Створення національної відкритої бази археологічної спадщини України може стати вагомим інструментом не лише її обліку, а й збереження.

Україна оголосила 2018-й українським роком культурної спадщини в контексті аналогічного європейського. У Європі потроху відходять від принципу, що об'єкти, які належать до згаданого вище загальнонаціонального надбання, потрібно просто захищати та реставрувати (або консервувати). Треба ще й залучати громадян до інтеракції з ними. Тобто, не лише наділити знаннями про той чи інший культурно-історичний феномен, а й сформувати в особи певний емоційний зв'язок з ним. Допоки в нашій державі є керманичі міст та бізнесу, для яких знищення чогось на кшталт залишків забудови часів Київської Русі на Поштовій площі задля зведення ще одного ТРЦ не становить етичної та репутаційної загрози й не тягне за собою серйозного покарання, археологічна спадщина України перебуває під загрозою. Не менше шкоди їй завдає відсутність відкритого електронного національного археологічного кадастру або мапи, в яких фіксувалися б реальна кількість і межі археологічних пам'яток та об'єктів.

Фактично і на папері

Один з головних ключових моментів для розуміння проблематики захисту археологічного надбання України полягає в тому, що пам'ятки археології - це суто державна власність і невідновлюваний національний ресурс, який нічим не можна замістити після руйнування. Сьогодні археологічна спадщина нашої держави захищена і Конституцією, і законом про охорону культурної спадщини, які передбачають, що її, принаймні, не можна руйнувати. Як зазначають у коментарях «Тижню» член правління Спілки археологів України Євген Синиця та директор Охоронної археологічної служби України Антон Корвін-Піотровський, держава нині фактично склала зі себе сама контрольну функцію щодо згаданих вище об'єктів.

«На сьогодні контрольна функція держави через археологічну експертизу відсутня як на рівні обласних управлінь охорони культурної спадщини, так і на рівні Мінкульту, де такої інспекції немає. Згідно із законом, інспекційна функція є, але фактично її немає. Банально нема кому цей контроль здійснювати, бракує штатних одиниць», - розповідає Антон Корвін-Піотровський.

Він зазначає, що, відповідно до законодавства, це мають робити центральний орган виконавчої влади у сфері охорони культурної та археологічної спадщини, тобто, Мінкульт, охоронні органи в областях. Через відсутність конкретних вимог до того, якими мають бути згадані органи, їхніми функціями наділили адміністрації на місцях. Багато де це відділ, сектор, управління - рідкісний формат, до того ж, там бракує фахівців-археологів. Важливо, що саме там дають дозволи на все, що стосується археологічних пам'яток місцевого значення. Мінкульт контролює національні пам'ятки, а їх не так багато.

На зламі 1990-2000-х років практично в кожній області діяла археологічна інспекція, також існувало спеціалізоване управління захисту культурної спадщини, яке їх курирувало. Нині таких інспекції в усій Україні лишилося одиниці. Зокрема, у Херсонській області, що проводить облік об'єктів археологічної спадщини та моніторить їхній стан, проте й її думають ліквідувати.

«Україна задекларувала свою проєвропейськість, доєдналася до Мальтійської конвенції, проте наше законодавство ідеологічно абсолютно інше. Закон про охорону археологічної спадщини - це насправді закон про роботу археологів, такий собі регламент роботи спільноти, а не захисту й охорони археологічної та культурної спадщини», - констатує Євген Синиця. Йдеться про ухвалену 1992 року на Мальті Європейську конвенцію про охорону археологічної спадщини, в якій останню названо джерелом європейської колективної пам'яті, а також прописано норми обов'язкової каталогізації такого надбання, створення археологічних заповідників там, де це можливо, а також механізми його захисту. «Україна ратифікувала Мальтійську конвенцію півтора десятка років тому. Наша біда в тому, що норми законів, зокрема, й щодо охорони пам'яток, змінюються часто й абсолютно безсистемно. Нині відбувається дерегуляція бізнесу, скасовуються певні дозвільні процедури. Під цей шумок із чимось дрібничковим скасовано погодження будівництва на археологічних пам'ятках, на об'єктах культурної спадщини», - описує ситуацію Антон Корвін-Піотровський. І додає: «У нас часто посилаються на рейтинг Doing Business і для того, щоб піднятися в ньому ще на кілька сходинок, намагаються все скасувати, що потрапляє під руку. У тих держав, які посідають у цьому рейтингу перші позиції, дуже суворі норми стосовно охорони культурної спадщини. Там можна практично все, але не на археологічній пам'ятці або в центрі міста».

Згідно з українським законодавством, є пам'ятки археології, а є об'єкти археологічної спадщини. Вони різняться лише тим, що перші внесені до держреєстру, а другі - ні. Частка об'єктів, що дістали юридичний статус археологічних пам'яток, за словами експертів, з котрими поспілкувався «Тиждень», у грубому підрахунку становить близько 1% всієї археологічної спадщини України. Цим користаються забудовники. Згідно із Земельним кодексом місцеві органи охорони археологічної спадщини мали функцію погодження тих об'єктів, які так чи інакше стосувалися об'єктів археологічної спадщини. Після змін до згаданого кодексу замість слова «об'єкти» з'явився термін «пам'ятки».

Антон Корвін-Піотровський констатує, що з археологічною експертизою ситуація не краща. Раніше всі проекти землеустрою погоджувалися з органами охорони культурної спадщини на підставах археологічної експертизи. У межах дерегуляції законом про регулювання містобудівної діяльності скасовано всі пам'яткоохоронні експертизи. «Якщо в Києві та великих містах незаконні дії щодо культурної спадщини, передусім, архітектурних пам'яток, на виду, то що відбувається з пам'ятками археології, яких банально не видно і наявність яких може підтвердити лише фахівець, - велика таємниця. Найбільшої шкоди вітчизняній археологічній спадщині завдають не чорні археологи, а будівельні та земельні роботи. Чорний копач виймає окремі речі, а от бульдозером можна зрити пам'ятку взагалі, назавжди її зруйнувавши», - зазначає археолог.

Археологічному кадастру бути?

Важливим у Мальтійській конвенції є пункт, у якому прописана участь археологів у плануванні міст і територій, що в Україні не відбувається. Також у документі передбачена необхідність проведення превентивних робіт там, де археологічні об'єкти можуть постраждати внаслідок тих чи інших будівельних чи земельних робіт. Нині тривають активні дебати щодо вільного продажу земель сільськогосподарського призначення. І це проблема, тому що земельникам археологія незручна, бо так чи інакше з'являються шматки території, які займають археологічні пам'ятки, і їх уже не можна вільно використовувати під різні потреби. «Свого часу, коли створювали Земельний кадастр України, лунала пропозиція від Інституту археології НАНУ, що в цьому кадастрі окремим розділом треба показувати археологічні пам'ятки. Вони підпадають під статус земель історико-культурного призначення. Але такою територія, на якій міститься археологічна пам'ятка, не стане, якщо на неї не буде розроблено проект землеустрою, що потребує грошей. Щонайменше, кілька тисяч гривень на кожну, а в нас археологічних пам'яток сотні тисяч», - розповідає Євген Синиця.

Лунають повідомлення, що за рік-два в Україні запрацює Містобудівний кадастр, до формування якого археологів також навряд чи допустять. Коли міста складають свої генеральні плани, вони намагаються не вказувати там пам'ятки. Таким чином наша держава не дотримується положень Мальтійської конвенції, яку ратифікувала, на рівні планування.

Експерти, з якими поспілкувався «Тиждень», зазначають, що системний облік археологічних пам'яток України ніколи не проводився. Кілька десятків тисяч таких об'єктів брали на державний облік у 1970-1990-і роки рішеннями обласних, районних рад. Окремої бази даних не існує, а інформація існує у формі стосів паперів і документації. Юридично такі території мають статус пам'ятки, але інформації про них ніде немає. Це породжує корупційну складову: якщо вигідніше, щоб пам'ятка була, вона є, а якщо ні, то її існування замовчують. Ще близько 300 тис. археологічних об'єктів зафіксовані в архіві Інституту археології НАНУ у вигляді результатів розвідок протягом усього ХХ і початку ХХІ сторіч. Цей масив інформації недостатньо просто занести до бази, потрібно також провести натурні дослідження, перевірити, зняти завдяки GPS чіткі межі, як того вимагає Земельний кадастр. До чинного Земельного кадастру внесено трохи пам'яток у Дніпропетровській та Одеській областях. Це - результат роботи тамтешніх центрів з охорони культурної спадщини. «Має бути створено відкритий археологічний реєстр, щоб усі могли подивитися, що є на певній території, зокрема, й забудовники», - в один голос кажуть Євген Синиця та Антон Корвін-Піотровський.

Чи є подібні проекти археологічного земельного кадастру за кордоном? Наприклад, у Франції є національний проект під назвою «Археологічна карта Франції», якому майже 100 років. Це ціла державна інституція, що має свої представництва в провінціях. На сьогодні вона зафіксувала в електронному вигляді близько півмільйона археологічних пам'яток різних епох, і ця інформація публічна. У сусідній нам Польщі є проект AZP (Archeologiczne Zdjкcie Polski), який реалізують від 1978 року. На сьогодні близько 90% території країни обстежено й усі археологічні об'єкти, які там є, замаповано.

Створення карт і кадастрів - справа ліцензованих фахівців. У Польщі в цій галузі нині працює близько 10 тис. науковців-археологів. В Україні їх набереться в найкращому випадку півтори тисячі. А єдина ліцензія на проведення археологічної діяльності - це відкритий лист Мінкульту. Науково-дослідний центр «Охоронна археологічна служба України» Інституту археології НАНУ нещодавно зареєстрував наукову розробку під назвою «Археологічна карта Київської області», яку власним коштом потроху наповнює інформацією, передусім, про райони довкола Києва, де проводиться найактивніша господарська діяльність. «Так не повинно бути, що сьогодні на догоду тим, хто підтримує провладні сили, наприклад девелоперам, аграріям, обріжуть дозвільні процедури щодо археологічних об'єктів та пам'яток. Має бути рамкова структура, яка не залежатиме від того, хто прем'єр і президент, яка казатиме, що чіпати не можна», - зазначає Євген Синиця. Питання в тому, що за створенням археологічного кадастру, як і за обліком усіх культурних цінностей, що становлять українське історико-культурне надбання, має стояти не група ентузіастів-фахівців, а держава, як у європейських країнах. Шукати закордонної грантової підтримки на створення електронної археологічної мапи теж не варіант, бо це дорівнювало б пошуку грошей на утримання будь-якої іншої державної власності, що, передусім, є інтересом і зобов'язанням кожної, конкретно взятої, країни.

Якщо нинішній стан справ збережеться, ми можемо втратити практично всю вітчизняну археологічну спадщину, і доволі швидко. Зокрема, у місцях проведення активної господарської діяльності, як-от «золоте кільце» довкола Києва, яке активно забудовують кортежними містечками, підприємствами. По приклад далеко ходити не треба: заплава річки Ірпінь уже розмічена кілками на ділянки, і рано чи пізно її буде забудовано. А пам'яток різних часів та епох там чимало. Усі вітчизняні великі міські агломерації в тій самій ситуації. Ще одне питання - великі інфраструктурні проекти, будівництво доріг, яке тягне за собою цілу галузь археології автострад і посилення рятівної археологічної служби в нашій державі, що має бути вигідно і археологам, і шляхобудівним організаціям.

В українському суспільстві досі немає розуміння, що археологічна спадщина - національний ресурс, одна зі складових брендування нашої нації у світі, яка робить її впізнаваною. Якщо його зруйнувати, він втратиться.

База для бренда

В усьому світі археологія є візитною карткою держави, бо в різних місцях вона різна, чимось винятково цікава. Коли йдеться про Давню Грецію, то всі уявляють собі Парфенон чи храми в Дельфах, про Єгипет - піраміди, Велику Британію - Стоунхендж та Адріанів вал. Це - стійкий образ, який на руку громадянам тих країн, де містяться всі ці об'єкти.

Мальтійська конвенція, про яку згадано вище, містить ще один дуже цікавий пункт, у якому йдеться про поняття валоризації: археологічна спадщина, в яку втрутилися, повинна працювати далі. «В Україні результати археологічних розкопок, зафіксовані у звітах, мають цінність для науки. І невідомо, коли цю інформацію буде оприлюднено. Мальтійська конвенція акцентує на тому, що така інформація повинна, щонайшвидше, ставати публічною і довкола неї має поставати пізнавальна інфраструктура, яка формує туристичну привабливість, те, що нам бракує в Україні зараз», - ділиться ідеями Євген Синиця. І додає: «Археологічна спадщина - це той ресурс, від якого наша держава та суспільство відмовилися. У суспільстві немає розуміння, що це - ресурс, до того ж, невідновлюваний». Це нерозуміння породжує іншу проблему: навіщо робити музей на Поштовій площі в Києві та який з цього чисто бізнесовий зиск? Річ у тім, що спочатку варто говорити про можливість створення унікальної на теренах Європи музейно-археологічної установи, на основі якої можна побудувати позитивну брендову складову Києва та й України загалом, що залучить і туристів, і гроші.

На абсолютно конкретних археологічних пам'ятках та артефактах можна побудувати бренди, впізнаваний позитивний образ України. Є такі речі, яких немає більше ніде. Згадаймо оформлення наших біометричних паспортів: там використано українську археологію та архітектурні пам'ятки. Адже Україна - це не тільки Чорнобиль, горілка, корупція, Майдан і війна. Це і скіфська пектораль, сарматське золото, пам'ятки Київської Русі. Або Межиріцька стоянка пізньопалеолітичних мисливців на мамонтів, красиве та унікальне місце. Не менш цікавою є трипільська культура, варязькі та слов'янські пам'ятки Шестовицького археологічного комплексу тощо.

Археологія - це конкретний тригер, прив'язаний до певного конкретного регіону, і вона в різних регіонах різна, є елементом не лише міжнародної, а й внутрішньодержавної туристичної привабливості, яка в нас в ембріональному стані. Археологічні пам'ятки працюють на розвиток регіонів. Звезти все найкраще, що є в регіонах, до столиці - це абсолютно радянська та імперська практика.

Як зазначає Євген Синиця, у давній історії вистачає ланцюжків і мережевих тем, що поєднують різні частини України докупи, на що може спиратися ідея «Схід і Захід разом». Так само там вистачає тих гачків, що чіпляють нас, передусім, до європейського історичного контексту: античність, готи, варяги тощо. Так само маємо багато зв'язків зі Сходом. Кочові культури, наприклад, скіфи, монголи - це зв'язок і з Казахстаном, і з глибшими степовими теренами в Азії. «Номади не такі страшні, як здається, і вони були не лише завойовниками, а й тими, хто приніс на наші терени безліч різних технологій. Приміром, яким чином виробляти чавун. Це - китайська технологія, яку нам принесли кочовики. Вони ж таки подарували нам технології верхової їзди та кінного бою. Авари принесли зі собою стремена, і з них починається історія європейського лицарства як бойової одиниці. Річ у тім, що проведення бою важкою кавалерією без стремен неможливе. Перші європейські важкі вершники-кавалеристи - авари», - констатує археолог. Загроза з боку кочовиків сприяла консолідації місцевого населення українських теренів і створенню мережі складних фортифікаційних споруд. Так з'явилися городища біля Трахтемирова та Більська, а трохи згодом так звані Змієві вали.

Річки забезпечували місцевому населенню зв'язок із центром та північчю Європи. «Ми - не одні, а постійно у зв'язках. Україна унікальна як перехрестя стародавнього світу, що за жвавістю поступається хіба що Левантійському узбережжю. Транзитний потенціал, про який так люблять говорити, був у нас завжди, і ним користувалися в межах доступних у давні часи логістичних технологій. Ці ланцюги дають нам одну відповідь: Україна - це Європа», - констатує Євген Синиця.

Автор: Ганна Трегуб

Джерело: «Український Тиждень»
матеріал друкованого видання № 20 (548)