Дослідниця історії українців Ірина Ігнатенко – кандидат історичних наук, авторка понад півсотні наукових робіт і науково-популярних книг, відзначених престижними літературними преміями та ще й онука спадкової поліської шептухи. У своїх працях авторка подає дослідження української етнографії, народних вірувань і світогляду, а також жіночої фізіології і сексуальності, сімейно-шлюбних відносин, магії та обрядів дуже вичерпно і, водночас, максимально цікаво.

Її книги – справжня сенсація в сучасному народознавстві, адже вони порушують табуйовані теми, показують, що сімейні стосунки українців не були ідеальними, а тодішні звичаї можуть здатися нам подекуди навіть жорстокими.

– Ірино, доволі часто від старших людей можна почути, що от колись була пошана до батьків: діти зверталися на «ви», в усьому дослухалися, не перечили. Ваша книга «Шлюбно-сімейні стосунки у традиційній культурі українців» заперечує таку безхмарну картину?

– Ви знаєте, саме зараз багато почали говорити про стосунки батьків та дітей у традиційних суспільствах. Чи справді вони були такими ідеальними, як це часто змальовують? Тобто, за теорією, за приказками, легендами, ми знаємо, що діти мають шанувати батьків, доглядати їх, а батьки повинні піклуватися про дітей. Але за фактами і на основі тогочасних судових справ все насправді не так оптимістично. Стосовно догляду за дітьми. От якщо йдеться про те, що тоді народжували «скільки Бог дав», тобто, неврегульована вагітність і заборона контрацепції з боку суспільної моралі. Та й не було в ті часи безпечної для здоров’я і життя контрацепції. Отож, народжували багато, а в жінок не було часу належно доглядати за всіма дітьми. Відповідно, діти, особливо в перші роки свого життя часто помирали. І це вважалося нормальним – Бог дав, Бог взяв. Жінка мала народити, а присвятити себе вихованню не мала часу і сили. Дітей залучали до роботи дуже рано, тому що дитина теж мала допомагати родині, а не просто байдикувати. Діти фактично виживали у жорстких умовах. Коли батьки ставали старими, а діти, відповідно, ставали сильнішим фізично і матеріально, залежності від батьків вже не було. То діти й пискували, не годували батьків та навіть били. Не дозволяли їм жити у хаті. Була зафіксована така традиція «садити на лубок», яка переросла у фольклорну. Старих батьків відвозили в ліс і лишали, бо вже не було від них жодної користі. Але це припинилося, коли, згідно з переказами, молоді люди зрозуміли, що літні батьки можуть їм згодитися для перейняття досвіду в господарських справах.

– Отже, зараз, незважаючи на послаблення родинних традицій, все ж таки взаємини між батьками й дітьми стали кращими?

– Я ніколи не намагаюсь говорити, що щось суто чорне, а щось суто біле. У даному випадку я цю ситуацію бачу так. Для традиційних суспільств було дуже важливо триматися разом: родина, громада, тому що це була чи не єдина можливість вижити. Велика родина – це й, зокрема, те, що всі одне за одним стежили і контролювали. Те, що ми зараз називаємо «власна думка», «власний розвиток», такого не було. Тобто, треба було жити колективним розумом, за колективними правилами і так далі. Я б сказала, що сьогодні суспільство стало чеснішим, ніж двісті років тому: якщо діти не хочуть жити з батьками, то не живуть. Інше питання, в якій державі ти живеш. Якщо ти, наприклад, в Америці чи в інших країнах, де є соціальне забезпечення, то старі батьки не відчувають себе залишеними напризволяще. Вони розуміють, що в дітей є своє життя, свої цінності, тож вони не мусять бути з ними 24 години чи годувати їх з ложечки. Для того є соціальні служби, які беруть на себе функції догляду за немічними старенькими.

– Нам ще треба до цього дорости.

– Так, у нашій країні, на превеликий жаль, немає таких служб, і діти постають перед вибором. От я можу сказати особисто про себе. Нещодавно я виграла гранд і їду у Швецію. Для мене дуже важливо попрацювати з англомовною феміністичною літературою, з їхніми фахівцями, тому що в нас такого немає. Для України це – нова тема. У мене є старі батьки, я єдина їхня донька. І я ще їм не повідомила, що поїду на шість місяців. Для них це буде величезний стрес. Хоча вони здорові, повністю самостійно себе обслуговують, але матимуть відчуття, наче я їх кидаю. Тобто, конкретно на своїй ситуації я бачу вибір між обов’язком дитини щодо батьків і роботою.

– Ірино, стосовно ваших найпопулярніших книг про тілесність, сексуальність. Якось зауважила в книжковій крамниці, що «Чоловіче тіло» маркується 18+, а книга «Жіноче тіло» без цієї позначки. Чому?

З донькою

– Таке рішення пов’язане з тим, що в «Чоловічому тілі», власне, опублікований сороміцький фольклор. Наприклад, народні назви на означення чоловічих чи жіночих статевих органів. Тож видавництво вирішило, що читач має бути попереджений про вміст ненормативної лексики та щоб не продавали дітям чи підліткам. Тобто, аби не образити почуття певного кола читачів, видавництво поставило на книжку «Чоловіче тіло» 18+. Щодо «Жіночого тіла», то це – четверте перевидання. Ця книжка вже виходила у світ, її прийняли і полюбили. Там виключно теми, пов’язані з жіночою фізіологією, нічого сороміцького. Власне, на презентаціях «Жіночого тіла» серед топових запитань звучало: коли ж буде «Чоловіче тіло»? А оскільки тіло чоловіка не настільки багатофункціональне, як жіноче, то, зрештою, я вирішила написати книгу під кутом міфології та світоглядних уявлень. Використала багато фольклорних матеріалів, здебільшого, сороміцьких та жартівливих пісень. Загалом, людське тіло у світогляді українців асоціювалося саме з чоловічим тілом. Бо саме воно, згідно з віруваннями, було створено першим і самодостатнім. Натомість, жінка уявлялася лише як частина чоловіка, його продовження. У легендах вона змальовується як більш недосконале та недолуге, порівняно з чоловіком, створіння, яке Бог через певні обставини створював двічі.

– До жіночого тіла завжди було неоднозначне ставлення. З одного боку, дуже шанувалась його чистота (цнота), а з іншого – це ж тіло сприймалося як щось дуже брудне.

– Скажу відверто, що книжка «Жіноче тіло» змінила мене. Після її написання я стала щасливішою, що живу саме зараз і маю багато можливостей, зокрема, й щодо догляду за своїм тілом. Саме цього зовсім не мали наші прабабусі. Якщо говорити, чому жіноче тіло вважалося брудним, то, з одного боку, це було символічно, а з іншого – й фактично. Жіночої білизни та засобів гігієни у наших прабабусь не було. Власне, була одна натільна сорочка. Чи кілька сорочок, а зверху – вже інші елементи одягу. Тобто, місячна кров лишалася на сорочці, текла по ногах, а жінки підтиралися, як могли. Для нашого сьогоднішнього розуміння це тема жахливої антисанітарії. Тому тут є певне раціональне зерно, чому жінки не ходили в гості у ці дні чи не брали участь в якихось подіях. Вони сиділи в цей час вдома і намагалися взагалі не виходити на люди. Це – перше. А друге – менструальна кров жінки, а також кров, яка є після пологів, після народження дитини. Це суто особливості жіночої фізіології. А все суто жіноче вважалося небезпечним для чоловіка. І тому чоловіки мали максимально унеможливити будь-які контакти з такими субстратами. Вважалося, що це їм зашкодить.

– Минуло стільки часу, а жінки й досі борються за свої права, доводять, що вони не такі вже й небезпечні… : )

– Так, до сьогодні жінки борються, щоб мати можливість доступу до тих сфер, які колись вважалися суто чоловічими і були більш престижними, краще оплачуваними. Але ще є один важливий момент. Колись жінка могла себе реалізувати і довести, що вона варта суспільного визнання, тільки через дітонародження. Влада, релігія, військові справи були суто чоловічим заняттям. Це було властиво не лише українцям, а й усім традиційним культурам. У традиційних суспільствах для родини величезною й страшною трагедією була бездітність. Міг, звісно, й чоловік бути неплідним, але завжди звинувачували жінку, тому що вона не вагітніє. Дуже ймовірно, що жінки часто не хотіли материнства. Але їх для цього виховували, й єдино правильний вибір був народжувати. І навіть сьогодні бездітних жінок, які не мають дітей через свій свідомий вибір чи через проблеми зі здоров’ям, сприймають певною мірою як неповноцінних або ж співчувають їм. Тобто, стереотип, що жінка має народити, що це її обов’язок, а не власний вибір, існує й досі. Тому у сучасному розумінні рівноправ’я – це й те, що жінка має право на вибір народжувати. Хоче вона бути матір’ю, то вирішує, скільки дітей мати. Якщо вона хоче відмовитися від материнства – це її свідомий вибір, і суспільство не має права її цькувати чи ставити нижче від жінки, котра має дітей. От, зокрема, й за це зараз борються, бо давні стереотипи живучі.

– Суспільство несхвально ставиться й до незаміжніх жінок. Побутує думка, якщо тобі за 30, то навряд чи вийдеш за принца, а от однією з причин відсутності сімейного життя може бути вінок безшлюбності. Чи вірите ви в таке?

	Зустріч з читачами

– Ви озвучили одне з питань, на яке я сама собі не можу відповісти. Чи дійсно є в людини доля, тобто, те, що «конем не об’їдеш». Українці чітко вірили, що людина народжується з визначеною долею: скільки вона проживе, як вона проживе, наскільки їй буде таланити чи не таланити. І, відповідно, скільки б ти не робив спроб, нічого не зміниш. На основі свого життєвого досвіду починаю думати, що щось у тому є. Інколи буває, що ти йдеш дуже легко й просто по житті, тобі всі двері самі відчиняються, а інколи ти чогось дуже прагнеш, а доля тобі показує, що тобі там щастя не буде. Я якраз це осмислюю. Чи є сенс битися за щось, якщо ти цього хочеш, але тобі це не дається, чи просто ти маєш засвоїти цей урок, і зрозуміти, що це – не твоє? Чи щось дається, але ти не стаєш від того щасливішим? Я це осмислюю, але схиляюсь, що людина не повністю є керманичем свого життя. Мені інколи пишуть, телефонують, щоб я порекомендувала когось, хто налагодив би цій людині особисте життя. Я не володію такими ресурсами і не знаю того, хто б міг це поліпшити. Завжди треба розглядати ситуацію кожного індивідуально: можливо, така в людини доля, може, хтось їй «поробив», а може – на все свій час, і все ще попереду.