Продовження. Початок - в №16, 2018 року
Ми продовжуємо розмову з військовим фотографом
Анатолієм Степановим, одним із авторів фотопроекту «.RAW. Україна на
передовій». Цього разу говоримо про 2015-2017 роки. Весь цей час він знімав на
фото і відео живу - страшну і героїчну - нашу історію...
| |
Кореспондент
«Часу і Подій» Наталя Шевченко та військовий фотограф Анатолій Степанов
гортають фото з передової... | |
- Україна зустріла 2015 рік
у стані проведення бойових дій. Як цей рік почався для тебе?
-
Січень 2015. Жорстокі бої за Донецький аеропорт. Тоді ще працювали вебкамери в
Донецьку, і щовечора, і щоранку я намагався відслідковувати їх. До всього
звикаєш... Цей жахливий гуркіт важкої артилерії на фоні сірої картинки з
Донецька. Але я знав - аеропорт дихає, пручається. Потім вебкамери припинили
трансляцію. А 19 січня стався перший підрив перекриттів нового терміналу. 20
січня бойовики підірвали новий термінал вдруге, й багатьох українських воїнів
просто завалило уламками бетону. Один з офіцерів 93-ї бригади розповідав
мені, що вони бачили, як кадирівці носять на перший поверх вибухівку, по рації
запитували дозволу на знищення ворога, але їм відповідали, що зараз перемир`я й
стріляти заборонено. Після потужного вибуху 20 лютого захисники аеропорту,
фактично, припинили чинити опір.
Після падіння аеропорту всі
сили гібридного війська були кинуті на Дебальцеве. Це місто мало стратегічне
значення з огляду на великий залізничний вузол у ньому та автомобільні дороги,
які поєднували Луганську й Донецьку області. За Дебальцівський плацдарм
почалися запеклі бої. Це місто й раніше брутально нищилося артилерією, та зі
середини січня 2015-го артобстріли стали безперервними.
9 лютого російські
диверсанти перерізали трасу Артемівськ - Дебальцеве в районі Логвинового. Це
спричинило погіршення забезпечення українського війська, що воювало на
Дебальцівському плацдармі. 10 лютого ми прямували в Краматорськ із Києва.
Дорогою надійшла звістка, що Краматорськ обстріляно з РСЗВ (реактивної системи
залпового вогню) «Смерч». Загинули військові й мирні люди в місті. Я
спостерігав жахливе видовище - залишки великих ракет, що лежать просто неба
біля дитячих майданчиків.
У цей
час у Мінську почалися нові перемовини про врегулювання військового протистояння
на сході України. Щодня ми намагалися підійти ближче до Дебальцевого. Гарячою
точкою став Артемівськ. Щодня через шпиталь у цьому місті проходило десятки
поранених. Щодня ми чергували біля шпиталю і бачили обпечених, поранених
українських бійців. Про те, щоб потрапити в Дебальцеве, не було й мови. До
міста ще можна було дістатися ґрунтовими дорогами, але пресу туди пускати було
суворо заборонено. Пам'ятаю розбитий міст біля селища Роти й армійський
блокпост біля нього. Чи не щодня ми намагалися потрапити далі за цей міст.
Якомога ближче до Дебальцевого. Звідти долітала канонада важких вибухів. Майже
безперервно працювала артилерія. Раз-за-разом повз нас проїжджали машини -
«Гради». В бік Дебальцевого - повні, з ракетами, назад - порожні. Тоді на тому
блокпосту український офіцер, коли ми вже дуже допекли його своїми проханнями
нас пропустити, кинув нам спересердя: «Ви що, хлопці, в смерть не вірите?» Але
були більш везучі журналісти, яким вдавалося потрапити за той зачарований
блокпост. Одного разу знімальна група 112 каналу заїхала під Світлодарськ й
потрапила під обстріл «Градів». Моєму приятелеві, водію тої групи, уламок
перебив руку. Він лишився живим, але зараз - інвалід.
| |
14
лютого 2015 року. Солдат вітає українських військових, які рухаються на
підтримку в Дебальцеве | 14 лютого 2015 року. Українська техніка
неподалік Дебальцевого |
З кожним днем ставало
зрозуміло, що Дебальцеве не вдасться втримати. В Мінську тривали перемовини, а
канонада на сході не припинялася. 15 лютого були підписані другі Мінські угоди,
Дебальцеве ще трималося, але бойові дії не припинилися.
Якщо бути до кінця чесним,
варто зізнатися, що я в той час уже почав думати про другий Іловайськ. Щодня
після жахливої канонади біля Артемівська й інших містечок на околицях
Дебальцевого ми поверталися в Краматорськ, який повільно оговтувався після
обстрілу зі «Смерчів». У місті було спокійно, і це ще більше дисонувало з тою
картиною, що ми бачили неподалік Дебальцевого.
18 лютого на ранок ми були
біля Артемівська. В бік Дебальцевого їхали артколони й машини швидкої допомоги.
А назустріч рухалася техніка з українськими солдатами, що почали вихід з
оперативного оточення. Ніколи не забуду цих втомлених, бородатих, чорних від
бруду і порохової кіптяви, але таких щасливих чоловіків. Вони обліпили танки й
БМП. За розповіддю знайомого солдата, їх підібрав танк на ґрунтовці ще за
Дебальцевим. Дорогою наразилися на засаду російських танків. Ті почали
стріляти, український танк із десятками солдатів на броні теж стріляв у
відповідь. Їм вдалося вирватися.
| |
18
лютого 2015 року. Колона техніки з українськими солдатами, що почали вихід з
оперативного оточення на шляху Артемівськ - Дебальцеве | 18
лютого2015 року. Зустріч воїнів. Артемівськ |
Перехрестя біля Артемівська
було заповнене військовими. Тут вони зустрічали своїх товаришів, яких уже
вважали загиблими.
За даними генштабу ЗСУ, у
боях під Дебальцевим брали участь близько восьми батальйонних і артилерійських
груп російської регулярної армії: https://www.youtube.com/watch?v=p4SvljsdNSY
| |
18 лютого 2015 року. Солдати 40-го батальйону
«Кривбас» підняли український прапор і так рушили далі
| 19
лютого 2015 року. Український солдат будує нову лінію оборони на
Дебальцівському напрямку |
Після того, коли Дебальцеве
залишили українські війська, бої почали вщухати. Але почалася активна розбудова
нової лінії оборони. На фото нижче солдати батальйону Горинь будують нові
укріплення біля Світлодарська.
У ці лютневі дні всі
оговтувалися від ще однієї поразки. Ніколи не забуду день на блокпості в
Майорську. Тоді за домовленістю одного колишнього ветерана афганської війни на
ім`я Іса окупанти привезли тіла українських солдатів, що загинули в боях біля
Дебальцевого. Офіцери російської армії, з якими ще в молодості Іса воював в
Афганістані, тепер були в захопленому Дебальцевому. Вони і посприяли видачі
тіл. Українські солдати, молодий і старий, перевантажували понівечені, задубілі
на морозі тіла своїх побратимів з кузова одної вантажівки в кузов іншої.
Дивитись на живих було страшніше, ніж на загиблих...
Тому я чудово розумію цього
солдата зі сокирою. Він схопив її в руку і високо підняв над головою. Він
твердо тримав сокиру, допоки броньовик їхав повз нас - журналістів - на
перехресті біля Артемівська. В очах світилася холодна лють. Ніхто, нічого,
ніколи не забуде. І не пробачить...
| |
22
лютого 2015 року. Український солдат на дорозі Артемівськ - Дебальцеве | 3
березня 2015 року. Мешканка Авдіївки прямує по воду, яку роздають з великої
вантажівки |
- Ще до одного місця була
прикута увага в новинах із фронту - до Авдіївки...
- Кінець лютого 2015.
Авдіївка потроху оговтується після боїв за аеропорт. У пам`яті людей ще свіжі спогади
про артобстріли міста. Води немає, і керівництво Коксохіму (Авдіївського
коксохімічного заводу) намагається надати допомогу місту. У певні години воду
роздають з великої вантажівки. Люди, хто з каністрами, хто з відрами чи
великими пляшками розповзаються по місту. Ця жінка тягне візок з водою повз
дев'ятиповерховий будинок на околиці Авдіївки. Поруч будинок, в якому немає
кількох поверхів, після того, коли в нього влучив важкий артснаряд.
Дев'ятиповерхівка, в Авдіївці її називають «Разукрашка», теж уся побита мінами
й снарядами. На сьомому поверсі, на підвіконні, через розбите скло гучно
нявчить забута кицька. Господарів немає в квартирі. Чи то тварина заховалася
від страху, чи то її просто забули... Будинок виходить вікнами на аеропорт і
Донецьк. Через постійні обстріли люди покинули його.
- Молодші помічники наших
військових. Камера не може оминути їх.
- Домашні тварини постійно
супроводжують солдатів на війні. Так, у вересні чотирнадцятого в Пісках зграї
великих породистих псів постійно крутились біля позицій військових. Господарі
поспіхом втікали від війни, а тварин залишали вдома. Там були і німецькі
вівчарки, і лабрадори, й алабаї. Біля солдатів було затишно і ситно, завжди
була їжа. Деякі пси та й коти навчилися відчувати наближення обстрілів і
завчасно починали ховатися в укриття. Багато тварин отримували контузії, гинули
під обстрілами від уламків. Цього пса в Кримському назвали «Патрон», і він був
улюбленцем військових. За довгі місяці смертельної небезпеки людина черствіє,
та все ж десь у закутках душі накопичується тепло та ніжність, які з надлишком
отримували тварини, що знайшли прихисток біля солдатів.
| |
Український
військовий з позивним «Вовк»
із молодшим бойовим товаришем «Патроном» | 29
червня 2015 року. Дорога, за якою постійно спостерігає снайпер. Широкине |
- Літо 2015 року. Гаряче
було і в Широкиному...
- Зі середини літа 2015
року інформація про війну на сході України почала зникати з міжнародного
інформаційного простору. По всій лінії фронту тривали невеликі сутички, робота
артилерії не припинялася, але її поменшало.
Ці руїни у Широкиному були
колись квітучим санаторієм на березі Азовського моря. І доріжку цю, якихось 100
метрів, треба було долати лише бігцем, тому що міг поцілити снайпер.
- Руїни, покинуті
помешкання, незамкнені хвіртки на подвір'ях, снаряди, які не встигають
вибухнути - трагічні наслідки війни...
- Того літа я потоваришував
з одним з офіцерів 72-ї бригади. Бійці стояли в селищі Гранітне, що розкинулося
на правому березі Кальміуса, на півдні Донеччини. Дорога звивається пагорбами.
Повз пам'ятник старій «полуторці» (автомобілю часів Другої світової). На одному
з пагорбів в селі увагу привернуло подвір'я. Офіцер дозволив вийти на дві
хвилини з машини. Довше там перебувати було небезпечно. Немов шкіра на великому
барабані, залізо на воротах тріснуло від влучання снаряду. Ніде поруч не було
слідів уламків. Видно, що снаряд не вибухнув, а лише продірявив ворота. Охайний
будиночок, квіти на подвір'ї і забиті дошками вікна. Люди покинули його.
Саме тоді до мене прийшло
розуміння, що ця війна скоро не закінчиться.
| |
8
липня 2015 року. Немов шкіра на великому барабані, залізо на воротах тріснуло
від снаряду. Гранітне - селище на лінії
вогню | 25
липня 2015 року. Український військовий перевіряє зброю. Піски |
- Знову повертаємось до
Донецького аеропорту.
- Так само, як і раніше, я
продовжував їздити на війну. Так само, як і раніше, на підступах до Донецька
продовжувалося протистояння. Побільшало різноманітних припинень вогню.
Перемир`я йшло за перемир'ям. Це не заважало гинути українським воїнам. Для
багатьох війна стала сенсом життя.
Цього солдата в Пісках я
добре запам`ятав. Неговіркий та уважний, дуже спокійний на вигляд, він мав
позивний «Звір». Я почув від товариша цікаву історію про нього. Коли вкотре
наказали припинити вогонь, під час ще одного «перемир'я», з їхніх позицій забрали все важке озброєння,
щоб не провокувати. І «Звір» змайстрував саморобний 82-міліметровий міномет з
автомобільного карданного валу. Вистрілить і танцює біля нього. Але й той
вогневий пристрій забрали.
- День Незалежності, як ти
провів його?
- День Незалежності 2015-го
року я відзначав в Авдіївці. На позиції «Зеніт». Тут розташовувалась колись
ракетна частина, яка прикривала Донецький аеропорт. До самого нового терміналу
було лише півтора-два кілометри. Ці солдати стоять біля імпровізованого
меморіалу. Неподалік від цього місця під час боїв за Донецький аеропорт
загинуло вісім їхніх побратимів.
| |
24 серпня 2015 року. Українські військові біля імпровізованого меморіалу своїм побратимам
| 26
жовтня 2015 року. Руїни школи в селищі Піски |
- Наслідки війни вражають.
- Та сама школа в Пісках,
де колись познайомились з мінометниками першої танкової бригади. Школа згоріла
взимку 2015-го. Від артилерійських обстрілів. Спалені класи з покрученими від
вогню шкільними партами. Чорні стелі. Провали у стінах. І всюди - розкидані
120-міліметрові пошкоджені вогнем міни. Мінометників накрили артою під час боїв
за аеропорт.
- Наступний рік війни. Новини
про загиблих, попри перемовини на вищому рівні, надходять із фронту постійно.
- Січень 2016. На сході
нічого не змінюється. Всі виконують Мінські угоди, ночами працює арта з обох
боків, майже щодня гинуть українські солдати. 11 січня о восьмій ранку на
Майдані прощалися з Олександром Ільницьким з позивним «Барні». Суворі чоловіки
й молоді хлопці плакали. Люди підходили до домовини, хтось клав квіти, хтось
торкався грудей загиблого, хтось ставав на коліна... Майже через рік після
похорону я познайомився з одним з товаришів «Барні». Той розповів, якою людиною
був загиблий. Про таких кажуть - душа колективу. Олександр Ільницький загинув
від кулі снайпера у Зайцевому, неподалік Горлівки.
- Далі - Красногорівка...
- Влітку того року
Красногорівка була тим місцем на фронті, де я бував найчастіше. Невеличке
містечко біля Мар'їнки. Лінія фронту там проходить фактично по околицях. Від
окопів до багатоповерхівок - декілька сотень метрів. І коли з важкої артилерії
луплять по солдатах, інколи снаряди залітають у будинки мешканців
Красногорівки.
| |
11
січня 2016 року. Київ. Прощалися з Олександром Ільницьким з позивним «Барні» | 15
липня 2016 року. Наслідки обстрілу багатоповерхівки великокаліберною зброєю |
На ранок 15 червня ми
примчали в Красногорівку після повідомлення в Twitter. Люди писали, що
великокаліберний снаряд влучив у багатоповерхівку. Картина була страшна. Снаряд
пробив декілька бетонних стін і вибухнув у квартирі першого поверху. Весь
перший поверх вигорів вщент, а перекриття впали від підвалу до третього
поверху. Із власницею квартири на другому поверсі, через стіну якої влетів
снаряд, я спілкувався в лікарні в м. Курахове. Її врятувало диво. За хвилину до
влучання снаряду в стіну її спальні вона вийшла з кімнати. Її завалило уламками
стін і роздробило п`яту. Моральний стан цієї жінки був жахливим.
Впродовж того літа я
намагався довше лишатися на позиціях. Здебільшого, вдень, коли на роботу
виїжджали спостерігачі ОБСЄ, було тихо. Обстріли починались з настанням
сутінків. Я ночував декілька разів на позиціях біля Красногорівки. Неподалік
тієї багатоповерхівки, куди влучив снаряд 15 червня. Було видно, як війна
вимотує людей. Щоночі працювали міномети й тривали стрілецькі бої: https://www.youtube.com/watch?v=CsW7y7OX4Bw
Продовження - в №19 2018 р.