Останніми роками до нас повертаються із забуття імена багатьох учасників подій сторічної давнини. Подій, які на початку ХХ ст. заклали підмурки сучасної української державності. Подій, які отримали назву Українська революція 1917-1921 рр. Серед забутих імен тривалий час було і ім'я поручика Михайла Львовича Зінченка.

Народився Михайло Львович 22 травня (4 червня) 1893 р., в с. Роїще, Чернігівської області, в родині, яка належала до старого козацького роду. На жаль, нам нічого не відомо про його дитинство та юність, відомості маємо лише з того часу, коли йому вже виповнилося дев'ятнадцять років.

Михайло, очевидно, мав потяг до військової служби, бо у 1912 р. добровільно пішов до війська. Вступив вільнонайманим до 83-го піхотного Самурського полку. А вже через рік був зарахований юнкером до Тифліського піхотного військового училища, яке закінчив 1 грудня 1914 р. за першим розрядом і отримав військове звання прапорщика.

У вирі Першої світової війни він опинився уже через кілька днів після закінчення училища. Це був Кавказький фронт. Дорогою до частини під м. Саракамиш прапорщик Зінченко потрапив в турецьке оточення. Був призначений виконуючим обов'язки командира роти 18-го Туркестанського стрілецького полку і брав участь у Саракамишському бою. Далі службу проходив в 4-му Кубанському пластунському батальйоні молодшим офіцером сотні. В 1915 р. брав участь у боях на російсько-турецькому кордоні у с. Караурган та на російсько-австро-угорському кордоні у м. Сокаль. Після отримання кульового поранення в ногу він був переведений на нестройову службу. Служив помічником Кременчуцького етапного коменданта та командиром 12-ї етапної роти. За власним бажанням 1 серпня 1916 р. повернувся до діючої армії, до 4-го Кубанського пластунського батальйону. Дослужився до рангу поручика. В квітні ж 1917 р. його перевели до резерву чинів штабу Київського військового округу. Після хвороби, наприкінці року, він був визнаний непридатним до військової служби і звільнений у відставку.

За мужність і доблесть Зінченко М. Л. був нагороджений орденами святої Анни 4 ступеня з написом «За хоробрість» та святого Станіслава 3 ступеня з мечами та бантом.

Повернувшись додому, до с. Роїще, Михайло Львович поринув вже у круговерть революційних потрясінь, які охопили Україну.

Навесні 1918 р. він організував у селі вибори делегатів на Всеукраїнський з'їзд хліборобів, на якому хотів клопотати перед Центральною Радою про збереження дрібної приватної власності на землю. Разом з роїською делегацією був присутній на обранні гетьмана України П. Скоропадського. Проте, до Союзу хліборобів Михайло Львович не вступив. По поверненні зі з'їзду він відмовився прийняти і Хліборобську сотню, яку запропонував йому повітовий староста.

Напевно, Михайло Львович вирішив, що більше користі принесе своєму краєві, працюючи на землі. І тому в серпні того року вступив на навчання до Київського політехнічного інституту Олександра ІІ на сільськогосподарський факультет.

Після захоплення Києва та Лівобережжя Денікіним у жовтні 1919 р. він хотів відвідати родину в с. Роїще. Але в с. Халявин, що між Черніговом і селом Роїще, був заарештований за підозрою у більшовизмі і тиждень провів у в'язниці. Додому він потрапив уже після окупації України більшовиками. Проте, знову був заарештований, але вже як «співучасник з'їзду Хліборобів у квітні 1918 року». І 15 липня 1920 р. Чернігівська губернська надзвичайна комісія з боротьби з контрреволюцією, спекуляцією та злочинами за посадою постановила відправити його до концентраційного табору до закінчення громадянської війни.

Очевидно, переконавшись в окупаційному характері радянської влади в Україні, в жовтні 1920 р. він перебрався на Хмельниччину-Вінниччину, в район дії Армії УНР, і добровільно вступив до українського війська. Був зарахований до кінної сотні штабу 2 стрілецької Запорізької бригади 1-ї Запорізької дивізії. Брав участь у боях під селами Микулинецький Ріжок, Голенищенський Майдан та Миколаїв. 21 листопада 1920 р. з частиною перейшов р. Збруч на польську територію. Був інтернований до табору Пикуличі, під Перемишлем, а з березня 1921 р. перебував у таборі м. Вадовиці.

У вересні 1921 р. Михайло Львович, як студент, був звільнений для продовження навчання.

Отримавши стипендію від Християнської асоціації молодих людей, з жовтня 1921 р. до травня 1922 р. він навчався в Сільськогосподарській академії в Берліні. В червні того ж року був прийнятий до Української господарської академії в Чехословаччині в Подебрадах на агрономічно-лісовий відділ на агрономічний підвідділ. Але в тому ж році вступив і до Чеської високої школи у Празі, де на основі Масариковської стипендії почав вивчати сільськогосподарське інженерство. Навчання в останній закінчив 17 червня 1926 р.

Подальше його життя було пов'язане зі Словаччиною.

Працював у Вігляші-Пструші. У 1941 р. одружився з Юліаною Новак. Із приходом до Словаччини німців як українець він потрапив під їхню пильну увагу. Зрештою, був заарештований. Але завдяки друзям був врятований з ув'язнення, і разом із дружиною втік. Уже після війни у 1946 р. у подружжя народилася донька Оксана (зараз проживає в Парижі). З 1949 р. до 1953 р. Зінченко М. Л. керував Фондом національного оновлення (сільськогосподарське підприємство) в Болешові та П'єхові. В 1953 р. переселився до м. Дубниця-над-Вагом, де помер 12 березня 1963 р. Похований на міському цвинтарі.

Із проголошенням незалежності Української держави, за яку Михайло Львович воював у 1920 р., 30 жовтня 1997 р. його було реабілітовано.

Ось така біографія одного з героїв Української революції 1917-1921 рр. Звісно, вона схожа на біографії й інших учасників тих подій. Але нам цінна доля кожного українця, який сто років тому став на захист України. Нам важлива пам'ять про кожного нашого земляка, який сто років тому творив українську історію. Бо саме ця пам'ять і з'єднує в одне ціле минуле та сучасне України. А ця єдність і є запорукою руху у майбутнє.

Тож, з поверненням пам'яті про поручика Михайла Зінченка ми не лише віддаємо належну шану учасникові боїв за незалежність України в 1920 р., а й торуємо дорогу до майбутнього Української Держави.