День Києва. Офіційне 1535-річчя української столиці. Вуличні
концерти, ярмарок сучасного мистецтва, атракціони, шашлики, сімейні прогулянки добре
прибраним після фіналу Ліги Чемпіонів центром міста... Й ціла купа думок й асоціацій,
які виникають упродовж цього дня - у кожного свої.
Можливо, це комусь видасться дивним, але мені цього дня згадалося,
що до більшовиків Київ був знаним центром не тільки наукового й економічного, мистецького
й політичного життя, а й неабияким осердям доброчинності або ж меценатства, благодійності
(термін не так важливий, важлива сутність).
Отож, тільки те, що знаю про цю традицію: знаний цукрозаводчик
Олексій Бобринський свого часу звів для робітників кожного зі семи своїх заводів
житлові будинки та лікарні, технічні класи для підготовки робітників і школи для
їхніх дітей. Інший «цукровий барон» - Нікола Терещенко - так само при кожному зі
своїх заводів збудував лікарню, школу (при деяких заводах - і народні училища) та
чайну для робітників. А власник дніпровських пароплавів та київських трамваїв Давид
Марголін для 130 працівників своїх ремонтно-механічних майстерень збудував на Трухановому
острові в Києві ціле селище з житловими будинками, мурованою церквою святої Єлизавети,
ремісничим училищем та двокласною школою для дітей робітників. Київський «тютюновий
король», караїм за походженням Соломон Коген, придбавши земельну ділянку на Великій
Підвальній (нині - Ярославів Вал), збудував там кенасу (себто, молитовний дім) для
караїмської громади міста. Його дружина Есфірь пожертвувала 150 тисяч рублів на
школу для караїмських дівчат у Євпаторії, а сам Коген, серед іншого, заповів велику
суму для видачі щорічно по тисячі рублів у посаг нареченим-караїмкам. Нарешті, цукровар
і винороб, київський губернатор Іван Фундуклей власним коштом спорудив фонтан на
теперішній Європейській площі, замостив Андріївський узвіз і подарував місту два
власні будинки у центрі Києва для заснування першої в Російській імперії жіночої
гімназії. А «залізничний король» Рудольф Штейнгель своїм коштом обладнав окреме
відділення у клініці Київського університету, його ж дружина Марія фінансувала спорудження
Стрітенської церкви неподалік Львівської площі.
Що цікаво, не пасли задніх і депутати (гласні) Київської міської
думи та інші виборні особи. Наприклад, міський голова Павло Демидов власним коштом
фінансував будівництво ремісницької школи, реального училища, чоловічої і жіночої
гімназій. Інший міський голова, бровар Іван Толлі збудував на Жилянці Благовіщенську
церкву з парафіяльним училищем. Гласний Семен Могильовцев пожертвував півмільйона
рублів на зведення будинку Педагогічного музею (того самого, в якому Центральна
Рада проголосила незалежність Української Народної Республіки). Микола Попов побудував
Успенську старообрядницьку церкву на вулиці Почайнинській, на Подолі. Михайло Дегтярьов
побудував Свято-Михайлівський храм у Центральній міській лікарні та пожертвував
мільйон рублів (тоді це була страшезна сума) на спорудження містечка т. зв. «Дегтярьовської
богадільні» з 13 будинків (нині тут міститься Інститут сухопутних військ Міністерства
оборони). І так далі - подібних прикладів охочі можуть назбирати десятки, перелік
- далеко не повний, просто те, що першим згадалося.
Про київських меценатів, які підтримували українську справу
- розмова окрема. Що варте уваги - серед них були й особи з не зовсім типовими для
українців прізвищами. Наприклад, представники роду баронів Штейнгелів...
І взагалі, до Першої світової війни серед статечних підприємців
існувала така традиція: за нормальних економічних обставин приблизно третина чистого
прибутку йде на розширення та модернізацію виробництва, третина - на потреби родини
та роду, а третина - на доброчинність. Причому, серед потреб родини могло бути
й збирання колекції стародруків чи творів живопису, а в модернізацію виробництва
могло входити навчання робітників і робітниць високої кваліфікації. Ясна річ, не
всі підприємці були статечними, а часи - не завжди сприятливими для бізнесу, проте
традиція існувала і зруйнувалася через цілу низку обставин, хоча й не повністю,
під час Першої світової війни. Не останньою чергою тому, що корумповане чиновництво
Російської імперії радо розподіляло велетенські військові замовлення (звичайно,
за хабарі та «відкати») серед безчесних скоробагатьків і різних авантюристів, чим,
у кінцевому підсумку, істотно зіграло на руку більшовицьким демагогам...
Так от: такі традиції колись були у Києві. А що зараз? Якщо
порівняти статки сучасних мільярдерів і мультимільйонерів, ба, навіть депутатів-«середняків»
з їхніми витратами на доброчинність, то, боюся, картина вийде сумною. Як на мене,
майже всі вітчизняні «грошові мішки», зокрема, й активні учасники політичного життя,
бачать себе на ієрархічній драбині десь ген-ген там, високо-високо над суспільством,
хоча насправді перебувають десь низько-низько, у глибокій брудній баюрі морального
занепаду. Разом з усіма своїми мільйонами і мільярдами. Та з розмовами про власне
народолюбство.
Можуть сказати: деякі депутати витрачають чималі суми на церкви!
Так. Але зверніть увагу: майже винятково - на церкви Московського патріархату. І
мимоволі виникає сумнів: чи власні кошти вони витрачають, чи отримують на цю справу
чималу «гуманітарну допомогу» від Кремля та Луб'янки?
Отож, і замислишся хоч-не-хоч про справжнє відродження стольного
Києва з його прадавніми, ще з князівської доби, традиціями благодійності та про
долю тих персонажів - від вітчизняних мільярдерів і мультимільйонерів до членів
парламенту та Київради - які живуть і діють не за цими традиціями.
Автор:
Сергій Грабовський
Джерело:
«День»