Автор роману «На лінії зіткнення. Любов і ненависть» Богдан
Кушнір вважає, що українцям не вистачає оптимізму.
- Видавництво «Фоліо» видало вашу нову книгу «На лінії зіткнення.
Любов і ненависть». Роман сильний, читається на одному подиху. Він (і це зрозуміло
з назви) - про війну з Росією...
- ...і людей, які опинилися на лінії фронту. У центрі будь-якого
конфлікту завжди стоять люди. І вони вирішують долю будь-якої війни.
- Під час війни ви служили в армії на Донбасі. Чим займалися?
- Виконував бойові розпорядження. Або на військовому жаргоні
- «берки». Все, що зміг сказати, написав у романі, більше нічого додати. Ой, ні,
згадаю все-таки одну давню історію. У 1995 році, коли я працював у Москві власкором
«Молоді України», російський дипломат-розвідник у барі на Зубовському бульварі мене
запитав: «Як ти дивишся, коли Україна, Росія і Білорусь об'єднаються і будуть мати
одного президента?»
«Леоніде, з автоматом в руках!» - такою була моя відповідь.
Навіть у страшному сні я не міг уявити, що через 20 років доведеться зустрічати
росіян на сході України з автоматами в руках і що мій досвід стане корисним Збройним
силам України.
- То що ми на Сході маємо: лінію зіткнення чи лінію фронту?
- Як для
кого. Для політиків - лінія зіткнення, для військових - лінія фронту, або «нульовка»
чи передок, за якими починається окупована територія.
- А що за «нульовкою»?
- Теж живуть люди, багато з яких у часи Союзу приїхали на Донбас
за довгим рублем. Незважаючи на 25 років незалежності України, вони досі перебувають
під впливом російської пропаганди. Така собі міні-Північна Корея. Завтра прийде
Гондурас і дасть на 5 доларів більшу пенсію - і вони будуть кричати: «Хай живе Гондурас».
Це - люди з СРСР, як співалося в популярній пісні цих часів, їхня адреса не дім
і не вулиця, а Радянський Союз. Це - люди без коріння і Батьківщини. І їх уже не
змінити. Росія довго виховувала покоління людей, яких ідеолог КПРС Суслов назвав
«радянським народом». Їх уже не переконаєш. Нам усім, людям різних поглядів, треба
навчитися жити разом і не відгороджуватися стіною.
- З нами на Сході воює наше минуле?
- З нами воює російська військова машина. Фінанси, кадри, озброєння
- це все Росія. Бюджет фейкових республік такий же, як Вірменії чи Молдови. І закладений
він у таємному рядку держбюджету РФ для спеціальних операцій у колишніх пострадянських
країнах.
- Навіщо це Кремлю?
- Росія - продукт напіврозпаду...
- І процеси підуть далі?
- Саме тому Кремль готує для тих, хто хоче вирватися з-під
впливу колишньої імперії, братську могилу. Але ця вирва, яка щороку з'їдає мільярди
доларів російського бюджету, погубить саму Росію, як свого часу прискорила крах
СРСР. Пригадуєте, як радянські війська ввели в Афганістан? Через десять років Союз
перестав існувати. Але тоді члени Політбюро не мали рахунків за кордоном і їхні
діти не навчалися в престижних закордонних університетах. Тепер процес розпаду буде
пришвидшеним, бо російські олігархи інтегрувалися в світову економіку.
- Ми все про політику, поговорімо про людей. Головний герой
роману - офіцер військової розвідки Семен Вергун, здається, людина без страху, якій
однаково: жити чи загинути в бою?
- Людині, яка все втратила сім'ю, роботу, житло, справді нічого
не страшно. Але йому не однаково - жити чи загинути. Це - людина-воїн, яка прагне
знищити свого ворога. А ворог - це полковник російської спецслужби Волков. У них
старі рахунки, їхнє протистояння почалося ще в Москві. І тепер вони зустрілися на
Сході України. Волков командує російськими найманцями і малює сценарії гібридної
війни, а Семен Вергун боронить свою землю.
- Так, читала, це особистий ворог Семена Вергуна? Чому ви не
назвали свій роман «Особистий ворог»?
- Бо це книга не лише про війну. Цей глибоко психологічний
роман показує еволюцію людини, яка зуміла піднятися з колін й знову стати успішною.
Ось ця частина роману мені найбільше імпонує. Ніколи не опускати руки, як писав
Ремарк, людина, яка не здається, сильніша від своєї долі. Ми повинні в молоді виховувати
дух воїна, дух переможця. Мій герой перемагає свого супротивника, хоч за ним стоїть
держава-монстр з ядерною дубинкою. Перемагає, бо за ним правда і воля. Ми часто
повторюємо: «загинути за Україну». Це - неправильно! Перемогти і залишитися живим
- ось яким повинно бути наше гасло. Більше оптимізму. Мої герої - великі оптимісти.
Вони живуть, воюють, радіють життю, закохуються - все як у мирному житті. Тому вони
успішні. Прочитавши роман «На лінії зіткнення. Любов і ненависть», ви дізнаєтеся,
що відчуває і що робить людина, яка втратила почуття страху.
- Як склалася доля ваших героїв у реальному житті?
- Просунулися по службі, дехто пішов на підвищення. Тільки
не дає спокою доля одного з прототипів... він зараз перебуває у слідчому ізоляторі.
Все як у реальному житті. Але він є сильною людиною і вистоїть. Переживе і цю страшну
сторінку свого життя.
- Ви з великою симпатією описуєте місто Щастя... Я малою була
там проїздом: мама везла мене у своє рідне село на Луганщині - Новоросош; набитий
автобус повз довго-предовго, і у місті Щастя була тривала зупинка. Пам'ятаю, як
мене, семирічну, вразила казкова назва автобусній зупинці - «Щастя»...
- Це за 15 кілометрів від Луганська. З одного боку, красиве
сучасне містечко енергетиків, з великим каскадом штучних озер, а з іншого - це єдині
ворота на Донбасі, через які передавали з окупованих територій вантаж «200». Тут
- не до казки. Мій знайомий полковник за півтора року 18 разів побував за «нульовкою»,
повертався звідти з вантажем «200» чорніший від чорної землі.
- У романі багато любові, різної - красивої, світлої і... жорсткої...
- Як жити без любові? На невеликому клаптику землі сконцентрувати
десятки тисяч молодих людей - і без любові? Без любові в цьому житті нічого не відбувається.
Я особисто знав кілька історій, коли військові одружувалися з місцевими дівчатами
і поверталися з дружинами. Любов зажди перемагає ненависть.
- Думаю, важко писати роман, побудований на реальних подіях?
- Дуже важко, бо оглядаєшся і задумуєшся, а що хлопці скажуть.
- Богдане, які події і факти є реальними, а які - плід творчої
фантазії?
- Настане час, і я відповім на це запитання, але згодом, коли
закінчиться ця бодяга.
- Попередні ваші дві книги проковтнула. У «На лінії зіткнення»,
як і в попередніх романах «Помста оперативника розвідки», «Невидима павутина» продовжується
тема боротьби розвідок.
- Невидимі сторони життя завжди більше приваблюють читача.
Складні сторінки нашої боротьби в пригодницьких і гостросюжетних романах викликають
великий інтерес. І читачам легше пояснити, що відбувається насправді: маємо справу
з трактористами чи з добре спланованою гібридною війною.
- У «Помсті оперативника розвідки», перше видання якого було
віддруковане у грудні 2013 року, ви описуєте, як поблизу Сочі під виглядом Зимової
олімпіади спецслужби готуються до експансії в Україну...
- У 2012 році побував у Сочі у відрядженні - вже тоді в повітрі
пахло порохом. Одне солідне видавництво, ознайомившись з рукописом, мені написало:
такого не може бути, бо Росія не працює проти України.
- У наступному романі «Невидима павутина» ви прогнозували,
що російська розвідка нейтралізує господаря Кремля?
- Якщо нейтралізувати господаря Кремля, то з ким розмовляти?
З 83 удільними князьками? До речі, хочу цей роман перевидати знову під іншою назвою
- «Вистріл у долині дольменів». Ми припустилися маркетингової помилки: на обкладинці
надрукували портрет, схожий на російського лідера. Дехто з читачів одразу виніс
вердикт: книжку з цією мордою не хочеться брати в руки. Доведеться виправляти помилку.
Тепер на обкладинці зобразимо кавказький дольмен, біля якого набирається сил кремлівський
мрійник, який марить лаврами Олександра Македонського чи Сталіна.
- Щодо обкладинки - це справа смаку... Мене, наприклад, портрет
а-ля Путін, навпаки, заінтригував... Що прогнозуєте у новому романі «На лінії зіткнення.
Любов і ненависть»?
- Ми змудріли і знаємо, що легше нейтралізувати кількасот бойовиків,
ніж довести ситуацію до масштабного протистояння. Наші силовики в Донецьку і Луганську
не були готовими застосовувати силу проти російських бойовиків, тому зараз маємо
те, що маємо. У таких ситуаціях треба діяти більш жорстко і рішучіше - це не фінансові
потоки перерозподіляти. Тому силові відомства повинні очолювати професіонали, а
не політики. Нічого дивного, навіть росіяни під час першої війни в Чечні були не
готовими застосовувати зброю. А під час другої війни їхній жорстокості в Чечні не
було меж. Підганяли артдивізіони і зрівнювали із землею села. Але Україна - не Росія.
Ми - інші!
У моєму романі складні колізії, але оптимістичний фінал. Вистачить
скиглити і нарікати. Більше оптимізму, бо в боротьбі завжди перемагають оптимізм
і добро.
- У своїй першій документальній книзі «Як нам бути з Росією»
в 1996 році ви прогнозували, що в Росії після Єльцина прийде новий Адольф Гітлер....
- Стаття називалася «Після Єльцина». Справді, Росія - це не
регіональна проблема, це - проблема всього людства. Російські лідери залякують світ,
що їм нічого втрачати. Але вони блефують, щоб залякати ситу Європу.
- Які найприємніші події пережили цього року?
- Народження внука Дем'яна, знайомство з новими цікавими і
порядними людьми.
- Робота над книжкою - це найулюбленіша праця? Чи є ще дача-город?
- Найулюбленіша - робота на землі. У квітні на честь народження
внука посадив новий сад. Це - найбільша радість.
- На прощання бажаю вам нових книжок і хай рясно буяє Дем'янів
сад!
- Щиро дякую.
Розмовляла Тетяна Вергелес,
IA ZIK
Довідка
Богдан Кушнір народився на Самбірщині,
навчався в університеті Франка, працював власкором «Молоді України» у західних областях
України та у Російській Федерації, викладав в університеті. З 2010 року - в парламентській
газеті «Голос України».
Під час війни на Сході служив у Збройних
силах України - офіцер Сил спеціальних операцій, учасник бойових дій. Автор пригодницьких
романів про розвідку. За документальну книгу «Як нам бути з Росією» удостоєний премії
НСЖУ «Журналіст року в Україні».