За роботою професор Мєчислав Стец та Ірина Дуткевич на кафедрі перенесення стінописів (Gaude Polonia, Краків, Польща)

Сучасна українська школа реставраторства перебуває на високому професійному рівні, але дуже обмежена в засобах. Українці вміють з нічого зробити щось. Мабуть, так склалося ще з радянських часів, коли нічого не було, а треба було зробити. Реставратор в Україні, на жаль, навіть приблизно не поцінований на тому рівні, як у Європі. Були часи, коли реставраторів перетворили у заробітчан. Частина виїхала за кордон, а ті, що трималися на ентузіазмі, залишилися по музеях.

Коли йдеться про реставраторство, то маємо на увазі людину, котра оживляє фрески, стінописи та предмети сакрального значення. За останніх три роки в Україні виникла потреба у реставраторах паперу. Саме за цей період на теренах Західної України було віднайдено велику кількість закопаних документів часів діяльності ОУН-УПА, які відкривають нам нові сторінки історії. Щоб привести ці документи до читабельності, необхідна спеціальна лабораторія. Одна з небагатьох таких лабораторій діє при Центрі дослідження визвольного руху у Львові (ЦДВР).
Про шлях до реставрації та реставрацію паперу – у розмові з художником-реставратором І-ї категорії при ЦДВР Іриною Дуткевич.

– Пані Ірино, з чого почалося ваше зацікавлення реставраційною роботою?

	Ікони празничкового ряду до реставрації та після зняття записаного зображення

– У дитинстві я любила малювати. Тобто, були певні задатки до мистецтва. Крім того, часто-густо я перебувала в оточенні творчих людей, позаяк практично виросла на експериментальній кераміко-скульптурній фабриці, де моя мама пропрацювала приблизно 30 років технологом гутного скла. Проте, для мене ближчою була ветеринарна медицина. Думала, що це буде моїм покликанням і я буду лікувати тварин. Але за примхою долі вступила до іншого вузу – у Львівський державний коледж декоративного та ужиткового мистецтва ім. Івана Труша. Подавала документи на відділ розпису, але за браком вільних місць мені запропонували реставрацію. Тоді це був ще досить молодий відділ, і я й гадки не мала, що це таке. Мені пояснили, що буде більше профільних лекцій з хімії і треба буде працювати з пам’ятками архітектури, здебільшого, з картинами. Я прийшла практично в останній день подання документів, і було шкода втрачати весь рік, тож вирішила спробувати. Кажуть, що реставрацією або захворів, або ні, а взагалі, будь-яка професія вимагає певної закоханості в себе, бо як не любиш те, чим займаєшся, то й не матимеш з того жодної користі.

– Виявилося, що ви таки захворіли?

– Мабуть, так.

– Не були розчаровані, що йшли на одне, а опинилися на іншому?

– Чесно кажучи, думала, що це триватиме недовго: спробую, а якщо навчання мені не буде цікавим, то вернуся до того, чим насправді хочу займатися. Але насправді я занурилася з головою в чарівний світ реставрації, навчаючись лікувати і вдихати життя в неживі істоти. Важко було повірити, що предмети та речі, які вже відслужили свій час в певну епоху, а їх історія добігла до кінця, можна було оживити.

– Після закінчення коледжу ви не змінили думку?

– Закінчивши шість курсів коледжу Труша з відзнакою, пішла ще на два роки до Академії мистецтв на магістратуру. Це вже був свідомо вибраний шлях. Згодом було багато практики і стажування на реальних об’єктах. Бойове хрещення пройшла, як і майже всі львівські реставратори, в стінах Бернардинів (тепер церква святого Андрія Первозванного), у Львові. На той час там проходили реставраційні роботи стінописів пензля Бенедикта Мазуркевича, які проводив інститут Укрзахідпроектреставрації під науковим керівництвом (нині вже покійної) Сліпченко Н. І. та реставраторів Любомири Гануляк-Одрехівської і Віктора Гануляка. Роботи проводились після тривалої перерви з початку 2001 року, а це – понад п’ятсот квадратних метрів настінної поліхромії. Якщо йдеться про реставрацію не тільки стін, а й стелі, то більше часу на риштовці реставратори проводили з піднятими руками та головою. Це була дуже складна робота на двадцятиметровій висоті. Я була в той час студенткою третього курсу коледжу, тож було нелегко, оскільки треба було встигати і на лекції, і на роботу. Але я не відчувала жодної втоми, подобалось все, зокрема, запах тиньку і пігментів, розтертих на емульсіях. Тоді я зрозуміла, що таке командний дух та праця, часто в дуже великому гроні людей. До того ж, пощастило працювати на рівні з метрами реставраційної справи, зокрема, з такими, як реставратор вищої категорії Володимир Мокрій, Віктор Гануляк та ін.

– Тобто, в академії не було відділу з реставрації паперу?

Агітка часів радянської окупації

– Поділу на реставраційні відділи немає. Як і в коледжі, так і в академії намагаються дати основні ази теорії реставрації, також відведені години на ознайомлення з різними видами реставрації, а вже вчорашній студент сам себе знаходить в якомусь з її напрямків. Папір – більш профільна реставрація. У Львові цього навчають лише в академії друкарства.

– Ви згадували про свою першу серйозну роботу у сфері реставрації. А до того були дрібні роботи?

– У коледжі Труша, під час ремонтних робіт на стінах сходового майданчика було виявлено розписи часів тодішньої промислово-виробничої школи, а розписи (фрески) – це дипломні роботи студентів довоєнних часів. Фрагменти цих фресок стали для мене знайомством з реставрацією стінопису. Керівником навчальної роботи був Іванів Б. І. Маючи вже невеликий досвід реставрування сакральних предметів, як правило ікон, можна було відчути різницю між цими двома напрямками.

– Чи не тремтіли руки, коли ви приступили до своєї першої реставраційної роботи?

– Як то кажуть: очі бояться, а руки роблять. Звісно, що всі роботи виконувались під наглядом викладачів. Слід зазначити, що в реставрації важливий індивідуальний підхід до того чи іншого об’єкта. Тут завжди потрібно комбінувати ту методику, яка буде застосована саме в тому чи іншому випадку. Перед тим, як взятись за будь-які роботи, велика увага приділяється вивченню та опису реставраційного об’єкту, так звана наукова документація. Кожен об’єкт реставрації має свій реставраційний паспорт, в який записується весь подальший хід виконаних робіт. Реставраційну програму погоджують після колективного обговорення професійних реставраторів на так званих реставраційних радах.

– Чи доводилось реставрувати ікони?

	Ірина Дуткевич за роботою в реставраційній майстерні

– Звичайно. На початку навчання на перших курсах є багато теорії технологічних моментів, тобто, з чого та ікона складається. Самої реставрації ікони навчають, починаючи з третього курсу. Студенти отримують для реставрації одну ікону на кілька людей і це, як правило, не надто складні процеси: зняття поверхневих забруднень, потемнілого лаку тощо. Поступово складність роботи і відповідальність за неї підвищується. На дипломну роботу студент отримує дві роботи: одну на полотні, іншу – на дереві.

– Як виглядала ваша дипломна робота?

– У мене було дві дипломні роботи. У коледжі ім. І. Труша тематика дипломної роботи була надзвичайно складною і, водночас, цікавою. Це був фрагмент іконостасу празничкового ряду із збірки Червоноградської філії музею історії релігії м. Львів з іконографічним зображенням «Різдво Ісуса Христа» та «Богоявлення». Керівником цієї дипломної роботи був А. І. Почеква.  Рентгенівські відбитки показали, що під наявним зображенням існує інший малюнок, який можна було датувати пізнішим часом. Тобто, виявилось, що це різночасове олійне малярство другої пол. XVIII ст. та темперне малярство XVII ст. На реставраційній раді було вирішено ікону розшарувати, тобто, розділити, знявши верхнє пізніше зображення і, водночас, перенести його на іншу, нову основу, а відтак відкрити приховане під нею автентичне малярство. Мені, як студентці, це було дуже цікаво. Навіть не думала, що таке можна робити. Суперечливість свідомості та естетики в суспільстві часто призводила до поновлень творів мистецтва згідно з потребами тогочасності. В таких випадках на одній основі з’являлось до п’яти зображень різночасового малярства.
Довелось перечитати на цю тему багато фахової літератури, звертатись до спеціалістів, радитись, експериментувати і наважитись на цю роботу. Дуже плідним стало моє знайомство з рецензентом Віолеттою Радомською – художником-реставратором вищої категорії, яка мала чималий досвід роботи з такою іконою. Було вирішено застосувати методику 80-х років ХХ ст., розроблену реставраторами О. В. Лєлєковою та І. В. Івановою.
Другий диплом захищала вже в магістратурі Львівської національної академії мистецтв на базі Львівської національної Галереї мистецтв ім. Бориса Возницького. Керівником була Лариса Разінкова-Возницька.

– Чи доводилось працювати зі скульптурою?

– Так. Це, як правило, великі і малі фрагменти з іконостасу: путті або зображення святих, а найчастіше з декоративною різьбою та рамами. Кінцевий пункт консервації, як правило, передбачає сріблення чи золочення або доповнення втраченої позолоти чи сріблення.

– Ви тривалий час займалися реставрацією у Польщі. Розкажіть про це.

Фрагмент документа на цигарковій основі

– Після закінчення навчання мені пощастило працювати у реставраційному колективі, який спеціалізувався на реставрації монументального живопису, зокрема, в уже згаданій церкві Андрія. У нас була низка різноманітних робіт. Працювали також при реставрації стінописів у келіях Бернардинського монастиря у Львові, де були знайдені цікаві та незвичні розписи. Було багато робіт, зокрема, у львівських кнайпах, які тоді тільки ставали топовими візитівками міста, де часто під час ремонтних робіт відкривався стінопис. Однією з таких є кав’ярня «Фреска», яка розташована по вулиці Краківській. Робота була настільки вдалою та унікальною, що колектив був відзначений мерією міста. Під час виконаних робіт поліхромну стелю було перенесено з однієї кімнати в іншу, тобто, було вдало виконано процес так званого трансферування настінної поліхромії, аналогів якому немає у Львові.
Одним з наступних об’єктів став храм святого Йоахима у польському місті Сосновиця, біля Кракова. На той момент там відбувалися завершальні реставраційні роботи, які тривали кілька років та виконувались приватною фірмою «Аrs EТ restauro». Наш колектив долучився до польської групи реставраторів. Співпраця була дуже цікавою. Головним чином вона полягала в обміні досвідом. А вже в 2007 р. я отримала грант на піврічну стипендіальну програму міністра культури і національної спадщини Республіки Польща «Gaude Polonia», яку реалізувала під керівництвом професора Мечислава Стеца на базі Краківської академії мистецтв ім. Яна Матейка. Робота була цікавою, я спеціалізувалася на технології розшарування та перенесення стінопису. Мій побут у Польщі та співпраця з фірмою «Аrs ET restauro» під керівництвом Єви Тимчік тривала з 2006 до 2014 років. За цей час було виконано безліч цікавих, пізнавальних та унікальних робіт різного характеру. Працювали на різних об’єктах в будівлях сакрального, урядового, громадського та культурного призначення в маленьких та великих містечках. Часто робота відбувалась в капличках, костелах, ратушах, театрах тощо. Реставраційні роботи в Польщі стали для мене професійною школою з величезним багажем досвіду. Найбільш знакова робота, аналогу якої не має на терені Польщі – консервація і реконструкція неокласичних настінних розписів у фойє Театру Старої Помаранчарні та в музеї Королівської Лазенкі у Варшаві.

– А що було після повернення з Польщі?

	Фрагмент документа в процесі консервації

– Після повернення був Майдан, і на тій хвилі захотілося все змінити, спробувати щось таке, чим не займалася раніше. В Музеї-меморіалі жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» було вакантне місце художника-реставратора. Оскільки до того мені вже доводилось реставрувати артефакти на паперовій основі, я мала певні навики. Крім того, мала кілька стажувань у різних закладах Львова, зокрема, у Львівській національній науковій бібліотеці імені В.Стефаника (відділ реставрації та консервації рідкісних видань) та в науково-дослідній реставраційній майстерні, на відділі реставрації паперу і графіки Львівської національної галереї мистецтв імені Б. Г. Возницького під керівництвом художника-реставратора І-ї категорії Д. В. Кравчика.

– Ця лабораторія була створена до вашого приходу?

– Роботи в лабораторії тривали вже якийсь час, проте це порівняно нова формація у Львові на базі цього музейного комплексу. До мене тут уже були певні напрацювання в сфері реставрації викопних документів. Мені випала честь все це підхопити і продовжити справу моїх попередників.

– З чого почали роботу?

– З оновлення деякого устаткування та експериментальних робіт, які найбільше підходили до профілю роботи з паперовими артефактами, основою яких, як правило, є цигарковий папір. Це дуже тонкий папір, який примхливий у консервації. Класичні методи реставрації паперу тут застосовуються лише частково. Потрібно було розробити найбільш адаптований метод консервування таких особливих об’єктів, і тут на допомогу нам прийшли спеціалісти відділу рідкісної книги Львівської національної наукової бібліотеки України імені В. Стефаника Леся Дзендзелюк, Люба Льода та науковий відділ реставрації НБ ЛНУ ім. І. Франка під керівництвом Євгенії Рябчун-Кабарівської.

– Які засоби використовують для реставрації паперу?

– Як не дивно, але в реставрації паперу використовується багато різних розчинів на водяній основі та й самої води, звісно, очищеної, дистильованої. Та, зазвичай, від реставрації доводиться відмовлятись, бо головний акцент ставимо на консервативних заходах, які, своєю чергою, дозволяють залишити документ таким, яким він до нас потрапив, щоб пахнув історією.

– Ви його консервуєте. А якщо невиразний текст, відірвані кути… чи робите його придатним для користування?

– Залежно від подальшого призначення документу. Якщо документ потрібний тільки для внутрішньої роботи архіву, то робота над ним має виключно консерваційний характер, вимогою якого є читабельність тексту. Паперовий артефакт, який має в собі унікальну цінність і призначений для використання як виставково-експозиційний предмет, то й робота над ним проводиться більш ретельно і прискіпливо. В такому випадку передбачена повна реставрація, іноді з частковою реконструкцією втрачених частин документа.

– Якими шляхами і звідки потрапляють до вас ці документи?

Реставрація дерев’яної стелі (Ліпніца Мурована, Польща)

– До нас часто звертаються археологи, краєзнавці, фізичні особи. Та знайти архів, який пролежав у бідоні під землею понад 60 років, це лише половина справи. Замоклі паперові документи часто спресовуються, утворюючи блок документів, який важко роз’єднати і реставрувати. Тим більше, знайдені у бідонах чи інших металевих ємностях архіви бувають у різному стані – від ідеально збережених до майже неможливих для реставрації.
Дуже прикро, але часто до нас потрапляють документи, які знаходять так звані чорні археологи. Люди, котрі намагаються на таких знахідках збагатитись, шукаючи серед документів цінні речі, нищать уже до того пошкоджені часом документи. Та нічого так і не знайшовши, що їх могло б зацікавити, часто віддають ці архіви небайдужим та зацікавленим цією тематикою людям, а ті, своєю чергою, передають на збереження та консервацію до нашого музею. Для нас дуже важливо отримати знахідку з перших рук та побачити віднайдені артефакти в автентичному стані.

– Ваш музей займається пошуковою роботою?

– Немає такої потреби. За останні три роки до нашого музею було передано на збереження понад 10 архівів ОУН, і всі вони, як правило, потребували консервації.

– Чи складно реставрувати газету?

– Залежить від того, в якому стані є газетний папір, яким, як правило, і загортали згортки з документами. Зрозуміло, що газета більш цупкіша та, зазвичай, як і самі паперові артефакти, більш окислена.

– Чи бувають у бідонах речі, крім документів?

– Траплявся чистий цигарковий папір, бофони, листівки, різні печатки, гаманці, записні книжки, олівці.

– Записи олівцем добре зберігаються?

– Залежно від умов зберігання. А взагалі, волога погано впливає на графіт.

– Наскільки мені відомо, протягом дня реставратор може законсервувати 4 аркуші. До вас привозять їх тисячами, багато з яких у плачевному стані. Як ви зберігаєте документи, які «стоять у черзі»?

– Насамперед, усі документи просушуються для запобігання цвілі та мікологічних уражень. Якщо ураження вже існує, то документи проходять антисептичну санітарну обробку в спеціальних боксах.

– Чи доводилося реставрувати фото чи фотоплівки?

– Фотографії трапляються. Якщо не дуже знищені, то рятуємо, але в більш серйозних випадках звертаємося по допомогу до відповідних спеціалістів.

– Які, на вашу професійну думку, потрібні були умови зберігання документів, щоб вони були якісно збереженими?

– Важливо, щоб в приміщені, в якому зберігаються архівні документи, були дотримані сталі температурні умови: 18 ( + - ) 2˚С, та 50 ( + - ) 5%, за яких проростання спору і мікологічного ураження матеріалів практично не відбувається. Також шкідливим для документів можуть стати прямі сонячні промені, тобто, ультрафіолет. Для цього, власне, виготовляємо картонні бокси, папки чи коробки, в яких зберігаємо паперові артефакти. Вікна у таких приміщенням повинні бути тонованими.

– Чи буває, що відкопують документи не в бідонах, а в інших ємностях?

– Зазвичай, використовували бідони, розуміючи, що ємності з іншого матеріалу не тривкі. Іноді трапляються металеві ємності від набоїв.

– Якщо у щойно відкритий бідон з документами потрапить повітря, чи великої шкоди воно завдає вмісту?

– Все залежить від стану збереження вмісту бідону та стану самої ємності.

– Чи проводиться підрахунок, скільки одиниць паперу відреставрували, працюючи тут?

– Звісно. У мене є спеціальний зошит, де я реєструю все, що робиться, і все, що потрапляє на повторну чи первинну реставрацію. Протягом року реставрується приблизно дві тисячі аркушів.

– Поясніть, що таке первинна і вторинна реставрація з документами?

– На початку року проводиться обстеження вже консервованих артефактів. Іноді мікологічні ураження виникають знову. Такі документи повторно обробляємо антисептичними засобами.

– Вікна вашої лабораторії заґратовані, стіни – тюремні. Не важко працювати в таких умовах?

– Спочатку було дуже важко. Особливо після стількох років роботи в намолених місцях (маю на увазі храми), де часто доводилось тихенько працювати на риштуванню навіть під час літургій, самі молитви часом допомагали рукам в роботі. А в стінах музею відчувала повне спустошення. Тут навіть повітря важке. Іноді атмосфера людських страждань дуже виснажує.

– Може, траплялися якісь цікаві випадки, пов’язані з архівами?

– Цікавий випадок був напередодні Великодня у перший рік моєї роботи. До музею привезли віднайдений архів. Було багато згортків з документами. Один із них привернув мою увагу. З нього й почала роботу. Роздублювавши згорток з-поміж інших документів, який був в ідеально збереженому конверті, всередині знайшла бофон з Великоднім поздоровленням. Його стан був ідеальним порівняно з іншими документами.

– Вам ця робота не набридла?

–Ні. Можливо, якби я займалася тільки документами, то ця робота виглядала б рутинно-монотонною. Завдячуючи своєму професійному досвіду, маю можливість співпрацювати з різними реставраційними інституціями – як приватними фірмами, так і державними. Наприклад, кілька проектів з’явилося завдяки співпраці з реставраційною майстернею «Гарда» (директор, художник-реставратор Ірина Гірна). Деякі види реставраційних робіт виконувала для Галереї сучасного сакрального мистецтва «Ikonart». Завжди цікава співпраця пленерного характеру, або ж реставраційні проекти із залученням студентів відбуваються за сприянням доцента Інституту архітектури Національного університету «Львівська політехніка» художника-реставратора вищої категорії В. Р. Радомської. Цікавою видалась німецько-українська співпраця в рамках муніципального розвитку та оновлення старої частини Львова програми GIZ, під наглядом та частковим патронатом якої відбулось кілька цікавих проектів: відкриття, консервація та реконструкція настінного малярства на сходовому майданчику в частині архітектурного ансамблю «Пасаж Андреолі», що по вулиці Театральній, а також науково-практичні дослідження, статеграфія історичних верств на ренесансному фасаді Гепнерівської та Гелазинівської кам’яниць на Площі Ринок. Мій професійний діапазон досить великий: від порцелянової ляльки до монументального живопису, включно з дерев’яними, текстильними та металевими об’єктами. То ж будь-яка робота у сфері реставрації набриднути просто не може. Та й і сам музей має простір для розвитку. Часто долучаюсь до створення виставково-експозиційних моментів, які дають можливість творчо розвиватись та втілювати в реальність колись побачене та почуте.

– Якщо порівнювати різні види реставрації, то, мабуть, паперова найважча?

– Це – дуже кропітка і рутинна робота. Зрештою, це можна сказати про будь-який вид реставраційної діяльності. Реставрація викопних документів має конвеєрний характер, головна мета якого – законсервувати саму історичну інформацію.

– Чи доводилось співпрацювати з іншими реставраторами, які займаються документами?

– На базі Львівської національної наукової бібліотеки України ім. Василя Стефаника (відділ реставрації та консервації рідкісних видань) уже кілька років відбуваються щорічні науково-практичні семінари, під час яких є можливість подискутувати на ту чи іншу тематику і оприлюднити свою доповідь. На такі семінари з’їжджаються реставратори з різних областей України. Ця конференція дає дуже добрі результати, тому що можна перейняти досвід, обмінятися порадами.

– Ви – молодий і перспективний реставратор. Чи маєте якісь цікаві задуми?

– Мрію про фахову опіку та збереження поліхромій Львівських кам’яниць старої частини міста, адже у Львові майже кожна друга брама має розписи на стінах сходових майданчиків та стелях, а також часто трапляються поліхромні реклами на фасадах самих будинків. Поки що більшість таких знахідок мають тенденцію нищитись або через халатність, або цільово. Хотілось би прищепити львів’я­нам культуру збереження такої безцінної спадщини, через яку нам заздрять навіть у Європі. Хочу почати роботу з будинку, в якому живу. Знайдені розписи на сходовому майданчику є живим свідком того, як Львів виглядав ще сто років тому, то ж моїм обов’язком є збереження краси для майбутніх поколінь.