У Святому Письмі від Марка можна натрапити на такі рядки: «І казав Він до них: ідіть по цілому світові та всьому створінню Євангеліє проповідуйте». Отець Михайло Фенканін навчив молитися людей з вадами слуху і вміє проповідувати таке потрібне їм і раніше незнане Боже слово мовою жестів. І тепер мріє зробити так, щоб вони почувались комфортно не лише на спеціальних богослужіннях, а і в повсякденному житті.

Я є вихідцем з північної частини Польщі, з міста Битів. Але 2014 року вирішив вступити у Львівську духовну семінарію. На четвертому курсі потрапив до англомовного табору католицького університету і там зустрів священика, що правив богослужіння для осіб з вадами слуху. Мене це дуже зацікавило, і я вирішив дізнатися, чи можуть чути слово Боже люди, які мають проблеми зі слухом в Україні. Коли дізнався статистику, то вирішив, що мушу цим зайнятись. Я почав писати на цю тему курсову роботу, потім магістерську, а пізніше на два роки поїхав до Польщі, де здобув ліцензію зі сурдоперекладу в університеті Адама Міцкевича, і знову повернувся працювати до України.

На той час в країні була дуже погана ситуація зі судоперекладом богослужінь. В усій греко-католицькій церкві був лише один капелан, який вмів передати Боже слово, відправити літургію мовою жестів. Я побачив, що в демократичній державі, де є свобода віровизнання, люди з вадами слуху її не отримують. Тож вирішив виправити цю ситуацію і служити для таких людей.

В Україні більшість людей спілкуються радянською мовою жестів

Мову жестів я вивчив в університеті Адама Міцкевича. Там навіть був спеціальний тримісячний курс, і я добре пам'ятаю, як мене боліли пальці після перших занять. Але там я вивчив польську мову жестів, тож коли повернувся в Україну, мусив вивчити й українську (мову жестів - ред.). Та це вже не було так важко, бо мої пальці добре розім'ялись (посміхається - ред.). Українську вивчив за місяць, відвідуючи двогодинні заняття з вчителькою, яка не чула. Саме з її уроків зрозумів, що в Україні ще немає мови жестів, - вона лише формується. А більшість людей спілкуються ще тією радянською мовою жестів, яка була колись.

Пам'ятаю, як ще не будучи священиком, а лише дияконом, правив службу мовою жестів. Такі богослужіння були дуже повільними, я ще не був таким впевненим у собі і навіть мав трохи страху. Бо розумів, що мушу все робити ідеально, щоб люди, які прийшли помолитися, могли правильно прочитати жести, які показую.

Найскладніше - переказати Євангеліє

Найскладніше у Службі Божій - це Євангеліє, а точніше - його переказ. Бо тут важливо передати людям з вадами слуху суть Святого Письма. Адже коли переказуєш Євангеліє слово в слово, то виходить така собі мішанина, і люди з вадами слуху нічого не розуміють.

Колективна відправа

Мені дуже подобається, що я заохотив брати участь у богослужіннях своїх вірян. І ті, хто приходить до храму на відправу для людей з вадами слуху, служать Службу разом зі мною. Такі спільні богослужіння нас дуже об'єднують - коли ми молимося всі разом. Бо за кордоном люди з вадами слуху, які ходять до церкви, просто сидять, як в театрі, а у мене з моїми парафіянами є діалог. І це дуже приємно, бо люди тоді відкривають себе для Бога.

Мрії про центр

Я дуже хочу орендувати приміщення, куди могли би приходити, де могли би вчитись і відпочивати люди з вадами слуху. Бо всіх не можна зібрати у храмі: є люди, які не вірять в Бога, люди інших віросповідань, і люди, що належать до інших соціальних груп. Це має бути таке нейтральне місце, де всім буде комфортно. Це має бути місце, де я хотів би навчати людей мови жестів.

А, взагалі, мрію про створення спеціального центру для осіб з вадами слуху. Центру, куди зможуть приходити ті люди, які роками сидять в дома, - а таких, повірте, в Україні є дуже багато. А в центрі кожен зміг би віднайти себе: хтось - у музиці, хтось - у малюванні, а хтось, може, у - вишиванні. А ще там би навчали мови жестів не лише тих, хто не чує, а й священиків, поліцейських, лікарів і міських чиновників.

Джерело: «Львівська газета»