rss
01/24/2020
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#368

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Інтерв’ю \ Анатолій Степанов – про Україну на передовій, 2015-2017 роки: «Найбільше вражає, що у війську стає дедалі більше хлопців, молодших, ніж держава, яку вони захищають. Я дуже хочу, щоб люди бачили їх…»

Продовження. Початок - в №16, 2018 року

 

Ми продовжуємо розмову з військовим фотографом Анатолієм Степановим, одним із авторів фотопроекту «.RAW. Україна на передовій». Цього разу говоримо про 2015-2017 роки. Весь цей час він знімав на фото і відео живу - страшну і героїчну - нашу історію...

Title  
 Кореспондент «Часу і Подій» Наталя Шевченко
та військовий фотограф Анатолій Степанов
гортають фото з передової...
 

 

 - Україна зустріла 2015 рік у стані проведення бойових дій. Як цей рік почався для тебе?

- Січень 2015. Жорстокі бої за Донецький аеропорт. Тоді ще працювали вебкамери в Донецьку, і щовечора, і щоранку я намагався відслідковувати їх. До всього звикаєш... Цей жахливий гуркіт важкої артилерії на фоні сірої картинки з Донецька. Але я знав - аеропорт дихає, пручається. Потім вебкамери припинили трансляцію. А 19 січня стався перший підрив перекриттів нового терміналу. 20 січня бойовики підірвали новий термінал вдруге, й багатьох українських воїнів просто завалило уламками бетону. Один з офіцерів 93-ї бригади розповідав мені, що вони бачили, як кадирівці носять на перший поверх вибухівку, по рації запитували дозволу на знищення ворога, але їм відповідали, що зараз перемир`я й стріляти заборонено. Після потужного вибуху 20 лютого захисники аеропорту, фактично, припинили чинити опір.

Після падіння аеропорту всі сили гібридного війська були кинуті на Дебальцеве. Це місто мало стратегічне значення з огляду на великий залізничний вузол у ньому та автомобільні дороги, які поєднували Луганську й Донецьку області. За Дебальцівський плацдарм почалися запеклі бої. Це місто й раніше брутально нищилося артилерією, та зі середини січня 2015-го артобстріли стали безперервними.

9 лютого російські диверсанти перерізали трасу Артемівськ - Дебальцеве в районі Логвинового. Це спричинило погіршення забезпечення українського війська, що воювало на Дебальцівському плацдармі. 10 лютого ми прямували в Краматорськ із Києва. Дорогою надійшла звістка, що Краматорськ обстріляно з РСЗВ (реактивної системи залпового вогню) «Смерч». Загинули військові й мирні люди в місті. Я спостерігав жахливе видовище - залишки великих ракет, що лежать просто неба біля дитячих майданчиків.

У цей час у Мінську почалися нові перемовини про врегулювання військового протистояння на сході України. Щодня ми намагалися підійти ближче до Дебальцевого. Гарячою точкою став Артемівськ. Щодня через шпиталь у цьому місті проходило десятки поранених. Щодня ми чергували біля шпиталю і бачили обпечених, поранених українських бійців. Про те, щоб потрапити в Дебальцеве, не було й мови. До міста ще можна було дістатися ґрунтовими дорогами, але пресу туди пускати було суворо заборонено. Пам'ятаю розбитий міст біля селища Роти й армійський блокпост біля нього. Чи не щодня ми намагалися потрапити далі за цей міст. Якомога ближче до Дебальцевого. Звідти долітала канонада важких вибухів. Майже безперервно працювала артилерія. Раз-за-разом повз нас проїжджали машини - «Гради». В бік Дебальцевого - повні, з ракетами, назад - порожні. Тоді на тому блокпосту український офіцер, коли ми вже дуже допекли його своїми проханнями нас пропустити, кинув нам спересердя: «Ви що, хлопці, в смерть не вірите?» Але були більш везучі журналісти, яким вдавалося потрапити за той зачарований блокпост. Одного разу знімальна група 112 каналу заїхала під Світлодарськ й потрапила під обстріл «Градів». Моєму приятелеві, водію тої групи, уламок перебив руку. Він лишився живим, але зараз - інвалід.

Title Title 
 14 лютого 2015 року. Солдат вітає українських
військових, які рухаються на підтримку в Дебальцеве
  14 лютого 2015 року. Українська техніка
неподалік Дебальцевого

 

З кожним днем ставало зрозуміло, що Дебальцеве не вдасться втримати. В Мінську тривали перемовини, а канонада на сході не припинялася. 15 лютого були підписані другі Мінські угоди, Дебальцеве ще трималося, але бойові дії не припинилися.

Якщо бути до кінця чесним, варто зізнатися, що я в той час уже почав думати про другий Іловайськ. Щодня після жахливої канонади біля Артемівська й інших містечок на околицях Дебальцевого ми поверталися в Краматорськ, який повільно оговтувався після обстрілу зі «Смерчів». У місті було спокійно, і це ще більше дисонувало з тою картиною, що ми бачили неподалік Дебальцевого.

18 лютого на ранок ми були біля Артемівська. В бік Дебальцевого їхали артколони й машини швидкої допомоги. А назустріч рухалася техніка з українськими солдатами, що почали вихід з оперативного оточення. Ніколи не забуду цих втомлених, бородатих, чорних від бруду і порохової кіптяви, але таких щасливих чоловіків. Вони обліпили танки й БМП. За розповіддю знайомого солдата, їх підібрав танк на ґрунтовці ще за Дебальцевим. Дорогою наразилися на засаду російських танків. Ті почали стріляти, український танк із десятками солдатів на броні теж стріляв у відповідь. Їм вдалося вирватися.

Title Title 
 18 лютого 2015 року. Колона техніки
з українськими солдатами, що почали вихід
з оперативного оточення на шляху Артемівськ
- Дебальцеве
 18 лютого2015 року. Зустріч воїнів. Артемівськ

 

Перехрестя біля Артемівська було заповнене військовими. Тут вони зустрічали своїх товаришів, яких уже вважали загиблими.

За даними генштабу ЗСУ, у боях під Дебальцевим брали участь близько восьми батальйонних і артилерійських груп російської регулярної армії: https://www.youtube.com/watch?v=p4SvljsdNSY

Title Title 
  18 лютого 2015 року. Солдати 40-го батальйону
«Кривбас» підняли український прапор і так
рушили далі 
 19 лютого 2015 року. Український солдат будує
нову лінію оборони на Дебальцівському напрямку

 

Після того, коли Дебальцеве залишили українські війська, бої почали вщухати. Але почалася активна розбудова нової лінії оборони. На фото нижче солдати батальйону Горинь будують нові укріплення біля Світлодарська.

У ці лютневі дні всі оговтувалися від ще однієї поразки. Ніколи не забуду день на блокпості в Майорську. Тоді за домовленістю одного колишнього ветерана афганської війни на ім`я Іса окупанти привезли тіла українських солдатів, що загинули в боях біля Дебальцевого. Офіцери російської армії, з якими ще в молодості Іса воював в Афганістані, тепер були в захопленому Дебальцевому. Вони і посприяли видачі тіл. Українські солдати, молодий і старий, перевантажували понівечені, задубілі на морозі тіла своїх побратимів з кузова одної вантажівки в кузов іншої. Дивитись на живих було страшніше, ніж на загиблих...

Тому я чудово розумію цього солдата зі сокирою. Він схопив її в руку і високо підняв над головою. Він твердо тримав сокиру, допоки броньовик їхав повз нас - журналістів - на перехресті біля Артемівська. В очах світилася холодна лють. Ніхто, нічого, ніколи не забуде. І не пробачить...

Title Title 
 22 лютого 2015 року. Український солдат
на дорозі Артемівськ - Дебальцеве
 3 березня 2015 року. Мешканка Авдіївки прямує
по воду, яку роздають з великої вантажівки

 

- Ще до одного місця була прикута увага в новинах із фронту - до Авдіївки...

- Кінець лютого 2015. Авдіївка потроху оговтується після боїв за аеропорт. У пам`яті людей ще свіжі спогади про артобстріли міста. Води немає, і керівництво Коксохіму (Авдіївського коксохімічного заводу) намагається надати допомогу місту. У певні години воду роздають з великої вантажівки. Люди, хто з каністрами, хто з відрами чи великими пляшками розповзаються по місту. Ця жінка тягне візок з водою повз дев'ятиповерховий будинок на околиці Авдіївки. Поруч будинок, в якому немає кількох поверхів, після того, коли в нього влучив важкий артснаряд. Дев'ятиповерхівка, в Авдіївці її називають «Разукрашка», теж уся побита мінами й снарядами. На сьомому поверсі, на підвіконні, через розбите скло гучно нявчить забута кицька. Господарів немає в квартирі. Чи то тварина заховалася від страху, чи то її просто забули... Будинок виходить вікнами на аеропорт і Донецьк. Через постійні обстріли люди покинули його.

- Молодші помічники наших військових. Камера не може оминути їх.

- Домашні тварини постійно супроводжують солдатів на війні. Так, у вересні чотирнадцятого в Пісках зграї великих породистих псів постійно крутились біля позицій військових. Господарі поспіхом втікали від війни, а тварин залишали вдома. Там були і німецькі вівчарки, і лабрадори, й алабаї. Біля солдатів було затишно і ситно, завжди була їжа. Деякі пси та й коти навчилися відчувати наближення обстрілів і завчасно починали ховатися в укриття. Багато тварин отримували контузії, гинули під обстрілами від уламків. Цього пса в Кримському назвали «Патрон», і він був улюбленцем військових. За довгі місяці смертельної небезпеки людина черствіє, та все ж десь у закутках душі накопичується тепло та ніжність, які з надлишком отримували тварини, що знайшли прихисток біля солдатів.

Title Title 
 Український військовий з позивним «Вовк»
із молодшим бойовим товаришем «Патроном»
 29 червня 2015 року. Дорога, за якою постійно
спостерігає снайпер. Широкине

 

- Літо 2015 року. Гаряче було і в Широкиному...

- Зі середини літа 2015 року інформація про війну на сході України почала зникати з міжнародного інформаційного простору. По всій лінії фронту тривали невеликі сутички, робота артилерії не припинялася, але її поменшало.

Ці руїни у Широкиному були колись квітучим санаторієм на березі Азовського моря. І доріжку цю, якихось 100 метрів, треба було долати лише бігцем, тому що міг поцілити снайпер.

- Руїни, покинуті помешкання, незамкнені хвіртки на подвір'ях, снаряди, які не встигають вибухнути - трагічні наслідки війни...

- Того літа я потоваришував з одним з офіцерів 72-ї бригади. Бійці стояли в селищі Гранітне, що розкинулося на правому березі Кальміуса, на півдні Донеччини. Дорога звивається пагорбами. Повз пам'ятник старій «полуторці» (автомобілю часів Другої світової). На одному з пагорбів в селі увагу привернуло подвір'я. Офіцер дозволив вийти на дві хвилини з машини. Довше там перебувати було небезпечно. Немов шкіра на великому барабані, залізо на воротах тріснуло від влучання снаряду. Ніде поруч не було слідів уламків. Видно, що снаряд не вибухнув, а лише продірявив ворота. Охайний будиночок, квіти на подвір'ї і забиті дошками вікна. Люди покинули його.

Саме тоді до мене прийшло розуміння, що ця війна скоро не закінчиться.

Title Title 
 8 липня 2015 року. Немов шкіра на великому барабані, залізо
на воротах тріснуло від  снаряду. Гранітне - селище на лінії вогню
 25 липня 2015 року.
Український військовий
перевіряє зброю. Піски

 

- Знову повертаємось до Донецького аеропорту.

- Так само, як і раніше, я продовжував їздити на війну. Так само, як і раніше, на підступах до Донецька продовжувалося протистояння. Побільшало різноманітних припинень вогню. Перемир`я йшло за перемир'ям. Це не заважало гинути українським воїнам. Для багатьох війна стала сенсом життя.

Цього солдата в Пісках я добре запам`ятав. Неговіркий та уважний, дуже спокійний на вигляд, він мав позивний «Звір». Я почув від товариша цікаву історію про нього. Коли вкотре наказали припинити вогонь, під час ще одного «перемир'я»,  з їхніх позицій забрали все важке озброєння, щоб не провокувати. І «Звір» змайстрував саморобний 82-міліметровий міномет з автомобільного карданного валу. Вистрілить і танцює біля нього. Але й той вогневий пристрій забрали.

- День Незалежності, як ти провів його?

- День Незалежності 2015-го року я відзначав в Авдіївці. На позиції «Зеніт». Тут розташовувалась колись ракетна частина, яка прикривала Донецький аеропорт. До самого нового терміналу було лише півтора-два кілометри. Ці солдати стоять біля імпровізованого меморіалу. Неподалік від цього місця під час боїв за Донецький аеропорт загинуло вісім їхніх побратимів.

Title
Title 
 24 серпня 2015 року. Українські військові
біля імпровізованого меморіалу своїм побратимам
 26 жовтня 2015 року. Руїни школи в селищі Піски

 

- Наслідки війни вражають.

- Та сама школа в Пісках, де колись познайомились з мінометниками першої танкової бригади. Школа згоріла взимку 2015-го. Від артилерійських обстрілів. Спалені класи з покрученими від вогню шкільними партами. Чорні стелі. Провали у стінах. І всюди - розкидані 120-міліметрові пошкоджені вогнем міни. Мінометників накрили артою під час боїв за аеропорт.

- Наступний рік війни. Новини про загиблих, попри перемовини на вищому рівні, надходять із фронту постійно.

- Січень 2016. На сході нічого не змінюється. Всі виконують Мінські угоди, ночами працює арта з обох боків, майже щодня гинуть українські солдати. 11 січня о восьмій ранку на Майдані прощалися з Олександром Ільницьким з позивним «Барні». Суворі чоловіки й молоді хлопці плакали. Люди підходили до домовини, хтось клав квіти, хтось торкався грудей загиблого, хтось ставав на коліна... Майже через рік після похорону я познайомився з одним з товаришів «Барні». Той розповів, якою людиною був загиблий. Про таких кажуть - душа колективу. Олександр Ільницький загинув від кулі снайпера у Зайцевому, неподалік Горлівки.

- Далі  - Красногорівка...

- Влітку того року Красногорівка була тим місцем на фронті, де я бував найчастіше. Невеличке містечко біля Мар'їнки. Лінія фронту там проходить фактично по околицях. Від окопів до багатоповерхівок - декілька сотень метрів. І коли з важкої артилерії луплять по солдатах, інколи снаряди залітають у будинки мешканців Красногорівки.

Title Title 
 11 січня 2016 року. Київ. Прощалися
з Олександром Ільницьким з позивним «Барні»
 15 липня 2016 року. Наслідки обстрілу
багатоповерхівки великокаліберною зброєю

 

На ранок 15 червня ми примчали в Красногорівку після повідомлення в Twitter. Люди писали, що великокаліберний снаряд влучив у багатоповерхівку. Картина була страшна. Снаряд пробив декілька бетонних стін і вибухнув у квартирі першого поверху. Весь перший поверх вигорів вщент, а перекриття впали від підвалу до третього поверху. Із власницею квартири на другому поверсі, через стіну якої влетів снаряд, я спілкувався в лікарні в м. Курахове. Її врятувало диво. За хвилину до влучання снаряду в стіну її спальні вона вийшла з кімнати. Її завалило уламками стін і роздробило п`яту. Моральний стан цієї жінки був жахливим.

Впродовж того літа я намагався довше лишатися на позиціях. Здебільшого, вдень, коли на роботу виїжджали спостерігачі ОБСЄ, було тихо. Обстріли починались з настанням сутінків. Я ночував декілька разів на позиціях біля Красногорівки. Неподалік тієї багатоповерхівки, куди влучив снаряд 15 червня. Було видно, як війна вимотує людей. Щоночі працювали міномети й тривали стрілецькі бої: https://www.youtube.com/watch?v=CsW7y7OX4Bw

Продовження - в №19 2018 р.  

Фотограф Анатолій Степанов – про Україну на передовій, 2014 рік: «Тієї весни кожен день приносив події, які мозок відмовлявся сприймати»

Анатолій Степанов – про Україну на передовій: «Цим хлопцям випала тяжка доля – навчитися вбивати ворога у 20 років. І я вирішив, що буду поруч з ними і зніматиму, щоб люди бачили, як воно насправді...»

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com