Юрій Липа – нестандартний, глибокий мислитель, і досі маловідомий українцям. Він належить до тих авторів, яких активне ставлення до життя спонукає писати на найрізноманітніші теми. У центрі уваги цього видатного публіциста, політичного й громадського діяча, талановитого поета, ідеолога й геополітика завжди була Україна у найрізноманітніших її виявах. Зрештою, можна сміливо стверджувати, що призначення України (саме так називається один із найвідоміших та найцікавіших творів автора) хвилювало Юрія Липу протягом усього його недовгого, проте яскравого та багатогранного життя. Ми розглянули лише один, «феміністичний», аспект його творчості.

Не можна не погодитися з думкою дослідниці життя та творчості Юрія Липи – Світлани Кучеренко, що «творча спадщина лікаря-письменника-мислителя стала національним надбанням – це сотні творів, від раннього чотиривірша до зрілої історіософсько-геополітичної трилогії, в якій мислитель, гордий тим, що він – українець, запропонував своєму народові власний варіант відповіді на вічні запитання: ЯКИМ Є СВІТ НАВКОЛО НАС? ХТО МИ У ЦЬОМУ СВІТІ? І закликав: «ПІЗНАВШИ СЕБЕ, СТАВАТИ СОБОЮ!».
Саме на такі запитання повинен відповісти і публіцистичний твір Юрія Липи «Українська жінка», надрукований у журналі «Жінка» 1938 року. Отже, маємо ювілей – 80 років публіцистичному твору відомого українця Юрія Липи про значення українського жіноцтва у житті нації. На жаль, цей твір мало (щоб не сказати – зовсім) відомий широкому загалові.
Есей «Українська жінка» заслуговує на увагу не лише через ті ідеї та міркування щодо долі й ролі українського жіноцтва у житті українського етносу та нації, які викладені у ньому, а й завдяки тому, що це є певна самохарактеристика автора, яка розкриває його ставлення до протилежної статі, або, як сказали б ми зараз, до протилежного гендеру. Адже Юрій Липа роздумував та писав саме про соціальну роль української жінки. А соціальну роль жінки або чоловіка «схоплює» саме категорія гендеру, а не біологічної статі.
Як можна оцінити з позицій сучасної гендерної теорії погляд Юрія Липи на жінку? На мою думку, можна кваліфікувати автора як українського націоналіста-фемініста, уважного та прихильного до тих емансипаційних процесів, які йшли у цивілізованому світі. Роздумуючи над унікальністю феномену української жінки, Липа пише: «Звернімося ж до окреслення жінки в сучасному світі. Роздумування над жінкою й її роллю – не такі цікаві в сучасній Європі. Тут, здається, французька й німецька концепції жінки вичерпали все можливе. Для українця цікавіше є заглянути до іншого краю. Цікаво й тому, що там формується, мабуть, найбільший сучасний центр цивілізації білої раси (Липа у стилі свого часу іноді вживає поняття раси для позначення типу цивілізації, іноді як синонім поняття етнос. – І. Г.), цікаво й тому, що свіжість світовідчування там є яскравішою, ніж у Західній Європі. Це ж там, в Америці, нотують уважні спостерігачі дедалі більше зростання значення жінки. Американці не бояться приходу ані тоталітаризму військовості, ані комунізму – для них майже невідхильною річчю є прихід жінок до влади. Там жінки грають першорядну роль у житті країни. (...) В жоднім іншім краю немає такої пошани до жінки і бажання одночасно пізнати її істоту, як в Америці».
Дуже цікавим є той факт, що саме наприкінці ХІХ – у першій половині ХХ сторіччя у північноамериканській християнській церкві розвинувся потужний емансипаційний жіночий рух, який заклав основи феміністичного богослов’я у Сполучених Штатах Америки. У 1895 і 1898 роках тут побачила світ так звана Жіноча Біблія (Woman’s Bible), над якою працювала група жінок під керівництвом Елізабет Кеді Стентон. Це стало визначним фактом життя протестантського північноамериканського світу. Відома сучасна французька дослідниця історії християнської церкви та жіночої ролі у християнстві Анн-Марі Пельтьє так описує дану подію: «Цей проект прагнув по-новому витлумачити Святе Письмо у відриві від традиційних схем чоловічого богослов’я, спираючись на нове усвідомлення жінками своєї ролі». Далі жінки почали викривати лінгвістичний сексизм, що виявляється у вжитку чоловічого роду слова Бог. Тоді була винайдена «революційна» для християнства формула: «Моліть Бога, і Вона почує Вас!»
Юрій Липа своїми роздумами про призначення та роль української жінки, начебто, демонструє формулу Марти Богачевської-Хомяк: «Націоналізм і фемінізм – монети одного вжитку». Як інакше, ніж феміністичну, можна охарактеризувати позицію автора, викладену в наступних рядках: «Треба сподіватися, що чим більше українці як етнос будуть знаходити себе, чим глибше відчують свої прадавні духовні традиції, тим більше довіри будуть мати до інтуїції, творчості й невсипущої енергії українського жіночого первня. З цілим правом можемо його вивищувати. Це – один із найкращих жіночих первнів Європи». І далі: «Він цементує, він дає стійкість і зрівноваженість українському духовному життю. Він дає й силу, бо українка часто не відступить там, де відступить українець, і не подарує ворогові там, де подарує українець. Бо жіночий первень, ця українська духовність-мати, має більше почуття власності на Україну, як первень чоловічий, більш фантастичний і поривистий».
Жінка для Юрія Липи є уособленням України, її символічним виразом. «Жінка – одна з найбільших потужностей світа, предивно тривала у своїй владі. Дивно, тисячі разів описуємо Україну як місцевість, як теорію-заміри, як облічення чисел, а однак так рідко описуємо її як жіночність, як силу жіночости. Яка ж то багата сила!» – захоплено вигукує автор.
Насамперед, Липа обґрунтовує думку про те, що українська жінка мала унікальну долю, оскільки завжди виконувала роль не лише продовжувачки роду, а й друга-товариша своєму чоловікові. «Дехто, повний нужденних теорій, що прийшли з убогих надбалтійських країв до нашого пишного краю, хотів би з понять жінки і жіночости зробити щось нижчого, щось служебницького порівняно з мужчиною. Обридливо звучать їхні повторювання про те, що жінці належиться тільки догляд за дітьми, відвідування церкви, варення в кухні і підвладність мужчині. Таким пригадаймо, що ще в XVI ст. існувала в нас «присяга молодих перед вінчанням», де він каже до неї, що «бере її як другиню», рівну собі перед Богом», – пише Ю. Липа.
І продовжує далі: «Типово балтійські, містичні блефи блукають серед українців, як примари, і це затирає образ українських духовних реальностей. Так само накидають українцям нужденне планування, взяте з чужих зразків, що цілком не бере під увагу ані історичного, ані расового змісту краю. Провідник – це тепер алтайський шаман з теоріями-заклинаннями або германський кочівник, що «планово» шукає міражів, а не вождь українського типу, з великою моральною відповідальністю, гострозорим знанням елементів українства й оточення і з відвагою і з вірою в Божу поміч у Великій Пригоді, що зветься історією». З іншого ж боку, українці зазнають впливу свого північного сусіда у поглядах на жіночі ролі: «Дехто, повний хаосу і примітивізму, що приходить до нас з уральських пущ і московських лісових людей, хотів би зв’язати роль жінки тільки з примітивним залагодженням фізіологічного призначення. Таким пригадаймо слова з народної пісні, де багато є духу етносу. В пісні говорить дівчина до милого, що річ не в карих очах, а «в тій правді», що є між українцем і українкою».
І хоча український етнос, як і будь-яка традиційна спільнота, відводив жінці другорядну соціальну роль, i паритетність не була притаманна українській сім’ї, як доводять серйозні етнологічні дослідження, міф про рівність української жінки чоловікові, народжений і виплеканий народницькою ідеологією, був (та й залишається зараз) дуже популярним серед інтелігентських патріотичних кіл. Не уник його й Юрій Липа. Чи є підстави для існування цього міфу та його культивування? Так. Вони заховані у тому факті, що український етнос належить до спільнот із компліментарною щодо жіноцтва традиційною настановою. Цікавим же моментом есею Юрія Липи «Українська жінка» є те, що автор виводить свободу та рівність української жінки чоловікові з її військового минулого, вказуючи як загальновизнаний факт на минуле українок як амазонок. Ці відважні й сильні войовниці вміли й палко кохати. «Ба навіть амазонки, це праукраїнське плем’я, що жили самі й надавали перевагу тільки війні й полюванню, в описах еллінів не зосталися до кінця анахоретками, професіоналками війни. Навіть вони в кінці знайшли гарних, дібраних хлопців, покохали їх і побрались», – стверджує публіцист.
Але, все ж, не війна – головне завдання жінки-українки, хоча «власне, українка, як мало котра жінка в Європі, була зв’язана і з війною, і з героїчною військовістю. (...) Багато їх було, багато їх є і ще багато буде тих українок, котрі потрапили залізом і вогнем боронити честі і слави України. Честь їм за це! А однак, коли спитати себе, чи то в тім є призначення українки, – то скажемо: ні! Вони можуть заступити своїх братів, що упадають, що найшлися в тяжких обставинах, вони можуть у шаленому вирі боротьби шляхетно згинути як жертва, чи як боєць, однак, перше місце в воєнному риштунку – для мужчин, а не для жінок. Це – їхнє, а не жіноче завдання». Але, на думку автора, головним стрижнем життя українки було навіть не кохання та шлюб, хоча сім’я є стрижнем роду, а материнство. «... мати, може, найвища форма людства, – пише Ю. Липа. – Це щось нового в жінці. Мати – це не войовниця і не коханка. Є в ній більша від обох духовна стійкість. Особливе ставлення до жінки-матері, притаманне саме християнам, як стверджують науковці, чітко прослідковується і в тексті Юрія Липи «Українська жінка»: «... коли глянемо вглиб раси, поза тисячоліття, коли глянемо, що залишилось від її початків, то побачимо обожествлення Матері як символу єдності нації в часі й моралі. Цей символ єдності увійшов і в українську християнську релігію, і в сучасну українську родину, а тим самим кермує й суспільним життям української раси».
Публіцист і розпочинає свій есей словами подяки своїй матері та всім матерям за дар життя: «На вступі не можу мислею не привітати і мою матір, і матерів моїх батьків, і довгу низку їх попередниць, тих жіночих істот, що губляться в темряві віків. Тих жіночих істот, що без них кожен із нас не був би тим, ким він є і, може, буде».
Прикметною особливістю позиції автора є власне творення міфу Матері як утілення духовного стрижня, сили, творчості, життєздатності, націоналізму українців як окремого народу («раси», за виразом Юрія Липи).
Вочевидь, Юрій Липа був знайомий з описаними реаліями своєї доби і співчував їм. Чи не варто задуматися над усім вищевикладеним тим, хто ще і сьогодні наполегливо стверджує, що фемінізм як жіночий емансипаційний рух ніколи не був притаманний українській культурі?
Отже, роздуми талановитого українського мислителя Юрія Липи щодо ролі та призначення українського жіноцтва і сьогодні не втратили своєї оригінальності та вартості.