У квітні 2008 року саміт НАТО в Бухаресті зробив наступну декларацію про прагнення України та Грузії до НАТО:

«НАТО вітає євроатлантичні прагнення України та Грузії щодо членства в НАТО. Ми сьогодні погодились, що ці країни стануть членами НАТО. Обидві країни зробили цінний внесок у діяльність Альянсу. Ми вітаємо демократичні реформи в Україні та Грузії та очікуємо вільних і чесних парламентських виборів у Грузії в травні. ПДЧ - це наступний крок України та Грузії на шляху до їх членства. Сьогодні ми даємо зрозуміти, що ми підтримуємо заявки цих країн на ПДЧ. Тому ми розпочнемо період інтенсивної взаємодії як на високому політичному рівні, так і для вирішення ще незрозумілих питань, що стосуються їх програм. Ми попросили міністрів закордонних справ провести першу оцінку прогресу на своїй грудневій зустрічі 2008 року».

Ці слова були дещо натягнутими, оскільки Сполучені Штати Америки під час президентства Джорджа Буша справді наполягали на плані дій щодо членства в НАТО (ПДЧ), тоді як Німеччина та Франція зробили все можливе, щоб підірвати такий поступ, скеровуючи увагу на, нібито, російську реакцію, тобто, що ПДЧ України та Грузії розлютить Москву. Припускаю, що мала місце добросовісна політика, але просто погане розуміння ситуації з боку Німеччини та Франції. Німецький та французький керманичі розраховували на добросовісність Росії, тому в них з'явилася віра в те, що Москва не демонструватиме агресію, якщо членство України в НАТО буде відтерміноване. Вони не могли більше помилитися.

Відтак, уже через кілька місяців Москва вторглася в Грузію, потім через шість років вторглася в Україну, через фальшивий референдум анексувала частину суверенної української території; потім, вторгшись в іншу частину України, з часом вбила сотні голландських та австралійських цивільних осіб на борту рейсу МН 17 авіакомпанії Malaysia Airlines, заперечувала звинувачення та звинувачувала Україну, вбила понад десять тисяч українських військовослужбовців та цивільних осіб, змусила мільйони українців покинути свої домівки на сході України, а ще в інших частинах світу допомогла своєму союзникові - президенту Сирії Асаду -двічі застосувати хімічну зброю проти власного населення, перешкоджала демократичному виборчому процесу в Сполучених Штатах і намагалася аналогічним чином вплинути на вибори у Франції та Німеччині, також намагалася вбивати людей своїх противників хімічною зброєю на чужій суверенній території. Це - обмежений варіант тривалої та тривожної хронології агресії Москви, зневаги до людського життя та суверенітету інших країн, що суперечило міжнародним угодам та цивілізованій поведінці.

Україна, з іншого боку, зазнала серйозної поразки ще до того, коли в 2014 році почалося фізичне протистояння з Росією, після того, коли 2010 р. сурогат Москви взяв владу в Україні, його політика руйнувала українську демократію та суверенітет шляхом шахрайських виборів; нові угоди продовжували військову присутність Москви на суверенній території України на двадцять п'ять років, а проросійськи налаштовані чиновники при владі нехтували прагненням України до європейської інтеграції. Але український народ зумів виграти цей гібридний бій через Революцію, що продемонструвала гідність України та її народу. Після цього, навіть під час теперішнього військового протистояння з Москвою, Україна провела демократичні вибори кількаразово, їй вдалося підвищити рівень своїх військових кадрів та їх боєздатність з невеликої та знищеної непрофесійної армії до більш, ніж чверті мільйона, і сьогодні Україна має чи не найбільш численні Збройні сили серед демократичних держав світу і найбільші в Європі, і навіть розпочала боротьбу з ендемічною та часто іноземно імпортованою корупцією.

Якщо Бухарестська декларація була дійсним випробуванням для України, а не просто риторикою, то Україна за останніх десять років пройшла цей тест з дуже високими оцінками. Якщо б небажання Німеччини та Франції просунути Україну в Бухаресті було випробуванням для заспокоєння Москви, Москва на це випробування відповіла зневажливо. Насправді Москва була повністю викрита як невиправний ворог і парія цивілізованого світу, що реагує тільки під примусом.

Наступний саміт НАТО відбудеться у липні в Брюсселі. Не повинно бути навіть мови про військову неготовність України до НАТО. Не повинно бути і питання про цілі Росії незалежно від того, чи є Україна в НАТО, чи ні. Німецьке та французьке небажання десять років тому зуміло лише збільшити російський апетит до агресивних пригод. Ось до чого призвела спокійна реакція цих країн. Насправді шлях України до членства в НАТО є стримуючим фактором для російської агресії. Примус є єдиним життєздатним курсом. Чим швидше визнають це країни - члени НАТО, передусім, неприхильні - тим краще для НАТО. Україна, мабуть, стане найсильнішим і найбільш надійним членом НАТО після США, Великої Британії і Франції. Німеччина та Франція мають можливість у Брюсселі виправити помилку, якої припустилися в Бухаресті.

У рамках спільної безпеки НАТО Україна та її олігархічне керівництво, хоч і демократично обране, повинно серйозно поставитись ще і до інших проблем в Україні, таких, як корупція. Перебування на шляху до членства в НАТО вимагає певної поведінки, якої слід буде дотримуватися в Україні. Гарантії безпеки, такі, як НАТО та військова жорсткість, якої вимагає НАТО, зроблять Україну ще сильнішою як військово, так і демократично. Це - явна перемога не тільки для громадян України, але й для сусідів, зокрема, тих, котрі є у НАТО. Демократичний та потужний член НАТО на самому кордоні може бути найгіршим кошмаром Москви і найприємнішою мрією цивілізованого світу.