Впізнавані
і яскраві білки, коти, собаки, дракони, королеви, русалоньки - усіх і не перелічити;
безліч обкладинок, щоденних малюнків, скетчів, швидких замальовок...
Ілюстраторка Наталка Гайда колись
починала малювати для славнозвісного «Пізнайка». Зараз у її портфоліо роботи для
чільних українських видавництв - «ВСЛ», «Віват», «Чорні вівці», «Книголав», «Наш
формат», «Школа» та ін. Вона курує і організовує виставки, часом викладає для колег,
а загалом Наталя постійно вчиться. Про книжкову ілюстрацію як індустрію, а також
про міфічний «талант» та правдиву любов до своєї справи ми і поговорили з Наталею
Гайдою.
- Ти сама себе часом називаєш
у фейсбуці «галицький ілюстратор». Звідки така самоназва?
- О, так це ж не самоназва!
Коли я переїхала у Львів, я взагалі не знала про ці дивні стосунки між галичанами
і не-галичанами, і вперше почула про це в Києві - від одного відомого у вузьких
колах літератора. Мене це здивувало, і відтоді я почала вживати це означення у саркастичному
ключі. А потім хтось мені розказав, як мене всерйоз так називали по радіо (сміється).
- Але якби я всерйоз тебе спитала:
а яка ти ілюстраторка? Як ти себе описала би?
- Я така ілюстраторка, яка постійно
вчиться. Це все, що я можу про себе сказати. І ще я вважаю себе поганим ілюстратором.
Зараз я себе вважаю дуже поганим ілюстратором - і тому ще більше вчуся.
- Це з часом розвивається: чим
далі - тим гірший ти ілюстратор?
- Це як з усяким знанням: чим
далі працюєш, тим більші горизонти тобі відкриваються, і ти бачиш, як багато ще
не вмієш.
- Скільки ти вже працюєш в ілюстрації?
- Десять років. Але щоправда,
повноцінно ілюструвати книжки я почала п'ять років тому. До того я робила обкладинки
і дитячі журнали.
- Ілюстрація - це твоя самоосвіта?
- Так. Насправді, якщо говорити
про сучасну ілюстрацію, якісь світові тренди і т.д., то у нас немає таких шкіл чи
університетів. Такої освіти немає; у нас є академічне малювання, є якась ілюстрація,
але вона досить дивна, і я мало цікавлюся тим, що вони роблять. Але є дуже багато
можливостей для навчання в інтернеті, можна поїздити, все відкрито. В Україні це
щойно починається.
- А з чого ти починала?
- У мене таке враження, що я
якийсь «пилип з конопель», і я наївно почала з того, що «я ж хочу малювати - так
я ж малюю»! Тому маю підозру, що дуже багатьох речей я навчилася суто на ентузіазмі.
Я малюю, постійно щось публікую в інтернеті - навіть не через те, що мені потрібен
фідбек, а просто тому, що мені від цього процесу радісно. Життя йде, а я малюю,
малюю, малюю! І тут мені починають писати, кажуть, давайте щось робити - обкладинку
абощо. Відбувається усе це досить хаотично.
Теж варто врахувати, що коли
10 років тому я починала, ринку не існувало взагалі; зараз усе набагато складніше.
Тоді була «Аба-ба-га-ла-ма-га», «Старий Лев» вже був, але щойно починав свій шлях.
Я починала працювати з «Урбіно» і з «Пізнайком». «Пізнайкові» я сама написала -
дуже боялася, хвилювалася, чи вони мене візьмуть, але мене з радістю взяли і ми
досить довго співпрацювали. Навіть тоді, коли здається, що можливостей мало, насправді
їх багато.
Мені здається, завжди на умовно
«пустому місці» ти можеш взяти набагато більше, аніж на «повному». Припустимо, у
Англії зараз зробити кар'єру в ілюстрації буде не порівнювано складніше. Там існують
вже дуже проторені шляхи, але на них і конкуренція значно більша. Може, це моя персональна
особливість, але я люблю брати ентузіазмом, вірою в те, що ти хочеш робити, те,
що тобі подобається, чим ти гориш. Так ти вбачаєш дуже дивні шляхи, і просто йдеш
ними. Це набагато цікавіше, ніж коли вже існує сформована індустрія, і ти просто
використовуєш готові інструкції: ілюстратор має прийти туди-то, закінчити то-то,
зробити то-то.
- Чи можна говорити, що тепер
у нас вже є індустрія?
- Вона точно значно більша,
ніж була тоді. Не можна сказати, що вона цілком сформована; але безумовно, тепер
розмова про такі елементарні речі, як авторське право, роялті, відрахування, взагалі
можлива. Десять років тому про них в принципі не говорили; тепер це відкриті дискусії.
У світі ситуація наступна: виходять журнали з роботами авторів, приблизними цінами,
контактами видавців, і не треба шукати, випитувати. Звісно, ми теж заходимо на цю
колію; це неуникно.
- Творчі професії рідко сприймають
як стрункі алгоритми, більше завжди говорять про «талант» і «обдарування». Ти себе
вважаєш талановитою?
- Ні!
Щодо таланту я можу дуже багато розказати - я не вірю в талант. Для себе я знайшла
прекрасне визначення таланту: це щось таке, що ти приписуєш іншій людині, яка дуже
багато працює над тим, над чим ти сам з певних причин не працюєш, але, можливо,
хотів би. Я пам'ятаю чимало таких розмов, я бачу їх щодня: «от, у мене криві руки,
я не вмію малювати». Ок, це не проблема: малюєш по вісім годин на день, і через
три роки руки вже рівні! - Ні, каже людина, я не вмію, в мене нема таланту! І тоді
ми отримуємо знецінення оцих трьох років і восьми годин на день, і це не справедливо.
Я не вірю в магію. Я вірю в єдине, що можна віднести до сфери таланту: якщо тобі
страшенно подобається робити те, що ти робиш, і тобі не потрібна надлишкова мотивація.
Ти сидиш, і тебе «пре», і ти приділяєш цьому масу часу без насилля над собою. Це
може бути заняття математикою, спортом, чим завгодно.
- А коли ти починала, ти розуміла,
що це стане професією?
- Не одразу. Я малювала з дитинства,
але робила це дуже несистемно. За останні два роки я бачу свій відчутний прогрес
здебільшого тому, що я нарешті зрозуміла, що саме я маю робити, куди мені йти і
над чим працювати більше. Про жодні таланти не йдеться. Хоч людям дуже приємна ця
казка, бо вона знімає з них відповідальність за нічого-не-роблення. Я знаю, що при
правильному підході можна навчити малювати будь-кого. Малювання - це дрібна моторика
і просторове мислення. Я не кажу, що це просто, але є певні механізми, які треба
запускати.
- Які механізми працюють для
«персонажки», над якою ти тепер багато працюєш?
- Історія! Перш за все, персонаж
повинен мати історію - інакше що він буде розповідати глядачеві, як він його захопить?
Це сторітеллінг - з цієї точки зору я намагаюся зараз аналізувати усі ті роботи,
які чіпляють мене, і розібратися, чим саме вони мене зачіпають. Бо сторітелінг -
надзвичайно важлива складова і коміксів, і ілюстрації, і всілякого сценарію. Потім
ти пробуєш сам це робити, розказати історію - а вона може бути будь в чому. Коли
я почала детально над цим думати, я почала бачити історії всюди. Кожна моя прогулянка
- маса такого задоволення, бо я бачу кожен момент у цій перспективі. Власне, навіть
тут розвиваєшся, вчишся бачити і аналізувати.
- Якщо порівняти виготовлення
книжки з приготуванням страви, то ілюстрації - це яка частина?
- Ілюстрації для мене - це момент,
коли ти береш усі свої продукти, і розумієш: тобі не вистачає певних інгредієнтів,
і ти маєш щось вигадати. Виходячи з того, що маєш, ти повинен зробити щось зовсім
інше. Останнім часом так виходить, що я берусь за якісь такі проекти, яких я навіть
не чекала, не думала, не мріяла. Це речі дуже мені не властиві. Я, власне, тільки
тому за них і беруся - бо розумію, що тільки таким чином я можу розширити своє бачення
і вміння. Бо дуже легко залишитися на місці, малювати мімімішних тваринок; але у
мене з цим проблема - я не можу тупцяти на місці.
- Як відбувається цей ріст?
З моїх спостережень за твоїми активностями в інтернеті, виглядає так: ти обираєш
собі тему, і малюєш, малюєш, малюєш одну тему. Це твої власні цілеспрямовані рішення,
чи залежно від замовлення ти підтягуєш навички?
- Це відбувається і так, і так.
Різниця тільки в тому, що коли я працюю сама з собою, то діють два фактори. Перше
- це те, що мене «пре», і я не можу робити нічого іншого (як буває в усіх, хто пише,
малює, робить музику). Друге - є речі, які треба підтягувати, і ти це робиш; це
як спорт, коли качаєш відповідні м'язи.
- Ти тепер малюєш не лише для
дітей...
- Зараз я якраз малюю здебільшого
для дорослих.
- Як для тебе відрізняється
робота за віковими категоріями?
- Це різна подача. У дорослих
все набагато більш умовно, і може бути передано зовсім іншим набором засобів, аніж
для дітей. Я спостерігаю за багатьма ілюстраторами, ловлю, як вони працюють, і що
з цього мені близьке. Для дітей мені дуже близьке повне занурення у світ твору.
У дорослих це інша історія - інтерпретації, тощо. Дитячу ілюстрацію треба зробити
так, щоб цей світ був цілісний, і не відчувалося жодної фальші. Я, наприклад, дуже
гостро відчуваю її в книжках, і мене це завжди обурює.
- Для того, щоб малювати для
дітей, ти ставиш себе на місце дитини, реципієнта? Треба лишатися трошки дитиною?
- Я взагалі думаю, що творча
професія - певною мірою ексгібіціоністська штука, коли ти просто вивертаєш себе
назовні. А з іншого боку - це досить маніпуляторська справа, бо ти маєш добре знати,
яке враження хочеш справити на глядача. Якщо ти дійсно добрий професіонал, то ти
цього враження досягаєш. І це те, до чого я йду. Так, ти маєш бути і дитиною; але
і ким завгодно іншим.
- Що відрізняє хорошу ілюстрацію
від поганої?
- Щойно сьогодні про це думала. У дитинстві мені
здавалися красивими і чарівними речі, які зараз видаються скоріше смішними, погано
зробленими. Завжди цей набір факторів, за яким ти обираєш і відзначаєш щось як добре
чи недобре, він завжди буде достатньо суб'єктивним.
Нещодавно я мала досвід у журі
ілюстраторського конкурсу, і вповні відчула цей суб'єктивізм. Але водночас, коли
ти довго занурений у якусь тему, постійно спостерігаєш, зранку до вечора працюєш
у середовищі, то цей навик набивається. Ти починаєш помічати речі, непомітні для
більшості глядачів, котрі «не в темі». Я точно знаю певні фактори, важливі для мене
(окрім композиції, колористики тощо) - на інтуїтивному рівні однозначне «так» або
однозначне «ні». Але це надзвичайно суб'єктивно; ми в журі дискутували до піни з
рота - були речі, які хтось абсолютно не сприймав, а комусь вони сподобались. Найбільше
часу витратили на те, щоб спокійно усе це аргументувати і пояснити колегам.
- А є якісь характерні особливості,
які відрізняють зараз українську ілюстрацію від усієї іншої?
- Я би сказала, що у нас зараз
дуже багато пошуку. І це дуже помітно, якщо порівнювати за країнами у межах більшої
вибірки. Наприклад, у Німеччині вже досить сталий підхід до виконання будь-якої
теми; це все цікаво, класно, але... У нас натомість набагато більше сміливості -
хай навіть часами не дуже аргументованого експериментування. Українці в цьому конкурсі
презентували найбільше експериментальних робіт, дуже неоднозначних. Мені це імпонує,
бо це щойно початок, а він вже дуже цікавий, і він точно дійде до чогось особливого.
Україна вже завоювала певні позиції на цьому ринку - у нас є «Аґрафка», Оксана Була,
Аня Сарвіра з Pictoric, щороку якісь призи і нагороди на міжнародному рівні. Це
дуже різні підходи, але вони дуже класні і вони спрацьовують; є також багато молодих
ілюстраторів, за якими я пильно стежу і чекаю їхніх успіхів - мені страшенно цікаво,
куди ці експерименти приведуть.
- Ця індустрія все таки формується в Україні силами
самих ілюстраторів, правда?
- Безумовно. Ми вчимося одне
у одного, вчимося поїздками (дуже помітно стало, коли люди почали їздити в Болонью
на ярмарок і привозити звідти якісь новини). Почали говорити з юристами, організовувати
зустрічі, воркшопи. Це теж відрізняє нашу ілюстрацію від іноземної; хай ця самоорганізація
не ідеальна, але вона є і вона помічна. Виникають школи типу Projector'а - і це,
як на мене, теж наслідок цієї самоорганізації.
- Львів для тебе як художниці
- це місто літератури, місто креативних індустрій?
- Як би то так сказати... (сміється).
Я сюди їхала (і треба визнати, це я отримала вповні!) як у місто, де я можу працювати,
а в будь-який момент вийти з хати, і відволікти очі на щось гарне. До того я жила
в Києві на Позняках, і, скажімо так, була позбавлена такої можливості.
Але я не бачу тут наразі дуже
помітних тенденцій до розвитку якоїсь божевільної креативності; швидше, це помітно
у середовищі програмістів, а не митців. Тут щойно починають робити якісь такі речі.
- А які взагалі інфраструктурні
умови потрібні для художника, як ти вважаєш?
- Мені здається, було би дуже
класно мати місця для роботи з урахуванням нашої специфіки. У Берліні бачила такі
простори. Важко сидіти постійно вдома самому; мені такі місця важливі - де я можу
взяти свій планшет чи папери і попрацювати. Якісь напів-облаштовані простори, швидше
самоорганізовані, аніж спеціально підготовані - мова не йде про дороге красиве кафе,
де всі приходять і малюють. Тому я очікую і тут найбільше від самоорганізації; звісно,
це камінь і в мій город - самій можна було би таким зайнятися.
Дуже не завадив би нам ринок
адекватного житла - не тільки митцям, а загалом усім.
А, і найважливіше для всіх ілюстраторів
в Україні (незалежно від регіону): має бути нормальна прозора співпраця із замовниками.
До цього нам ще далеко. Як на мене, дуже добре цим не займатися взагалі - щоб все
зрозуміло, розписано і встановлено: ціни, договори, умови. Це дуже полегшує життя
усім учасникам процесу.
- Ти віриш, що виникне якась
умовна «профспілка ілюстраторів»?
- Звісно, від цього ми нікуди
не подінемося. Питання лише, коли саме. Але якщо вже зараз у нас є лекції по авторському
право, а ще п'ять років тому мені як ілюстратору було незручно навіть приватно говорити
на цю тему з замовниками, бо вони ж мені про мистецтво, а я їм про отаке. Зараз
це вже нормальна розмова. Думаю, чекати не довго.
Ілюстрації
з архіву Наталі Гайди
Розмовляла
Євгенія Нестерович
Джерело: «Збруч»