боку розкопки не проводяться. Якщо роботи відновляться, то будуть співпрацювати обидві сторони. Неможливо, щоб наукові дослідження робила лише одна зі сторін.

Монумент закатованим біля входу до заповідника «Биківнянські могили». Фото автора

У Биківнянському лісі було досліджено, як було зазначено вище, 2 гектари, ще залишаються не дослідженими 3 гектари. А ще існують інші ділянки, розстріли були не тільки у 1937-1941 роках. Є інформація, правда не підтверджена, що одразу після закінчення війни через Биківнянський ліс гнали колону українців, котрих заарештували після повернення їх з полону у так званих фільтраційних таборах НКВС. То були, здебільшого, представники організації українських націоналістів, українські підпільники. На одній з ділянок Биківнянського лісу їх усіх розстріляли.

Площа заповідника - 240 га. В 13-14 кварталах заповідника проходила Київська операція 1941-го року, там уже поховані українці, бійці Червоної армії, київські повстанці і німці, солдати вермахту. Коли проводили шурфування ділянок, виявили 1,5 метра настріляних гільз. Тут один-єдиний раз, на початку вересня 1941 року, відбувалися масові розстріли, коли так звані дезертири, «панікьори», «отступлєнці» виходили з-під Умані, з «котла». Їх заарештовували, передавали каральним військам НКВС. Але вивозити до тилу не встигали. Надійшла радіограма з Москви з наказом повідпускати «кримінальників» (заарештованих за кримінальними статтями). А для зазначених вище так званих зрадників поставили кулемет і розстрілювали впродовж доби. Простір для досліджень дуже великий, робили глибинні заміри і попередні дослідження. Підтверджено факт масових поховань, шкода, але дослідження ніхто не проводить.

Національний заповідник - це не тільки Міжнародний меморіал жертвам тоталітаризму 1937-1941 років (офіційна назва), який складається з української частини і польського-військового кладовища. Заповідник ще проводить наукові дослідження і потребує приміщення музею. Артефакти, які розкопано і які передано до інших музеїв, нам уже не повернуть, та й у себе зберігати ніде, мусить бути музей! При відновленні розкопок ми не маємо можливості зберігати артефакти, проводити виставки. Ця музейна установа повинна існувати для того, щоб показувати людям свідчення репресій, війни, щоб вони мали змогу побачити своїми очима (а не тільки почути і почитати) артефакти, які були знайдені при розкопках. Це є наша пам'ять. Важливим є те, що людина побачить на власні очі страшні наслідки репресій та війни і тоді мусить запам'ятати і провести цю пам'ять через усе своє життя, буде розуміти, що таке добро і що таке зло! Так ми і формуємось як особистості, а через особистості формуємось як нація!

Питання про достовірну кількість репресованих (розстріляних) поляків, власне, як і інших представників національних меншин (а цих меншин, як уже було сказано, було більше, ніж 40), котрі були мешканцями Києва та Київської області під час проведення «Великого терору» 1937-1938 років, повинно стати предметом системних наукових досліджень, оскільки на сьогодні такі дослідження за цими етнічними групами не проводились. Тому є кілька об'єктивних причин для продовження досліджень. Перша: на даний час дослідники не мають повного переліку розстріляних, оскільки більшість протоколів звинувачень, за якими проходила значна кількість заарештованих поляків та представників інших національностей, зберігаються в архівах Росії, що сьогодні унеможливлює їх опрацювання. Друга причина - у великій частині архівно-слідчих справ відсутні довідки про виконання вироків, копії цих довідок і статистичні звіти надсилались до НКВС СРСР, на Луб'янку. Це також ускладнює встановлення точних місць розстрілів та, відповідно, місць поховання цих жертв. Третя причина - практично не досліджена статистика виконання вироків саме проти українців, киян, не тільки поляків, а, взагалі, всіх мешканців Києва. Варто було б провести статистику розстріляних НКВС мешканців Київської області і окремо - мешканців Києва. Це дало б можливість встановити справжній масштаб репресій під час проведення «Великого терору» 1937-1938 років саме по Києву та області, відкрити невідому сторінку історії масових політичних репресій в Україні.

Нарешті, четверта причина - після захоплення влади більшовиками у 1921 році, а також, включно до початку 1930-х років, проти поляків - мешканців України - були розгорнуті масштабні репресії з боку каральних органів тодішнього ВУЧК-ДПУ. В результаті, багато поляків, мешканців Києва та Київської області при проведенні паспортизації населення змушені були записуватись українцями, щоб хоч якось вберегтись від репресій.

Комплексний підхід до вирішення цих проблем дозволить отримати науково обґрунтовану історичну картину масових політичних репресій більшовицької влади під час «Великого терору» 1937-1938 років проти етнічних меншин Києва та області, при цьому не варто забувати, що політичні репресії проти етнічних меншин Києва та області продовжувались і після 1938 року, безпосередньо до самої окупації Києва у вересні 1941 року нацистськими військами.