Колись ця війна завершиться. І, впевнена, Україна з неї вийде переможцем. Бо інакше просто не може бути. Бо за нами - правда. Але наразі війна триває. І линуть без кінця-краю тривожні дзвінки з гіркими словами про втрату найдорожчого, коханого, такого рідного... Проте, без їхньої великої жертви не було б України. Це - вони, справжні герої нашої землі, щодня стримують російську орду.

Ми продовжуємо публікувати спогади, зібрані волонтерами, про бійців, які загинули, захищаючи кордони України від наступу російських військ.

Михайло Шозда

Михайло Іванович Шозда (позивний «Лемберг») народився 14 квітня 1968 року, у Львові. Дитячі роки проминули у селі Верени.

Закінчив 10 класів школи № 27, згодом навчався у НУ «Львівська політехніка». Військову службу проходив у Чехії, в артилерійських військах. Після військової служби працював у магазині будівельних матеріалів, згодом працював директором СП «ВІСКО».

30 січня 2017 року підписав зі ЗСУ 3-річний контракт.

Старший сержант, старший навідник гранатометного взводу 2-го механізованого батальйону 24-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 17 квітня о 12:10 у районі селища міського типу Зайцеве, Донецької області, через кульове поранення, завдане ворожим снайпером.

Похований 20 квітня на полі почесних поховань № 76 Личаківського кладовища міста Львів.

Залишились батьки, брат, сестра, дружина та двоє дітей.

Євген Хоменко

Євген Миколайович Хоменко (позивний «Подгон») народився 25 травня 1997 року, в місті Вільногірськ, Дніпропетровської області.

Хлопець зростав дуже доброю, вихованою та неконфліктною дитиною. Ще з дитячого садочка любив танцювати. Коли подорослішав, то з 15 до 19 років захоплювався боксом, постійно займався самовихованням, та самовдосконаленням.

2012 року закінчив 9 класів школи № 5, після чого вступив до металургійного технікуму, в якому здобув фах механіка.

Євген Миколайович ріс дуже ідейною людиною. На початку війни, у 2014 році, його сім'я прийняла у себе родину вимушених переселенців з Торецька. Коли хлопець послухав їхні розповіді про всі ті жахи, що відбувалися на Сході, зрозумів, що не буде стояти осторонь. Він прийняв рішення справжнього чоловіка.

У 2015 році, на останньому курсі технікуму, він повідомив мамі, що йде до лав полку «Азов». Вона не заперечувала, лише попрохала його спочатку закінчити навчання, покласти на стіл диплом, а потім вирішувати. Євген пообіцяв так зробити. Свою обіцянку він виконав.

Весь рік він навчався й паралельно готувався до вступу в «Азов»: фізично тренувався, продовжував займатися боксом, щоранку бігав 10 км, склав іспити на отримання водійських прав. У червні 2016-го після урочистого вручення диплому, на яке хлопець вдягнув вишиванку, він віддав мамі диплом та сказав: «Все, мамо, тепер я готовий іти».

І мама підтримала його, адже знала, що її син, незважаючи на роки, вже достатньо дорослий, щоб приймати такі чоловічі рішення, і знає, що хоче від життя. До речі, Євген не дуже хапав з неба зірки у навчанні, але знав, що освіта - це один з інструментів гідного життя. Тому взимку 2016 року склав іспити до Національної металургійної академії у Дніпрі.

Наприкінці липня 2016-го після отримання всіх довідок та дозволів він їде до Києва на проходження курсів молодого бійця на базі «Атек», де навчається 4 місяці. Цей курс був найдовшим, зазвичай, такі курси тривають місяць-півтора. Відбір був приблизно 1 до 5, і «Подгон» його пройшов. Після закінчення курсів він приїхав додому на три дні, після чого вперше вирушив на Схід.

Солдат, навідник гаубиці гаубичного артилерійського дивізіону окремого загону спеціального призначення «Азов».

Спочатку, ще коли проходив курс молодого бійця, він вибрав позивний «Хома», з наголосом на «о». Він весь курс був з цим позивним. Але потім, після проходження курсу, йому порекомендували змінити позивний, оскільки в «Азові» вже був боєць з таким позивним (Андрій Снітко), який героїчно загинув 20 липня 2014 року в Іловайську.

Тому хлопець став «Подгоном».

Він був дуже чуйним і галантним. У нього залишилась наречена. Їй Євген Миколайович показав, яким повинен бути справжній чоловік. Завжди відчиняв двері, подавав руку, дарував чудові букети. Навіть на відстані вона почувала себе коханою.

Його батьки - розлучені, але він часто спілкувався з батьком. У них були дуже теплі стосунки. Коли мама вдруге, у 2011 році, вийшла заміж, то її новий чоловік та Євген одразу стали друзями. Мама так і каже: «У моїх синів - два тата».

10 березня смертельне поранення у голову отримав боєць «Азова» Марк Гудзовський, який прожив ще чотири дні та 14 березня помер у лікарні імені Мечникова. «Подгон» тоді зателефонував до мами і сказав такі страшні речі: «Якщо мене поранять у голову, мамо, не треба мене рятувати, відпусти». Тому коли батькам зателефонували, мама вже все відчувала.

18 квітня близько 7:20 при виконанні бойового завдання у Донецькій області Євген Миколайович отримав важки уламкові травми голови. Гелікоптером санавіації його доправили до лікарні імені Мечникова. Лікарі після обстеження повідомили, що його можна було не везти, оскільки мозок був уже мертвим.

Довготривала операція не дала результатів, і вранці 20 квітня він помер.

Після прощання з побратимом на базі «Азова» у місті Урзуф Євгена поховали 22 квітня у Вільногірську. У нього залишились батьки та брат, який у своїх 13 років оголосив про своє рішуче бажання - піти стежками брата.

Геннадій Широкий

Геннадій В'ячеславович Широкий (позивний «Одеса») народився 15 серпня 1969 року, в селі Московка, Куп'янського району, Харківської області.

29 липня 2015 року був призваний у п'яту хвилю мобілізації, відслужив понад рік.

Спочатку служив у 25-му окремому мотопіхотному батальйоні «Київська Русь» водієм роти матеріального і технічного забезпечення.

До жовтня 15-го року батальйон перебував у Попасній, після чого вийшов на ротацію. Потім повернувся до зони війни та захопив позиції на Світлодарській дузі. На початку 2016-го там Геннадій В'ячеславович отримав незначне поранення та деякий час перебував на лікуванні у місті Часів Яр, Донецької області.

Після демобілізації повернувся додому, у серпні 2017-го брав участь у зборах резервістів на полігоні «Широкий лан». На початку минулої зими підписав зі ЗСУ контракт.

Старший солдат, водій 3-го механізованого батальйону 25-ї окремої повітрянодесантної бригади.

24 грудня 2017 року отримав важке поранення у промзоні міста Авдіївка. Спочатку був доправлений до військового шпиталю у Харкові, де йому зробили 2 операції. Геннадій В'ячеславович перебував у стані коми. Наприкінці січня його перевезли до Київського шпиталю, де він помер 20 квітня, так і не опритомнівши.

Похований 24 квітня в Куп'янську.

Олександр Матус

Олександр Васильович Матус народився 18 вересня 1981 року в місті Лисичанськ, Луганської області.

30 червня 2017-го підписав зі ЗСУ контракт. Після проходження навчання прибув до свого підрозділу 11 вересня минулого року.

Солдат, розвідник розвідувальної роти 53-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 20 квітня о 2:10 у районі селища Кримське, Новоайдарського району, Луганської області, від поранень, отриманих під час обстрілу наших позицій із БМП.

Похований 22 квітня у Лисичанську. У нього залишилась дружина та дві доньки.

Сергій Перепелиця

Сергій Леонідович Перепелиця (позивний «Коваль») народився 2 липня 1977 року у селі Званівка, Бахмутського району, Донецької області.

Закінчив Бахмутський індустріальний технікум. Працював ковалем на Донецькій залізниці. У липні 2016 був обраний депутатом Званівської сільради.

30 січня 2017 року призваний за контрактом Бахмутським РВК.

Сержант, головний сержант 2-ї штурмової роти 46-го окремого батальйону спеціального призначення «Донбас-Україна» 54-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 21 квітня о 9:20 поблизу населеного пункту Травневе, Бахмутського району, Донецької області, в результаті підриву автівки ГАЗ-66 на невстановленому вибуховому пристрої.

Похований 23 квітня у рідному селі. У нього залишились дружина та двоє дітей.

Андрій Лєбєдєв

Андрій Володимирович Лєбєдєв (позивний «Птаха») народився 6 червня 1980 року, в місті Ярославль (РРСФР). У дитинстві разом зі сім'єю переїхав до України.

Закінчив школу № 32 Чернігова, згодом навчався у ліцеї хімічної промисловості, після чого працював експедитором. Був призваний за мобілізацією навесні 2014 року.

Солдат, кулеметник 13-го окремого мотопіхотного батальйону 1-ї окремої танкової бригади.

Загинув 29 січня 2015 року в районі міста Вуглегірськ, Донецької області, під час відбиття танкової атаки на наш блокпост. Тіло не знайшли, тому Андрія Володимировича тривалий час вважали зниклим безвісти. Згодом у судовому порядку він був визнаний загиблим.

Як виявилось, його поховали на Краснопільському кладовищі Дніпра як тимчасово невстановленого захисника України, відібравши перед тим зразок ДНК.

Нещодавно експертиза ДНК підтвердила збіг, тому бійця було перепоховано у Чернігові 25 квітня. У нього залишилась мати.

 

Автор: Ян Осока

Джерело: «Цензор.НЕТ»