За останній рік двоє чоловіків звернулися до мене із запитанням-порадою, чи реально зараз захистити в «республіці» кандидатську дисертацію і що для цього потрібно.

Причому, обидва пояснили: про жодні гроші не повинно йтися, вони хочуть зробити все від початку до моменту захисту самостійно, хоч би скільки це тривало. І, на моє здивування, відповіли також однаково: жити стало нудно. До того ж, це вони зрозуміли за останні три роки. В обох ситуації схожі: кар'єра в «республіці» склалася, життя якось владналося, а події в ньому почали повторюватися за певною хронологією. І головне - в обох з'явилася впевненість, що на тлі інших вони не найгірші.

Мої знайомі звернули увагу на те, що менш талановиті, досвідчені чи розумні люди обійняли високі посади. До одного з моїх знайомих, як до досвідченого юриста, почав звертатися за порадами місцевий «депутат» - то перевірити документ, то дати консультацію та оцінку якихось вчинків. На думку мого знайомого-юриста, у дуже багатьох людей з вищими посадами, ніж у нього, були менші здібності та досвід. Я вислухала все це й запитала, чому б йому не піти в місцеві депутати, якщо він зараз виступає консультантом декого з них. Відповідь здивувала: він не хотів світитися! Тобто, бути тіньовим консультантом його влаштовувало, а стати значущою фігурою з усіма ризиками та вийти з тіні - ні. У нього близькі родичі на території, підконтрольній Україні, він регулярно їздить до них, знімає там так звану українську пенсію, тобто, дуже часто перетинає блокпости, тому проблеми йому ні до чого. Та й проблем родичам він теж не бажає через такі родинні зв'язки, якщо він в одну мить опиниться на відповідних сайтах як персона нон ґрата. Дивно, правда? Мотиви досягти чогось є, але так, щоб не було жодних наслідків. Бути значущим, але не відповідати за це. І головне - робити щось заради самого процесу, а не задля результату.

Стосовно захисту дисертацій процес наукової роботи в «республіці» існує, але ду-у-уже повільний. Офіційно ось-ось відкриють місцевий ВАК. Всі, принаймні, знають, хто його очолить. Навіть відкриття ВАК часто звучить лише в контексті прізвища його майбутнього керівника. Постать майбутнього голови ВАК дивна: всю війну людина провела в Одесі, дуже вагалася, чи повертатися сюди, чи ризикувати життям та безпекою, агітувала всіх підлеглих переїжджати в аналог вишу на територію чинної України, але сама повернулася в «республіку» на звичну керівну посаду, хоча й до іншого вищого навчального закладу. Всі розуміють мотиви відкривати ВАК - заробляти таким чином гроші. Здавалося б, просте запитання: хто визнає потім той диплом про місцевий науковий ступінь? Але за цілковитої абсурдності всього «мейд ін ріпаблік» безліч людей певні, що якщо тут щось видають, то це обов'язково визнає Росія, а через деякий час і весь світ. І, навіть якщо поставити крапку після Росії в попередньому реченні, це влаштує більшість. І навіть лише місцевий диплом теж влаштує безліч людей. Пояснюють це просто: я планую жити лише в Луганську, а для цього мені підійдуть і місцеві папери. І так вважають не одиниці, а чимало людей, спираючись на те, що безліч уже живуть саме так - з місцевими паспортами, атестатами, дипломами, заповітами, документами про право власності...

Але йдеться не так про офіційність паперів чи про науковість досліджень, йдеться про почуття безцільності пошуків себе. Ти майже фізично відчуваєш, що життя проходить не через тебе, а мимо з усіма його емоціями, а ти вже звично знову переглядаєш передачі про мандри чи власні старі фото, коли не мав часу щось аналізувати, але мав безліч пригод. Тому ті двоє моїх знайомих, які не знають одне одного, поставили мені однакові запитання: чим зараз зайнятися, щоб якось реалізувати себе? Так, гроші на життя є, є й робота, на якій уже досягли всього, що можна досягти в цьому віці, але ж є відчуття нереалізованості, суму, втраченого часу. Тому обидва сказали, що воліли б займатися наукою, але щоб усе було по-справжньому, з дослідженнями, статтями, дійсними опонентами та передзахистом роботи. Ніби це процес заради процесу, а результат їм потрібен не дуже.

Один з моїх знайомих пам'ятає ті відчуття, коли він майже захистив свою наукову роботу під час навчання в аспірантурі, але чомусь не зробив того у свій час. Але навіть при готовій роботі він не хоче брати її за основу, а хоче саме тих відчуттів, які пережив колись: цікавість, азарт, відчуття, що ти знаєш щось і це комусь потрібно. Я думаю, навряд чи зараз можна реанімувати минуле з усіма тими емоційними складниками. Знаючи трохи більше про всю цю місцеву наукову «кухню», скажу, що планується конвеєр із захисту наукових робіт, бо є «міністри» та їхні діти, які мають не такі чесні наміри робити науку, а зовсім інші бажання з потуранням власних амбіцій. А ті, хто планує керувати цим, мав до війни особисту кухарку, домогосподарку, авто з водієм, чого не має в повному обсязі зараз, але має такі саме довоєнні бажання жити широко та красиво. Тому є єдиний вихід - зробити те, за що люди щедро платитимуть, що дасть комусь вищу посаду чи наукову пенсію в майбутньому, а комусь уже зараз - відпустки за кордон (звичайно ж, через Росію), авто, водія чи власну домогосподарку.

Вперше я здивувалася, коли почула про «заслуженого» артиста «ЛНР» та про статус «національного» одного з місцевих університетів. Хтось пожартував тоді: яка «нація» в нас зараз? «Еленерівська» чи, може, просто «республіканська»? Чи якого «народу» «заслужений» той співак? Але хтось і далі криво всміхається або вигадує жарти, а хтось одержує вищу зарплату, пошану від місцевої «влади» та інші преференції за ці титули. То чи варто в такому випадку вагатися тим, хто хоче чогось досягти, але не певен у місцевих дипломах? Той-таки «заслужений» співак виступає на всіх святах, почуваючись прекрасно від свого нового статусу, і є ті, для кого навіть такий трохи дивний статус все одно визнання, гордість та результат роботи.

А стосовно нудьги зараз, хоч як прикро, це - правда. Звичайно ж, з нудьги йти в науку не типово, але я знаю безліч людей, які, шукаючи себе після війни, почали в'язати, шити, малювати, виготовляти якісь дивні вироби з паперу чи вовни (не дуже розуміючи потім, куди це подіти), вигадуючи собі дозвілля в межах власного дому з дуже економним бюджетом. Є ще варіант - серіали чи пригодницькі передачі, робота за комп'ютером чи те, що хоча б на якийсь час дозволить не думати ні про що...

Автор: Вікторія Малишева

Джерело: «Український Тиждень»