Щороку 28 червня ми святкуємо День Конституції України. Попри безліч надзвичайних переваг, наріжний документ вітчизняної політико-правової системи не позбавлений недоліків. Деякі з них настільки серйозні, що варті окремого розгляду.

Основний закон нашої країни містить багато потрібних й донині не втілених речей. Тих, які вже давно мали би стати реальністю і чітко прописані у цьому важливому документі. Йдеться не про суто декларативні моменти, до яких можна постійно прагнути, і про які, певно, ніколи не можна буде сказати, що ми вже їх досягли (як, наприклад, про передбачену ст. 1 «демократичність» і «соціальність» української держави), а про доволі предметні явища.

Ось, скажімо, ст. 20 зобов'язує затвердити Великий державний герб, а те, що ми звикли називати гербом, згідно з цією ж конституційною нормою, є, насправді, «знаком княжої влади Володимира Великого» або малим гербом. За 22 роки такий повноцінний державний символ у нас так і не з'явився. І це при тому, що вже було безліч проектів та ескізів, а ч. 3, 4 ст. 20 полегшують роботу в цьому напрямку, оскільки передбачають, що великий герб встановлюється «з урахуванням малого Державного герба України та герба Війська Запорізького». Невже народним обранцям для цього знову треба закриватися на 24 години?

Є в Конституції України і фундаментальні неузгодження. Як щодо діяльності органів влади (взяти, хоча б, безкінечну дискусію щодо розподілу повноважень президента та уряду), так і щодо таких першооснов, як мовна політика, недопущення сепаратизму і можливості виборців самостійно впливати на конституційні положення.

Ким та чим керує глава держави?

«Звісно ж, державою», - скажете ви. А якщо конкретно? Конституція відводить йому дві основні галузі управління - міжнародні відносини й безпека. Президент, відповідно, представляє державу в міжнародних відносинах, проводить перемовини та укладає міжнародні договори України, приймає рішення про визнання чи невизнання іноземних держав, призначає та звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях, приймає вірчі і відкличні грамоти дипломатичних представників іноземних держав, а також є головнокомандувачем (ст. 106).

У кадровому вимірі він відповідає за керівників МЗС і Міноборони, кандидатури яких вносяться ним до Верховної Ради. «...Призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних сил України, інших військових формувань» він уже без участі парламенту, тобто, самостійно.

А ще вносить на розгляд сесійної зали прізвища майбутніх голів СБУ і Генпрокуратури. Оскільки це теж - безпекова галузь.

Не можна не згадати й про те, що президент у нас за поданням Вищої ради правосуддя призначає і суддів (ст. 128).

Ось тут би розробникам Конституції варто було поставити крапку. Аж ні, президент Кучма, вочевидь, волів на додаток мати вплив на господарське життя країни, чим у нас взагалі-то займається уряд, а також на ЗМІ й безпосередньо на саму Конституцію. Інакше, як тоді розуміти те, що Леонід Данилович, а услід за ним і його наступники мають і там свої квоти, себто, людей, призначених особисто. Вже без Верховної Ради.

Чинна редакція ст. 106 зараховує сюди третину складу Конституційного Суду (того самого, який дозволяв Кучмі йти на третій термін поспіль, а Януковичу забезпечив перехід до посилених президентських повноважень), половину складу Ради Національного банку України і половину складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення. В обхід Конституції окремим законом президент отримав право і на кількох членів Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг (НКРЕКП) - головного тарифікатора і регулятора енергоринку.

Жодному з українських прем'єрів наявність частини його повноважень у президента ніколи не була до вподоби. Вони вимагали й вимагають повернути Кабміну все, без винятку, господарське життя. Мовляв, президентові й без того є чим зайнятися, а дублювання повноважень ускладнює роботу державного механізму і є джерелом постійної політичної напруги.

Ще цікавіша ситуація у нас з місцевими державними адміністраціями, чиї голови призначаються і звільняються президентом за поданням Кабінету Міністрів. При здійсненні своїх повноважень вони «відповідальні перед президентом України і Кабінетом Міністрів України» (с. 118). Одночасно! Уявляєте? ... На практиці, звичайно ж, перекіс відбувається в бік Адміністрації президента, в чиїх руках досі перебувають, як наводилося вище, такі засоби контролю за місцевим начальством, як прокуратура та СБУ. Раніше можна було 100%-во покладатися й на суди, однак віднедавна судді призначаються безстроково, а, значить, їхня залежність від Банкової суттєво зменшилася.

Особливість російської мови

Преамбула конституції наголошує, що цей найголовніший нормативно-правовий акт приймається «на основі здійсненого українською нацією, всім українським народом права на самовизначення». Отже, спершу нація, а потім багатонаціональний народ України - «громадяни України всіх національностей», що нормально для типової європейської національної держави.

Державоутворююча нація у нас одна, відповідно, державна мова теж одна. Українська (ч. 1 ст. 10).

Однак, уже ч. 3 цієї ж 10-ї статті встановлює дивний (щоб не сказати «небезпечний») виняток:

«В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України».

Таким чином, росіяни тут згадуються не як «корінний народ», а як «національна меншина». Що, власне, виглядає далекоглядним, особливо зараз, на 5-му році війни з північно-східним сусідом. А поняття «корінні народи» та «національні меншини» згадуються, як окремі, у ст. 11, присвяченій сприянню з боку держави розвиткові культури й традицій етносів, що населяють суверенну територію України.

Але, чому ж тоді не «корінний народ», якого, за останнім переписом, в країні було лише близько 20%, заслуговує окремої згадки у надважливій конституційній нормі, кожна з яких, нагадаємо, є нормою прямої дії (ч. 3 ст. 8)? Фахівці та безпосередні учасники подій тієї самої ночі з 27 на 28 червня 1996 року називають вищезгадане формулювання компромісним. Мовляв, інакше проросійська частина тогочасної Верховної Ради за Конституцію не проголосувала би. Гаразд, тактика зрозуміла. Але кожен компроміс має, здебільшого, тимчасовий характер. До певної пори. І досить. Коли мети досягнуто, вчорашній компроміс може стати підґрунтям небезпечних зловживань. А то й закінчитися катастрофою.

Чи не варто позбавити мову країни агресора додаткових преференцій і прибрати згадку про неї? Тоді ч. 3 ст. 10 р. I («Загальні засади») виглядатиме продумано і досить стримано, без зайвих реверансів на адресу Кремля та підтримуваних ним сил:

«В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист мов національних меншин України».

Усіх «мов національних меншин». А їх у нас десятки, якщо не сотні. І жодна з них на рівні Конституції більше не буде захищена краще, ніж інші.

Автономія в унітарній державі. Це як, взагалі?

Переважна мононаціональність передбачає унітарний територіальний устрій (ч. 2 ст. 2). Коли існує одна столиця з одним урядом, одним органом законодавчої влади та одним главою держави. А не кілька регіональних столиць зі своїми кабмінами та парламентами.

Щоправда, і тут не обійшлося без винятків, без неоднозначних компромісів. Цілий Х розділ конституює утворення під назвою «Автономна Республіка Крим». Зі своєю Радою Міністрів та Верховною Радою, які, згідно зі ст. 137, відповідають виключно за питання місцевого господарства та захисту культурно-історичних пам'яток на півострові. І, звісно ж, мусять приймати рішення, які «не можуть суперечити Конституції і законам України та приймаються відповідно до Конституції України, законів України, актів президента України і Кабінету Міністрів України та на їх виконання» (ч. 2 ст. 135), оскільки АРК є «невід'ємною складовою частиною України» (ст. 134).

Разом з тим, починаючи з 96-го року, республіка отримала право «організації та проведення місцевих референдумів» (ч. 2 ст. 138). Організували... Провели... Тематика не та? Безумовно. І тематика, і формулювання питань. Але можливість проведення референдумів як таку, поряд з економічно самостійними власними урядом і парламентом, АРК отримала від нас. А як уже вони ними скористалися - то не лише їхня проблема, а й наша. Особливо враховуючи той факт, що на рівні конституції у місцевих «царьків» були не суто економічні повноваження.

Цитуємо ст. 138:

«До відання Автономної Республіки Крим належить: ... 8) забезпечення функціонування і розвитку державної та національних мов і культур в Автономній Республіці Крим». При цьому, у Києві чудово знали, що у Сімферополі домінував російський політичний елемент, а не кримськотатарський, а у Севастополі, і не лише у Севастополі, розміщено підрозділи Чорноморського флоту РФ. Тоді як усе українське в Криму спершу приховано, а потім й відкрито переслідувалося. Надісланих Києвом прем'єрів не сприймали, податки як слід не перераховували, українські школи й церкви майже не відкривали. Одним словом, «автономія».

З боку материка у відповідь лише розводили руками. Коли-не-коли відвертому сепаратизмові опиралися і, водночас, відчували на собі прописані у Конституції обмеження в спробах впливу на автономію. Чим це закінчилося, ми знаємо.

Наразі питання подальшої доцільності існування Кримської автономії навіть не обговорюється. І після того, коли півострів неодмінно повернеться до складу України, там знову існуватиме АРК, яку тепер хочуть чи то зробити кримськотатарською, чи то всередині однієї автономії (де-факто російської) дозволити ще одну (де-юре кримськотатарську).

Питання це неймовірно політизоване. Позаяк на півострові українська влада завжди мала озиратися на присутніх в Чорному морі потужних у військово-політичному сенсі основних гравців: на Росію та на Туреччину. Й попереду у нас нові компроміси й нові тактичні відступи.

Рецепту, в який спосіб не допустити того, аби нова (стара) автономія знову не «приєдналася» до сусідньої держави, а то й не стала державою самостійною, - такого рецепту просто не існує. Насамперед, коли йдеться про такий географічний об'єкт, як Крим.

Важливо інше: а чим погано етнічним росіянам, кримським татарам, грекам, вірменам та іншим етносам і субетносам Криму в межах правового режиму звичайної української області? Своєї («Таврійської», «Кримської»), але області. Вони ж страждають від окупаційного режиму, який скористався грою в «автономію» і «референдуми»? Ще й як страждають. А повернення до автономії зумовить нові спокуси для зовнішнього ворога, нові юридичні прогалини, які дехто використовуватиме на свою користь.

На наш погляд, говорити про статус Криму після відновлення української юрисдикції варто вже зараз. Й говорити голосно, відкрито, виносити на всенародне обговорення, щоб потім знову не було образ і непорозумінь. І нової війни.

Як народ може редагувати Конституцію

«Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами», - йдеться у ч. 3 ст. 5 Конституції. У тій статті, де формою правління у нас проголошено республіку. В реальному житті норма ця означає наступне: коли Основний Закон на свій смак і розсуд змінюватиме президент, це «узурпація», а коли конституційна парламентська більшість у 300 голосів, то це, з їхнього боку, реалізація делегованих нами з вами повноважень.

Конституцію України хто і як приймав? Приймали народні обранці, у сесійній залі Верховної Ради. А не наділені правом голосу повнолітні громадяни на референдумі.

І змінами її положень теж опікуються депутати. Окрім деяких засадничих моментів, згаданих у ст. 156 (розділ I «Загальні засади», розділ III «Вибори. Референдум» і розділ XIII «Внесення змін до Конституції України»), коли пропоновані зміни слід спершу пропустити через всенародний референдум. Ситуацій таких політики майстерно уникають й за будь-якої погоди намагаються обійтися звичайним натисканням кнопок від імені зареєстрованих у системі «Рада» потрібної кількості карток для голосування.

Натомість, в ідеалі текст конституції певної держави світу ухвалює орган установочної влади - Установчі збори. 28 червня 1998 року функцію українських національних Установчих зборів узяли на себе президент із парламентом. І добре, що хоч так. Певно, тоді то був єдиний можливий вихід.

Проте, якщо відштовхуватися від того, що у нас влада більшості (демократія), а не одноосібне правління (монархія) чи управління знаті (аристократія), то й Конституцію (установлення) має приймати-скасовувати-змінювати якомога більша кількість осіб. Противники згаданого підходу заперечать: у нашій Конституції забагато деталізованих моментів, що само по собі добре, тому що чим більше писаного права, тим менше шансів на використання сили для з'ясування стосунків. Тож нехай цим займаються спеціалісти.

Так, чинна у нас надто об'ємна, порівняно з іншими країнами Європи, збірка конституційних норм цивілізувала людський і громадський побут. Це - беззаперечно. Як і те, що не обійшлося без закладених у ній «підводних каменів», деякі з яких стали помітними лише з часом, а на якісь не прийнято звертати увагу й досі.

Можливо, з часом, з поступовим розвитком правосвідомості і правової культури українців, деякі подробиці облаштування державного і суспільного життя, котрі зараз слід дослівно прописувати окремими статтями, вважатимуться безумовними. Тобто, такими, що не потребують зайвого пояснення та закріплення на папері. Тоді й Конституцію не треба буде змінювати після кожних виборів. А ще краще сісти й написати свою, народну конституцію, а не депутатську чи президентську.

Але бути цьому не скоро. Тому що наразі, на жаль, російська пропаганда на широкі маси діє потужніше, ніж на парламентську більшість.