rss
11/13/2018
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#339

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Репортаж \ В гості до українців – у Київ, Кишинів та Тирасполь

Протягом двадцяти восьми років я відвідую Україну, здебільшого, починаючи свою мандрівку зі столичного міста Київ, і фактично це славне історичне місто стало об'єктом мого найглибшого розчарування.

Моє найбільше розчарування...

Ніде і ніщо в життю мене не переслідує так, як відсутність української мови у щоденному житті мешканців цього міста. Мене переконують, що ситуація значно змінилася за цих двадцять вісім років на краще, але я цього покращення не відчуваю. Є закони, є державні написи, але мешканці, як і урядовці, так і приватні особи, такі самі.

Розмовна мова на Хрещатику - російська. Тому, мабуть, не люблю я Києва, не спроможний тут довше перебувати і ніколи не мав наміру тут жити. Пісня і слова «Як тебе не любити, Києве мій» для мене більше «Як тебе любити, Києве мій». Тут - ціла історія, краса, пам'ятники, але тут також сучасні кияни, люди. Їх не можу терпіти.

Фактично мої улюблені міста в Україні вірні своїй тяжкій історії та географічному положенню. Львів на Західній Україні - це П'ємонт українського націоналістичного зриву та боротьби нашого народу за своє існування. Коли б не цей Львів і ця боротьба, моя Україна була б Білоруссю. Харків на північному сході географічно розташований недалеко від кордонів імперії; це - перша столиця спотвореної радянської України, хоча тут ніколи не було народного волевиявлення, але рівночасно це інтелектуальний П'ємонт з університетами, літературою, театром. Він від Львова дуже відрізняється, але він також правдивий, щирий, вірний, свої історії і навіть надійний, бо він динамічний. Вперше я приїхав у Харків майже двадцять років тому. Він дуже змінився на краще.

  Title

У цих двох містах людина, звичайно, реалізує свої сподівання, а також бачить динаміку. Львів, незважаючи на навалу переселенців внаслідок війни та величезну кількість туристів, котрих зачаровує це місто, залишається українським західним цивілізованим Львовом, з кожним роком дедалі більш європейським. Він поспішає в Європу і, мабуть, вказує всій Україні дорогу туди. У Львові розмовляють різними мовами, зокрема, українською, але також польською, німецькою, англійською та найменше російською. Харків - своєрідний, це місто різноманітності поколінь та інтелекту, задурманеності старших та надії на краще нового студентського покоління. В Харкові розмовляють російською мовою, але знають, що це внаслідок поневолення та затруєння мізків.

Київ, натомість, як для мене, здається, не знає нічого. Він просто бездумний, не динамічний. Він вважає себе захищеним від війни та матірним городом руських народів. Він не розуміє, що таких народів немає. Двадцять сім років незалежності мало що змінило. Навіть переселенці стали місцевими. Вони стали своєрідними космополітами, навіть ліберальними, що їм видається модним та крутим, а для мене просто зацькованим.

Маю у Києві друзів і навіть родичів. Як для мене, майже всі вони - пристосуванці або просто дурні. За сучасного Києва поводяться як місцеві кияни. Здається, за радянщини жили б як радянські люди. Тут працює своєрідний гнилий лібералізм, принцип «моя хата скраю», кожен по-своєму, але треба пристосуватися.

Під час цих останніх відвідинах сталися перші три випадки, тобто, три сутички. Тільки-но зайшов у будинок на бульварі Шевченка, де його немає за духом. Висить напис російською: «Бьiть человеком! не является обязанностью!» з малюнком смітника. Здираю напис, готую з моїм сином інший зі словами: «Будьте людьми! Не засмічуйте наш будинок». Поки що новий напис висить. Не знаю, правда, чи довго висітиме. Іду у магазин. Жінка на касі починає розмову російською. Я звертаю увагу на її мову. Вона мовчить, тобто, більше мені не відповідає і не звертає увагу на мене. Запитую її, чи вона стала німою. Далі без відповіді. Шукаю продукти без її допомоги, розраховуюся з нею мало що без матюків, бо я дуже злий, вона мовчить. Виходжу з продуктового магазину, заходжу до свого відділення «Ощадбанку». Працівник банку питає російською - фізична я чи юридична особа. Знову звертаю увагу. Банківський працівник починає розмовляти українською. Приступаю до бюро служби, знову треба звертати увагу, раджуся стосовно питань банківської діяльності вже по-нашому. Відповідь мене не задовольняє, йду до віконця, знову мушу звернути увагу на мову, одержую зовсім іншу відповідь, вирішую телефонувати на службовий телефон, вказаний на банківській картці; цього разу запис українською, перший живий голос теж по-нашому, але відповідь на моє перше запитання ще інакша. Не знаю тепер зовсім, що робити, але, бодай, задоволений, що почув без зауваження українську мову. Висновок: банківська система примітивна, як і користування мовою. Здебільшого, доброзичливо, але бувають і шовіністи у Києві.

Такими були перші дні мого перебування у столиці України. Тепер вилітаю у Молдову на запрошення української громади. Найімовірніше, і там зіштовхнуся також з подібними проблемами. Переказали мені наші, що урядовці Молдови замість навчання українською мовою пропонують українцям вчитися російською. Українська громада - найбільша етнічна меншина у Молдові. Але виглядає так, що не шанують її мову. Чому мають шанувати? Нашу мову не шанують у Києві! Це не турбує моїх друзів у Києві.

 

«Обніміте ж... найменшого брата...»

 

Сказали мені представники українських громадських культурних і освітніх організацій, що у Республіці Молдова проживає понад половина мільйона українців та що це становить найбільшу національну меншину у Республіці. У них є школи, культурні ансамблі, музей. Сама Молдова нараховує заледве 4 мільйони населення. Молдовани, тобто аборигени, котрі не вважають себе ні румунами, ні росіянами, шанують та люблять українців як братніх слов'ян, а росіян - не дуже.

 

На терені працюють кілька українських організацій, найповажніша серед них - це Товариство української культури в Республіці Молдова (ТУКРМ). Організаційні питання вирішуються не найкращим чином. Є 12 місцевих громад, але потрібно їх об'їхати та тримати постійний, бодай, комунікаційний комп'ютерний контакт. Не всі комп'ютеризовані. Потрібно випускати газету, бодай, в електронному вигляді. До речі, я купив у магазині в Кишиневі дуже простий, звичайний комп'ютер для централі, що викликало подив і велику вдячність у членів Товариства.

Туди ж завдяки Злученому Українському Американському Допомоговому Комітету (ЗУАДК) я також повіз трохи фінансової допомоги у вигляді американських доларів (3000), призначених на адміністративні, технічні потреби організаційної ділянки та комунікації, а також на шкільництво та культуру. Люди, що представляють Товариство української культури в Республіці Молдова, а також інші українські організації щиро дякували мені за це. Маю надію, що інші західні українські громади відгукнуться також.

Одначе, американські долари - це не основа правдивої допомоги чи, радше, справжнього піклування. Молдова межує з Україною. Потрібна участь України. Мешканці Молдови мають налагоджені контакти і потреби бувати в Україні, тобто, потреби відвідувати родичів тощо. Тут дійсно необхідна робота українських структур і відповідного законодавства.

Для ілюстрації можна подати один незрозумілий для мене Закон, який прийняла Україна. Ще у 2004 році багато хто вважав, що він буде на велику користь українцям у діаспорі. Наводжу цей приклад для аналізу не тільки Молдови, але і пояснення, як влада в Україні не розуміє свою діаспору. У першій редакції Закону було неправильно сказано, що закордонний українець нібито має ті самі права і привілеї, що і громадянин України, крім, очевидно, активного і пасивного голосу. Правда, це не вписано у Законі.

Натомість, у Законі вказано:

«Стаття 8. Порядок в'їзду та перебування закордонного українця на території України

В'їзд в Україну та виїзд з України закордонних українців здійснюються відповідно до Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства».

Це трохи інакше, ніж сподівалося. Скаржились мені наші люди у Молдові, що мають родичів в Україні і з цим статусом можуть поїхати туди лише на 90 днів, так само, як і всі інші громадяни Молдови. Що з того, що вони закордонні українці. Вони фактично не мають жодних більших прав після приїзду в Україну, ніж молдовани, хіба у користуванні шкільною системою в Україні.

Ця своєрідна ілюзія симптоматична державі, що не думає щиро про своїх земляків, котрі проживають поза її територією. До речі, ТУКРМ звернуло увагу Міністерства закордонних справ України і декотрих народних депутатів України, котрі ініціювали цей Закон, на цю прогалину і чекають розв'язки. Наразі МЗСУ передало це питання Державній міграційні службі України і чекає на відповідь. Це було 22 травня 2018 року.

Правда, українці в США чи Канаді цікавіші для України, бо вони самі можуть допомогти у політичній чи гуманітарній, а то і комерційній площинах. Українці з Молдови, Росії, Польщі, Білорусі чи інших, колись радянських чи сателітних держав, самі потребують допомоги від України, а Україна цю допомогу дуже рідко надає.

Про невиконання умов зі свого боку стосовно серйозних двосторонніх домовленостей між Україною (Міністерством освіти і науки України) і Молдовою розповідали мені також у Міністерстві освіти Республіки Молдова і сказали, що справи пов'язані з місцевою українською громадою в Молдові майже ніколи не є темою обговорення речниками України.

У Молдові домінують три мови: молдовська, румунська і російська. Різниця між молдовською і румунською незначні. Українська громада зацікавлена, бодай, у тому, щоби у місцевостях компактного проживання українського населення існувала українська мова не лише для спілкування, але також і для науки.

Цьому сприяє Молдова, її державні структури і навіть дається фінансування. Правда, фінансування досить скромне, але сама Молдова фінансово небагата. До речі, за статистикою, Молдова - найбідніша держава Європи. Одначе, за державний кошт працюють понад двадцять українських шкіл різних рівнів. Правда, у Міністерстві освіти Молдови кажуть, що їх понад сорок. Колись, тобто у 1990-х роках, було понад сімдесят. За СРСР не було жодної. Тобто, Молдова непогано ставиться до українців. Зрештою, самі пересічні молдовани приязні у ставленні до українців, як уже було сказано.

Україна, натомість, могла би більше допомагати взаємними домовленостями, підручниками тощо. Москва активно працює в Молдові на інформаційному просторі книжками, журналами намагаючись витиснути українство. Сам президент Молдови приятелює з Путіним. Відбувається процес не так русифікації молдаван, як зросійщення української національної меншини. Проти цього не бореться Україна, а українська громада дуже різноманітна за походженням і не зовсім національно свідома.

Ось у чому є суть потреби. Можна очікувати чи навіть вимагати протидії і допомоги від України. Будь-який успіх, мабуть, забере багато бюрократичного часу і зусиль, я вже не кажу про емоції. Тому потрібно також зацікавити організовану українську діаспорну громадськість на Заході з поважними структурами і засобами. Це, мабуть, більш перспективне. Ось ЗУАДК зрозумів це і подав перший добрий приклад. Інші організації поки що не дуже цікавляться бідними та мало впливовими. А українці в Молдові належать якраз до таких. Бідні українці у Молдові такі самі українці, як бідні українці в Україні. І не треба відмежовуватися від бідних українців Молдови. Вони є також у Придністров'ї, Білорусі, Росії і деінде. Наразі їду в Придністров'я.

Придністров'я. Здається - так близько, але чомусь так далеко

Про політичні моменти, пов'язані з так званим Придніст­ров'ям, можна по-різному говорити - на початку 1990-х років люди, громадяни Республіки Молдова, котрі не бажали бути румунами, а вважали, що на ту територію піде РМ, відокремилися від РМ та створили власну, фактично ніким досі не визнану, незалежну державу. Москва це використала та представила себе немов берегинею цих революціонерів.

Це спрощення політичного стану правда (постав розділові знаки) :). Фактом, одначе, є те, що тут проживають майже 150 тисяч українців різної політичної свідомості, між ними - понад 100 000 громадян України. Коли я був тут востаннє у листопаді 2004 р., Москва возила українських виборців на виборчі дільниці, і кандидат Кремля Віктор Янукович одержав понад 80% голосів громадян України у Придністров'ї. Тоді були ще виборчі дільниці, розміщені на території Придністров'я. Сьогодні брати участь у виборах України громадянам України з Придністров'я можна лише через Молдову.

Title  
 Фото з Wikipedia.org 

У Придністров'ї стояла колись 14-а армія Москви, залишок СРСР, а сьогодні є тільки російський контингент «миротворців», хоча їх півтисячі - трохи забагато. Україна також бере участь у миротворчих операціях, але дуже неактивно. Таких українських миротворців можна нарахувати на пальцях двох рук. Україна не має тут ні посла, ні представника, але при президентові Придністров'я є посада представника для України. Написи на території Республіки російською мовою, але працюють також українські школи, тобто, з українською мовою навчання за державний бюджет Придністров'я, є українська гімназія у Бендерах, загальний університет у Тирасполі з українською кафедрою, який має ім'я Тараса Шевченка, також є пам'ятник Шевченкові в Тирасполі, а у місті Бендери при фортеці з раннього сімнадцятого сторіччя, в музеї та на цвинтарі зберігаються пам'ятники запорожцям, котрі померли тут після Полтави, інші українські могили, пам'ятники Конституції гетьмана Пилипа Орлика, Іванові Котляревському і на менш видному місці всередині музею - гетьманові Івану Мазепі.

Республіка є проросійською, бо одна третина населення є російською, а тим більше, що Росія вкладає великі кошти у її розвиток: безкоштовний газ, виплати російських пенсій російським громадянам, забезпечення російських шкіл підручниками та технікою. Румунія також вкладає фонди, зокрема, в освіту. Україна, натомість, ставиться до Республіки та своїх людей, не тільки українців за походженням, але і громадян України, якось ніяк, не маючи жодної програми допомоги чи зв'язку, просто ігноруючи, що така територія з українським населенням існує. Представник президента Придністров'я щодо України прямо мені сказав, що на всі звернення і пропозиції співпраці з представниками України навіть на місцевому чи районному рівні, він одержує негативну відповідь.

При таких обставинах українська громада розділена: є проросійська і проукраїнська.

Під час моїх відвідин українців Придністров'я я приділив увагу і надав допомогу, звичайно ж, проукраїнським двом місцевим громадам у Тирасполі та Бендерах і різним товариствам - Спілці Українців Придністров'я, Товариству «Червона калина», Просвіті, Бендерській гімназії імені Івана Котляревського (разом - 2600 американських доларів від Злученого Українського Американського Допомогового Комітету, призначених для таких цілей: закупівля техніки для ліцею, нагородження дітей за успіхи у навчанні і конкурсах поїздками у різні частини України, участь української команди з Молдови і Придністров'я у змаганнях з футболу серед команд української діаспори у серпні 2018 р. біля Києва, мистецьким колективам, тощо.

Аналізуючи непросту ситуацію в Придністров'ї, треба зрозуміти, що ця земля є поруч з Україною, та що при перших революційних кроках вона крокувала не до Москви, а до Києва. Перший президент Придністров'я - Ігор Смирнов - з делегацією, що включала також українців у ранніх 1990-х роках, поїхали в Київ із проханням прийняти їх в Україну. Лідери України відмовили і повідомили Кишиневу, щоби приїхали та сепаратистів арештували. Відтоді з кожним роком Україна щораз більше відчужується від Придністров'я, українського населення там і своїх громадян. На жаль, цю відсутність піклування заповнює, здебільшого, Москва. І ще один приклад загадкової національної політики державних чинників України. Незважаючи на політику України, українці продовжують жити, одружуватися, народжувати, вчитися у Придністров'ї. Вони дуже прагнуть контакту з Україною та українцями. Москва діє дуже активно на противагу. Треба якось діяти чи державі Україна, чи її організованій та заможній діаспорі.

Виїзд з Придністров'я означав повернення у Кишинів, в аеропорт, де зі мною сталася смішна пригода. Тут, мабуть, треба пояснити, що я не володію російською (ні знанням, ні психологією) чи молдовською, чи румунською мовами. Запитав жінку, працівницю аеропорту, якою мовою будемо розмовляти тобто, чи українською (зрештою, вона працює на українську фірму) чи англійською. Речниця Міжнародних авіаліній України запропонувала англійську. На завершення вона сказала: «Ю гев ту пей 15 євро чікен». Я відповів зовсім щиро, що це дуже рано, і я «чікен» не буду їсти, дійсно думаючи, що вона пропонує мені їсти курку в літаку. Минуло кілька хвилин, щоб ми могли зрозуміти одне одного, тобто, що МАУ вимагає 15 євро за реєстрацію в аеропорту, тобто, «чек ін.».

До речі, треба було підійти до ще одного службовця у другому місці, щоби це сплатити. Працівниця тим часом затримала мій паспорт. Я пробурмотів щось і сказав, що це є дуже невигідно, тобто, я назвав цю процедуру «стюпід». Але нічого. Пішов заплатив, ще раз почекав у черзі і отримав назад свій паспорт. Ось так я не одержав «чікен» на борту літака, але, бодай, мені віддали паспорт.

«Коронація слова – 2018»: кому корони та премії, а кому – на горіхи

У Гельсінкі Трампа та Путіна зустріли «Вільні люди»

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com