Ми повинні зберегти для внуків і правнуків те, якими були вони, СПРАВЖНІ, якими були воїни, чиї очі та посмішки назавжди залишились на світлинах та постаментах.

Розповідати, показувати, пояснювати, встановлювати меморіальні дошки, називати вулиці на честь тих, котрі ніколи цими вулицями вже не зможуть пройти.

І для всього цього треба зовсім небагато.

Не забувати самим.

Андрій Маслов

Андрій Вікторович Маслов (позивний «Футболіст») народився 21 травня 1987 року, в селі Новопокровка, Чугуївського району, Харківської області.

У липні 2015 року він добровольцем прийшов до батальйону «Донбас». Спочатку служив солдатом, командиром відділення 2-го взводу 1-ї штурмової роти.

Знаєте, хто такий Ідейний Патріот? Саме з великих літер. Це - він, «Футболіст». Це - його безкомпромісність та жага до дій. Це - його невпинне та невтомне бажання воювати за Україну, воювати до кінця, до останнього подиху. Неможливо до кінця собі уявити всю глибину його душі, як не намагатись.

Він був не лише хорошим військовим. У нього була магнетична харизма, яка огортала інших якимось дивним спокоєм, адже якщо Андрій поруч, нічого страшного не станеться. Він цього просто не дозволить. «Футболіст» мав чудові організаторські здібності, влаштовував спортивні змагання в умовах війни, все показував, усе роз'яснював. Його улюбленою грою був футбол, яким він захоплювався ще до початку бойових дій, грав на професійному рівні не в одній команді Харківщини, Донеччини, Горішніх Плавнів та Мелітополя.

Пояснювати, звідки взявся такий позивний, певно, вже не треба.

Його батько - професійний кадровий військовий. Він удвох із дружиною зміг дати напрочуд правильне виховання своєму синові, наділивши того усіма вміннями, якими має володіти людина з витонченими гранями характеру.

У 2015 році Андрій разом із хлопцями брав участь у бойових діях у районі Широкиного, вони здійснювали бойові виходи у напрямку Докучаєвська. Після того, коли батальйон у серпні 2016-го вивели на бойове злагодження до села Старе, Київської області, з'явилися певні проблеми з поверненням назад. Незважаючи на обіцянки вищого командування повернути «бат» на нуль, їм сказали перебувати на другому ешелоні першої лінії оборони, тобто, стояти на блокпостах, що бійці зовсім не бажали робити. Вони прагнули воювати, а не чергувати.

Тому хлопці у жовтні 2016-го перейшли до 3-ї роти «Донбас» 16-го окремого мотопіхотного батальйону 58-ї окремої мотопіхотної бригади. І тоді «Футболіст» також продемонстрував свої шедевральні організаторські здібності: він знаходив номери телефонів хлопців, телефонував, запрошував до складу 3-ї роти. Вони потрапили до Авдіївки на три тижні, після чого бригаду вивели на ротацію, на ППД до Глухова.

Звідти «Футболіст» здійснив свій перший «вояж» на блокаду торгівлі з окупованими територіями. Це спричинило неабиякий резонанс, тому хлопців терміново зняли з блокади та відправили знову до Авдіївки.

Коли під час блокади у районі Костянтинівки побили людей, Андрій, який перебував у відпустці, негайно разом з побратимами знову вирушив туди. Він тоді казав: «Як це, наших б'ють? Що коїться взагалі?»

Потім хлопці знову повернулись до Авдіївки, а з травня 2017-го року перейшли до розвідувального взводу 3-го батальйону 72-ї окремої механізованої бригади.

Вони були сім'єю. Міцною, дружною сім'єю, в якій кожен стояв горою за свого друга та побратима. У військових є такий термін - «просочування». Це непомітний вихід на нову позицію та окопування з облаштуванням вогневих точок.

Вони першими здійснювали дуже небезпечні виходи на нові позиції, тихесенько там облаштовувались, окопувались, переносили стрілецьку та більш важку зброю. Коли поранило «Цинка», хлопці за 2 хвилини зібрались у повну бойову готовність, незважаючи на те, що було літо, і був час відпочинку: хтось ходив у шортах, хтось готував їжу, хтось відпочивав. Зібрались та кинулися на допомогу, не беручи до уваги можливу засідку «сепарів».

Одного разу, у травні 2017 року, Андрій та ще один боєць зробили вихід у «сіру зону» між нашими та ворожими позиціями. І в цей час розпочався бій, противник почав накривати наших вогнем із ДШК. І ось уявіть ситуацію: сидять хлопці між двох вогнів, над головами кружляє ворожий безпілотник, розривні кулі з ДШК потрапляють у гілки, з моторошним звуком, від якого стає ще більше не по собі. «Андрію, давай іти звідси», - каже побратим, на що той спокійно відповідає: «Ні, сидимо». Холоднокровність «Футболіста» вражала. Колосальна витримка у найнебезпечніших ситуаціях.

Він завжди хотів бути на передовій, був справжнім патріотом своєї країни, що опинилася у біді. Я вже згадував про його неймовірну любов до футболу. Він намагався переглядати всі матчі, якщо була така можливість, в Авдіївці теж. Коли з хлопцями йшов дивитись футбол (звісно, з автоматами, по-іншому там не можна), казав: «Дядьку Володимире, ми - на футбол, телефони в кишенях, якщо що, будемо через одну-дві хвилини після дзвінка!»

Були моменти, коли хлопці могли відпочити, поспати більш-менш спокійно лише під прикриттям побратима, який у ці моменти перебував на чергуванні поруч. І коли чергував Андрій, можна було спати спокійно. Він ніколи не втрачав пильність та концентрацію, завжди ретельно виконував свої обов'язки.

Після виводу 72-ї ОМБр на ротацію Андрій разом з побратимами знову змінив підрозділ, бажаючи лише одного - залишатись на передовій, залишатись та битись далі.

Молодший сержант, командир протидиверсійної групи 2-го батальйону 24-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 21 травня близько 5:00 год. у бойовому зіткненні з ворожою ДРГ на околиці смт. Південне (присілок Чигирі), неподалік від окупованої Горлівки.

Поховали Героя 24 травня на Алеї Слави у Харкові. У нього залишились батьки, дружина та 5-місячна дитина.

В'ячеслав Куцмай

В'ячеслав Васильович Куцмай (позивний «Цинк») народився 7 листопада 1986 року, в Києві.

У батальйон «Донбас» прийшов у травні 2014-го року. Служив у 2-й роті, брав участь у бойових діях неподалік Попасної, Артемівська, Лисичанська та Іловайська. При виході з Іловайського котла, поблизу селища Червоносільське, потрапив у полон, звідки був звільнений 26 грудня 2014 року.

«Цинк» був дуже добре фізично підготованим, освіченим, розумним та інтелігентним. Відповідальний до поставлених завдань (як у теорії, так і в бойових умовах), не конфліктний, проте - з гострим відчуттям справедливості.

Після звільнення з полону повернувся до батальйону та деякий час перебував у Широкиному, у 2015 році. Служив солдатом, номером розрахунку протитанково-ракетного комплексу «Фагот» окремого протитанкового взводу.

У ньому була велика сила. Він самотужки міг підняти та віднести БК, який іноді не могли підняти й двоє бійців. Проте, сила його поєднувалася з добротою, адже він не мав звички сваритись, кричати, лаятись. Навіщо було це робити, коли всю енергію можна було використати проти ворога, що В'ячеслав і робив.

Згодом він переходить до 16-го окремого мотопіхотного батальйону 58-ї окремої мотопіхотної бригади, бере участь у блокаді торгівлі з окупантами, після чого переводиться до розвідувального взводу 3-го механізованого батальйону 72-ї окремої механізованої бригади, з якою бере участь у бойових діях у районі Авдіївки.

Крім того, що В'ячеслав володів майже всіма видами зброї, так ще й постійно муштрував себе, щоб не втрачати форму та завжди бити у десятку. Влітку 2017 року, коли «Цинк» воював у складі 72-ї ОМБр, він з першого пострілу з ПТУРа спалив вщент ворожий бліндаж із дистанції приблизно 1200 метрів. Також захоплювався читанням літератури на тему зброї та природи.

Любив Слава дивитись коміків, але не російських, а західних. У нього була якась чарівна іскрометна психіка. Із ним розмовляють, жартують, намагаються кпинити над ним, а він зі спокійним виразом обличчя це все вислуховує, а потім однією точною фразою вивертає тему так, що по-доброму кепкує над друзями сам.

Хлопці у бойових умовах відчувають на психіку надважкий тиск. Іноді нереально складно втриматись у тих умовах, тому, зазвичай, не збожеволіти допомагає грубий, але доброзичливий гумор. Із кпинами, з незлими жартами, такий гумор, який відсуває на задній план погані думки та депресію, даруючи замість них веселий настрій.

У «Цинка» була «Play Station 4», в яку він грав у вільні від боїв та чергувань часи. А що таке «Play Station»? Це - кілометрові черги охочих, в яких текла слина від бажання пограти самим, не дивлячись на те, що навколо вирує війна.

І ось у липні 2017 року на шахті Бутівка він отримує поранення від вибуху 120-ки. В'ячеслав був у стані шоку, спочатку не відчував болю. Тому, коли його евакуювали, «Цинк» хитро так каже хлопцям: «Не буде вам моєї «Play Station», живий я, не дочекаєтесь»...

Такі смішні випадки допомагають вижити у тому страшному вирі з постійного напруження, щосекундної готовності та запеклих боїв. До речі, позивний «Цинк» походить саме з його захоплення комп'ютерними іграми. В одній з онлайн-ігор у нього колись був логін «Цинк», звідти й прижився цей логін уже як бойовий позивний у реальній, а не іграшковій війні.

Славко близько з півроку лежав у шпиталях, у нього було важке поранення, уламки влучили йому в ногу та перебили кисть лівої руки. У руку йому вставили металеві пластини, але вона все одно не надто розгиналася. Під час лікування та реабілітації «Цинк» навіть думав повертатися додому, але бажання не лишати своїх хлопців виявилось сильнішим за всі інші.

Після того, коли 72-у бригаду вивели на ротацію, хлопці з «Донбасу» перейшли до нового підрозділу, який у той час прибув на передову. Взимку цього року він знову опинився «на нулі», поблизу Зайцевого, де почав займатися аеророзвідкою. Побратими, беручи до уваги поранення «Цинка», почали оберігати його, не даючи стопроцентних навантажень, а той навіть ображався, адже вважав себе нічим не гіршим за інших.

Старший солдат, старший оператор взводу розвідки 2-го батальйону 24-ї окремої механізованої бригади.

«Цинк» усією душею прикипів до аеророзвідки, постійно запускав квадрокоптери. Нещодавно один із них збили «сепари», то Славко ходив сумний та небагатослівний. А коли волонтери привезли йому новий, то радів, мов мала дитина, і негайно почав його випробовувати у дії.

Загинув 21 травня близько 5:00 год. у бойовому зіткненні з ворожою ДРГ на околиці смт. Південне (присілок Чигирі) неподалік від окупованої Горлівки.

Поховання відбулося 25 травня на Лук'янівському кладовищі Києва. У нього залишились мати та брат.

Людей, які не дивились на соціальний статус, на свої здобутки чи регалії, на перспективу не повернутись, перших сміливців, які брали участь у всіх шалених битвах першого року війни, стає дедалі менше. Людей зі Львова, Дніпра та Донецька. Мужніх лицарів новітньої України.

І з кожним полеглим захисником зростає й без того велика ціна нашого незмінно спокійного життя, наших повсякденних турбот, радощів та проблем, нашого неквапливого прокидання під теплими ковдрами, нашого секундного переляку, коли під час грози на вулиці раптово сильно б'є грім.

Адже тільки завдяки цим хлопцям - то лише грім, а не «Град».

 

Автор: Ян Осока

Джерело: сторінка Яна Осоки у «Фейсбук»