rss
02/21/2020
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#369

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Проблема \ Чорнобильський палімпсест

Київське Полісся. Обабіч доріг - стіна з рівних і високих сосен. Час від часу сонце вихоплює білі плями беріз. Повітря холодне і дзвінке. Час від часу у височині пролітають ключі припізнілих перелітних птахів.

 

Дорога з Києва на Чорнобиль. Ми стрімко наближаємось до тридцятикілометрової зони відчуження. До мертвих сіл і цвинтарів з ліквідаторською технікою. Місце, куди потрапляють лише через виробничу необхідність (життя змусило), у пошуках постіндустріальної романтики або застиглої старовини. Мистецтвознавець Василь Павлунь з рівненського університету, який чи не щороку туди вирушає на пошуки з експедицією на чолі з доктором Ростислав Омеляшком, розповідає про віднайдені ним предмети побуту, особисті щоденники, полишені у порожніх хатах. Щоденники про життя, яке текло тут колись бурхливою рікою, і раптово припинилось. Так і залишились порожніми сторінки у зошитах чужих життів. Етнографи розповідають безліч страшних історій про те, як люди правдами і неправдами поверталися до рідних хат, налагоджували свій побут, робили все для того, аби жити і вмерти у власній хаті, яка часом стає їм і за домовину.

Небо високе. Пейзажі, що мерехтять за вікном, зовсім не схожі на кадри з фільму «Сталкер», знятий за мотивами твору Стругацьких, не нагадують «Мертву зону» Стівена Кінга. Швидше - картини Івана Марчука - тиша, спокій... Дерева. Мирні, позолочені останніми променями сонця.

Іванківський район. Район як район. Села як села. І люди як люди. Окрім одного - живуть під самою зоною. Так само суботніми вечорами на лавчинах сидять і говорять про буття-життя, бідкаються на малі пенсії та сміються самі над собою, що держава на чисті продукти на місяць виділяє їм аж від гривні шістдесят до двох гривень десяти копійок. «Оце, - сміється баба Марія, - зберу за три місяці і куплю собі аж одну буханку хліба». Подруги підтримують її дружним сміхом. Руки спрацьовані в усіх, скаржаться на ноги і очі, кажуть, що після вибуху на Чорнобильській атомній повмирали їхні чоловіки, які працювали хто на ліквідації, хто на посадці зелених насаджень на Прип'яті. Бідкаються, що чоловікам якось воно більше на здоров'я зашкодило. А жінки живучіші: «Ніяка холера нас не бере, бачиш? Живемо. Дівуємо тепер». І знову сміються... А що ж, плакати? Життя ж триває. Побачивши чужих і зацікавившись розмовою, підходять і інші мешканці. Розваг тут мало, тож і хтось чужий, що заїхав до села - вже подія. Молоді мало. Багато з них працюють у Чорнобилі. Питаємо, чи не бояться радіації. «А чого ж її боятися? Звикли вже...Та й тут її нема. То ось там, за селом, за дротом. Та й чи є вона там? Ми ж і по гриби ходимо, і по ягоди... Ловлять, правда, нас, це - правда. Але така вже їхня робота. Але чого нас ловити? Ми ж не стакери якісь там». Сталкерами, треба сказати, це вже майже офіційний термін, називають тут тих, хто самовільно пробирається у зону. До них уже звикли, і ніхто з місцевих на них особливо не зважає. «А діти у вас тут є?» - «Мало. Що їм тут робити?»

Title Title 

 

Розповідають, що після аварії на ЧАЕС їм провели газ і воду, перекрили усі дахи, поремонтували дороги. Це - правда, дороги тут і справді непогані. І якби не ота «колючка», якби не ота радіація... І ще, кажуть бабусі, тримає їх на світі земля своя. Кажуть, що ті, хто після аварії відірвався від рідної землі і поїхав, довго не жив. Тож доки вони тут, вдома, їм нічого не страшно.

Title Title 

 

У сусідньому селі, де за крайніми хатами тягнеться стіна з колючого дроту, що відділяє мертву зону відчуження від решти світу, теж залишилося заледве шістдесят мешканців. Точніше, мешканок. Чоловіки, здебільшого, повмирали. Лише цього року поховали понад десять осіб. Живуть просто, тихо і спокійно. Доживають. З «худоби» тримають, здебільш, котів. Люблять їх і доглядають, як рідних дітей. А кого ж іще любити - діти поїхали, навіть онуків до бабусь не присилають, бо небезпечно. Хоча ті кажуть, що радіації тут немає ніякої. Ось вони і за дріт по гриби лазять, збирають, здають заготівельникам. Хваляться, що часом на грибах, хто ще молодший, то й тисячу за день заробити може. А хто вже зовсім немічний - то хоч на двадцятку. І то хліб. Пригощають грибами і киселем: «Оце ж позавчора у нас Дмитрівські діди були, то ми для померлих готували. Бо ж прийдуть, на столі для них нічого нема - розсердяться...»

А ще налагодили вони тут пересилання передач на той світ. Бабуся Ніна, постукуючи палицею по землі, розповідає про те, що як тільки хто помре, вони чи не всім селом приносять гостинці померлим родичам та знайомим. Цукерки несуть, хустки жінкам передають, часом і гроші. Кажуть, тільки-но тіло в землі зотліє, мертвий потрапить на той світ і передасть усім гостинці. Часом доводиться і горілку передавати. Аякже. Чоловіки - вони ж скрізь однакові. Як же без горілки?

Взагалі, ставлення до померлих тут особливе. От у селі Ораному на Розигри (перший понеділок Петрівки і останній день Русального тижня) ще не так давно, у середині ХХ ст., на цвинтарях влаштовували гуляння, вішали між двома велетенськими дубами особливу гойдалку - орелі - і гойдалися на них, обходили цвинтар, співаючи русальних пісень:

 Проведу я русалочку до бору,

 А сама вернуся додому...

Вірили, що в цей день русалки, які протягом цілого Зеленого тижня перебували серед живих, поверталися до свого світу - світу природи і стихійних духів. «Та русалки - то байка... Про них тільки говорять, але ж ніхто їх не бачив». Хто погоджується, хто не погоджується, але після нетривалої дискусії погоджуються на тому, що колись вони були, але потім десь пропали. А куди пропали? Хто зна... «Може, після Чорнобиля їх не стало?» - «Ні, вони якось раніше пропали, ще до війни, може були, а там - не стало їх чогось...»

  Title

«А діти у вас тут народжуються часто?» - «Ні, не часто. Але є в нас діти. Ось завтра у Зорині (це тут недалечко) дитину хреститимуть. Казали, аж у Чорнобиль повезуть». - «Куди-куди?» - перепитуємо. - «У Чорнобиль». - «Там же радіація, хіба ні?» - «Так не під реактор же, а до церкви». Виявляється, у Чорнобилі є стара Іллінська церква, яку особливо люблять у всіх довколишніх селах, дуже поважають священика, який там править. Просимося бути присутніми на хрещенні. Нам дозволили...

Другого дня в'їжджаємо в зону. Процедура оформлення документів на КПП, особливі заяви на ввезення неповнолітніх, дозволи на в'їзд автівок. Довго. Хрещені батьки починають хвилюватися, що запізнюються, але чергові невмолимі. Це - зона підвищеної небезпеки. Тут не жартують. Поки ми стоїмо біля КПП, під'їжджають автобуси з туристами. З них висипають одне за одним ті, хто прагне «чорнобильської романтики». У них одразу пізнаємо затятих геймерів, шанувальників важкої музики та фільмів жахів. Мабуть, приїхали полоскотати нерви.

Нарешті нам махають рукою, дозволяючи в'їзд.

Змінюють одна одну таблички мертвих сіл, сяють порожніми очницями залишені будинки обабіч доріг. Але сказати, що все це справляє гнітюче враження, не можна. Хатки проростають молодими деревцями, бубнявіють новим життям. Це нагадує стародавні напівстерті палімпсести, на яких пишуть новий текст. Мабуть, ще мине років із двадцять, і природа тут зовсім зітре сліди людського перебування.

Нарешті ми у Чорнобилі. Життя вирує. Люди працюють, хтось кудись поспішає у справах, хтось просто прогулюється, ще хтось із магазину поспішає додому з повною торбою продуктів. Все як і скрізь. Але щохвилини пищить дозиметр, повідомляючи про рівень радіоактивного забруднення і не даючи забути, де ми перебуваємо. А ще - покинуті будинки у приватному секторі позаростали плющем та диким виноградом.

Зупиняємось біля церкви. Стрімка, як стріла і, на тлі покинутих будинків така жива і вічна. На подвір'ї - довгі ряди столів, де на Іллі відбувається спільна братська трапеза, а ще далі - вулики. Вулики в Чорнобилі. Пригадую стародавній український апокриф про те, що доки в світі житиме хоч одна бджола, кінця світу не буде. І чогось від усвідомлення цієї істини по спині продерло холодом.

Маленьку Іванку несуть усередину. Заходимо й ми. Ліворуч від входу, оправлена в оксамит і бронзу, на спеціальній підставці стоїть Велика поминальна книга жертв Чорнобильської катастрофи. Так, це особлива церква. Це тут моляться за упокій всіх тих, хто не вижив.

У церкві - тиша і спокій. Тут не вельми людно. Старенький священик від душі радіє: не часто йому доводиться бачити тут немовлят. Здійснивши обряд, бажає дівчинці сили і бойового характеру. Вона мусить бути такою, бо її хрестили в особливій церкві. Слабаків тут не буває.

Молодь з усіх куточків України всіма можливими і неможливими способами намагається потрапити в зону. Але місцевий підліток Артем, коли його запитали про плани на майбутнє, чесно сказав: «Я тут довго не затримаюсь. Нічого мені тут робити». Немає тут для нього жодної романтики.

 

***

Чорнобиль. Все своє свідоме життя чула про нього. Спочатку, коли у віці шести років вийшла на вулицю бавитися зі сусідськими дітьми ляльками і ті, такі ж самі шестирічки, як я, тихенько перемовлялися про те, що чули від батьків. Аварія, якась дуже страшна. Тепер у нас так само, як у Хіросімі. Про Хіросіму ми знали з пісні про японських журавликів. Вона звучала з радіодинаміків та телеекранів. Пісня була справді красивою. Тож оця аварія у нас, дітей, асоціювалася з якимось красивим чужим горем. В дитинстві взагалі горе дорослих від дітей таке далеке... Значно більшим горем є власна поламана лялька, ніж похорон у сусіда.

Title Title 

 

Але так чи інакше, дитинство минало під знаком Чорнобильської зірки. Після неї - голодні дев'яності і розвал Союзу. І радянська червона зірка у свідомості вчорашніх піонерів, що дружними лавами влилися у мейнстрім українського відродження, злилася з біблійною зіркою полин і нашим, таким уже рідним, близьким і, одночасно, далеким Чорнобилем. Всі говорили про аварію, показували пальцями на ліквідаторів, що жили зовсім поруч - ось вони... Хтось співчував їм, хтось захоплювався їхнім героїзмом, хтось заздрив їхнім дотаціям та дармовим квартирам, хтось крутив пальцем біля скроні і казав, що ще зовсім трохи, і ліквідатори почнуть мерти, як мухи.

Про Чорнобиль говорили всі і скрізь. Коли іноземці, з якими розмовляла, чули, що я з Тернополя, то обов'язково перепитували: «Звідки-звідки? З Чорнобиля?..» Здається, Чорнобиль змусив чи не цілий світ говорити про Україну. Думаю, за роки радянської пропаганди поняття українців почало стиратися у свідомості іноземців, та й українці, що їхали за кордон у радянські часи, часто називали себе «рускими». Потім же всі почали чітко відокремлювати українців від росіян. І саме Чорнобиль, здається, чітко поставив цей бар'єр. Основна маса українців, яким до того було байдуже до питання національності, почали над ним замислюватися. Тож сумним каталізатором активізації національної самоідентифікації українців став саме Чорнобиль.

Чорнобиль. Прип'ять. Це те, про що багато говорили, але воно завжди було таким далеким, як міф. Він є. Але його і немає. Тридцятикілометрова зона відчуження. Колючий дріт. І знак радіоактивного забруднення. Це те, що про нього знали. Далі - табу.

Ми потрапили у світ Чорнобильського міфу. Так, дріт. Так, знаки радіоактивного забруднення. Дозиметр, що пищить щохвилини, сповіщаючи про рівень радіації. Закинуті села, де крізь очниці вікон проростають груші та верби, ганки, крізь підлогу яких ростуть сосни... Сумно? Ні. Природа бере своє. Помирає старий світ, даючи можливість народитися новому. Це як зерно, що проростає на торішній стерні, як нові вірші, писані на напівстертих палімпсестах. І навіть тримісячне немовля, яке батьки вирішили похрестити у старій Іллінській церкві у самому Чорнобилі, провізши дитину через КПП, домовившись з усіма, з ким тільки можна, аби лише пройти туди, у місце, де жили і вмирали їхні предки.

Розмовляємо з людьми. Залишилися, здебільшого, старі, немічні. Ті, кому нема куди йти, або рідна земля тримає їх так сильно, що не вистачить жодних сил відірватися від неї. Вони перелізають через діри у зону, аби збирати гриби та ягоди. Своїм - можна, хоча й дуже умовно. Чужим - зась.

Фото автора

 

Доля Олики: палац чи божевільня?

Психотерапевт Анжела Борщевська про булінг: «Запобіжник від цькувань – здорова школа»

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com