rss
08/20/2019
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#358

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Пам’ять \ Навіки вписані у книгу пам’яті українського народу

Їхня смерть, на перший погляд, нічого не змінила. Війна триває і далі, а окуповані території досі не вдалося повернути. Так, більшість із них могли б жити, якби українська влада більше дбала про військо. Якби на «нулі» стояли бетонні укріплення. І якщо б військовим дозволяли стріляти, а не штрафували за те, що вони посміли відстрілюватися.

Проте, своє смертю вони заявили на весь світ, що Україна - є. І вона готова боротися за свою землю, за своїх людей. Навіть із таким підлим і підступним ворогом, як російська влада з її величезною армією.

Ми продовжуємо публікувати спогади, зібрані волонтерами, про бійців, які загинули, захищаючи кордони України від наступу російських військ.

Дмитро Конокеєнко

Title  

Дмитро Павлович Конокеєнко (позивний «Чорномор») народився 11 серпня 1991 року, в місті Чорноморськ, Одеської області, де отримав середню освіту. Пізніше сім'я перебралася до Подільська.

На фронт пішов добровольцем під час мобілізації у 2015 році. Воював у батальйоні «Донбас». У серпні 2016 року підписав контракт і продовжив військову службу у Збройних силах України. Брав участь у бойових діях у складі 11-го мотопіхотного батальйону «Київська Русь».

Молодший сержант, командир 1-го протитанкового-кулеметного відділення 1-го взводу 1-ї роти 11-го мотопіхотного батальйону «Київська Русь» 59-ї окремої мотопіхотної бригади.

Загинув 3 грудня на Маріупольському напрямку під час обстрілу наших позицій 120-мм мінами.

Похований 6 грудня у місті Подільськ. Залишились батьки та брат.

  Title

Юрій Рудик

Юрій Володимирович Рудик народився 20 січня 1971 року, в місті Славута, Хмельницької області. У 4-річному віці разом зі сім'єю переїхав до села Майків, Гощанського району, Рівненської області.

Навчався у місцевій школі, а 10 та 11 класи закінчив у школі села Русивель. Отримав фах водія в училищі. Працював за фахом у селі, їздив на заробітки.

У липні 2017 року підписав зі ЗСУ контракт.

Солдат, водій взводу вогневої підтримки 1-ї гірсько-штурмової роти 109-го окремого гірсько-штурмового батальйону 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади.

18 листопада був поранений снайпером у голову на Луганщині та перебував у глибокій комі. 4 грудня помер, не приходячи до тями, у лікарні ім. Мечникова міста Дніпро.

Похований 6 грудня у селі Майків. Залишились мати, сестра та двоє дітей.

Андрій Кавун

Title  

Андрій Іванович Кавун (позивний «Бархан») народився 14 липня 1986 року, в місті Кривий Ріг, Дніпропетровської області.

З дитинства хлопець вирізнявся добрими розумовими здібностями, випереджаючи свої однолітків, навчався у класі з поглибленою математичною підготовкою. Після 11 класів відслужив строкову, а невдовзі після початку війни вирушив на фронт добровольцем.

Андрій брав участь у бойових діях на Сході у складі 43-го окремого мотопіхотного батальйону «Патріот» від самого початку його заснування - зі серпня 2014 року. Служив старшим солдатом, снайпером у 2-му взводі 1-ї роти.

Ще у цивільному житті він захоплювався страйкболом, через що й почав вивчати снайперську справу вже в умовах війни. Спочатку вчився працювати на відстані до 1 км, а згодом - на більш великих дистанціях.

На диво добрий розбишака - так із теплотою у словах згадують його побратими. Він був здатен віддати для друзів останнє, відповідально ставився до поставлених завдань. Якщо знав, що не зможе щось виконати - не брався. Не стояв на одному місці, а постійно вдосконалювався та рухався вперед, завжди прислухуючись до порад більш досвідчених.

Хлопці кажуть, що Андрій був по-особливому світлим, сонячним. Притягував своєю харизмою, і, водночас, міг холоднокровно оцінювати ситуацію у найкоротший термін. У ньому було поєднання витримки та позитивної енергетики, яка і наповнювала його магічними променями гарячої зірки, що жевріла всередині, даруючи тепло іншим.

Прикладом його витримки був один випадок. Його побратим повертався з відпустки. На автобусній зупинці, вже у зоні війни, він зустрівся з «Барханом». Їм треба було дістатися до Бахмута, хлопці викликали таксі. На вулиці вже було темно. Це був 2014-й рік, коли двоє військовослужбовців у формі з нашитим українським прапором легко привертали до себе увагу.

Вони сіли у таксі, але згодом звернули увагу, що автівка рухається не на Бахмут, а у напрямку окупованої Горлівки. Водій на їхнє запитання, що відбувається, відповів, що переплутав поворот. І в цей самий момент у світлі фар з'явилися декілька чоловічих фігур у спортивних костюмах.

Водій різко почав розвертати автомобіль. Розвернув та почав набирати швидкість, а позаду лунали постріли по автівці. Все обійшлося, вони виїхали з небезпечної зони. Андрій пережив цей момент, коли життя висіло на волосинці, абсолютно спокійно та холоднокровно.

У 43-му баті він прослужив до кінця 2015 року. Мав за плечима виходи у розвідку, що стало йому у нагоді, коли він підписував новий контракт зі ЗСУ та переходив до нового підрозділу.

Старший солдат, снайпер 74-го окремого розвідувального батальйону.

30 листопада цього року отримав надважке поранення у зоні відповідальності окремого тактичного угрупування «Донецьк».

Андрія Івановича привезли до лікарні ім. Мечникова, де почалася боротьба за його життя. Він був непритомним, шансів на одужання майже не залишилося. За життя Андрія боролися наші лікарі, самовіддано, героїчно. Але цього разу смерть перемогла. Сталося це 4 грудня. «Бархан» помер, так і не вийшовши з коми.

Похований 6 грудня на Алеї Слави Центрального кладовища у Кривому Розі. Залишились батьки та сестра.

  Title

Віктор Матюхін

Віктор Олексійович Матюхін (друг «Казах») народився 9 травня 1966 року, в Карагандинській області (Казахстан). З 2015 року мешкав в Україні.

Дідусь «Казаха» був з Донських козаків, бабця - німкенею, свого часу була вимушена переселитися до Казахстану. Там народились і батьки, а згодом - сам Віктор.

Закінчив будівельний технікум, займався проектуванням аеродромів. Згодом вступив до духовної семінарії, там він брав участь у хорі семінаристів, вивчав хоровий спів, також завдяки таланту художника пробував себе у мистецтві іконопису.

Був ігуменом у Троїце-Сергієвій Лаврі. Там його колись побачив художник Павло Риженко, і саме з ігумена Моісея (таке церковне ім'я тоді мав Віктор Олексійович) намалював декілька картин із зображенням інока Пересвіта.

Але служіння РПЦ тривало недовго. З часом «Казах» зблизився з «казаками» зі Сергієво-Посадської станиці імені отамана Краснова та зрозумів, що Московський Патріархат та духовне єднання з Богом - абсолютно різні поняття. Він зрікся свого сану та простим монахом перейшов до Катакомбної церкви Істинних Православних Християн.

Свого часу «Казах» сповідував ідеї російського націоналістичного руху, брав участь у «Руських маршах» у Москві, які були присвячені Дню національної єдності 4 листопада, бився з ОМОНом. Був оголошений у розшук ФСБ. А в Україні вже тривала справжня війна, тому після Великодня 2015 року він приїхав до України, аби долучитись до лав добровольців та стати на захист нашої з вами землі.

Спочатку «Казах» пішов у батальйон «Свята Марія», в складі якого брав участь у бойових діях на Луганщині та отримав контузію у районі Старобільська. Потім його прийняли до Добровольчого корпусу спецпризначення «Вікінг». Але на той момент «Вікінг», як і усі добробати, був офіційно виведений із зони війни у травні 2015 року.

«Вікінги» тоді мешкали у вагончику біля Південного вокзалу. Хлопці чекали на рішення ГШ ЗСУ, оскільки їхній командир проводив перемовини з МО стосовно легалізації «Вікінга» у складі ЗСУ. Умови у них були спартанські, з грошима було не дуже, проте хлопці мовчки терпіли, чекаючи на дозвіл негайно вирушити на фронт.

Але дозволу МО так і не дало, тому в липні 2015 року Віктор Олександрович на деякий час влаштувався працювати в охорону на Фастівський деревообробний комбінат.

До речі, саме у ДК «Вікінг» «Казаха» зарахували до українських козаків, він отримав звання капітана від Міжнародної академії козацтва.

Влітку 2016 року друг «Казах» опинився у лавах 2-го взводу 1-ї окремої штурмової роти ДУК ПС, у якій обіймав посаду стрільця. Воював Віктор Олексійович в Авдіївці та у районі Донецького аеропорту. І воював так хоробро та завзято, що під окупантами горіла земля. Він ненавидів загарбницьку політику Росії, ненавидів окупантів. За рік вивчив мову лише через те, що російська, якою він розмовляв, була мовою агресора.

Українською «Казах» розмовляв майже бездоганно. Його українська нагадувала кристали, чисті та прозорі краплі. Особисто я насолоджувався його голосом та тим, як правильно він будує речення, ретельно підбираючи слова, але настільки швидко, що пауз між ними помітно не було.

І це все - за один рік. Ось що означає фраза «було би бажання».

Одного разу з Тернополя молоді бійці передали на «нуль» прапор України. Друг «Казах» забрав його собі. Півроку цей прапор був поруч з ним, спочатку - в Авдіївці і, потім - під ДАПом. Він проніс його крізь важкі бої та обстріли, беріг його та охороняв. Він мав свою думку, що кольори на прапорі повинні бути жовто-синіми, щоб жовтий був зверху. Але усі геральдичні питання загальним рішенням були відкладені до закінчення війни, дочекатись якого йому не судилось.

А він так мріяв про свій будиночок у Карпатах... Про тихі вечори біля каміна, з теплим пледом, за келихом червоного вина та поруч із коханою жінкою, якій він би розповідав історії зі свого насиченого життя. Друг «Казах» не був солдатом, налаштованим лише на війну.

Тихий та скромний, спокійний козарлюга, всередині якого сидів ураган. Усі бійці були від нього у захваті (а через ротацію пройшло немало побратимів, і жоден не казав про нього нічого поганого). Його очі постійно сяяли внутрішнім вогнем, жагою до дій, він не любив та не хотів сидіти в окопі. Будьте впевнені - якщо було б віддано наказ, то друг «Казах» був би у лавах перших, хто пішов би у наступ.

Він дійсно був найкращим із кращих. Смерть прийшла по Казаха вдень 4 грудня у вигляді кулі снайпера, що вбила цього чудового чоловіка та хороброго воїна у Донецькій області.

Похований 8 грудня на Личаківському кладовищі Львова.

Євген Яловець

Title  

Євген Андрійович Яловець народився 11 травня 1989 року, в селі Созонівка, Кіровоградської області. Навчався та закінчив Кіровоградський професійний ліцей № 2.

Відслужив в армії. Після строкової служби в армії працював у ПАТ «Гідросила» на посаді верстатника.

У березні 2014 року призваний за мобілізацією до Кіровоградського об'єднаного міського комісаріату. Через 12 місяців продовжив службу.

У вересні 2015 року переведений до районного військкомату на посаду начальника служби захисту інформації. Там познайомився з дівчиною та закохався. Вікторія виконувала обов'язки керівника соцвідділу в районному військкоматі. Допомагала учасникам бойових дій оформлювати соціальні виплати та пільги. Пізніше, 15 травня 2016 року, Вікторія також підписала контракт.

Усе життя Євген був у захваті від електроніки. Захоплювався та слідкував за автомобільними новинками. Зі своєю майбутньою дружиною вперше побував на морі. Життя лише починалося...

Звання - старший сержант, посада - кодувальник 10-го ОМПБ «Полісся» 59-ї ОМПБр.

Контракт солдата закінчувався 8 березня 2017 року. Євген віддав три роки службі в армії і вирішив на цьому зупинитися. Настав час повернутися додому. Вже вибрав дату весілля з Вікторією, яка чекала його весь цей час. Весілля спланували на 22 липня. Думав повернутися на роботу в ПАТ «Гідросила», де працював до війни та де чекали на нього колеги.

Рапорт про те, що Євген «не бажає далі продовжувати контракт», випадковим чином загубився. За графіком демобілізації Євген Яловець офіційно не встиг звільнитися. Вже 10 березня 2017 року керівництво скерувало Євгена до базового табору частини з подальшим відрядженням у зону АТО.  Там він повинен був перебувати з 11 березня до 30 вересня 2017 року.

8 червня 2017 року Євген написав другий рапорт на звільнення, який не встиг подати керівництву. Загинув 11 червня 2017 року на передовій, поблизу села Павлопіль. Автомобіль, у якому був Євген, потрапив під обстріл з керованої ракети «Фагот» (ПТРК). Разом з Євгеном загинув військовослужбовець з Херсонської області Юрій Сорока.

Похований Євген Яловець 15 червня 2017 року на Алеї Слави Рівнянського кладовища міста Кропивницький, Кіровоградської області.

Залишились мати Світлана Юріївна, батько Андрій Леонтійович (учасник АТО), брат Андрій (військовослужбовець на контракті) та майбутня дружина Вікторія (військовослужбовець на контракті).

Автор: Ян Осока

Джерело: «Цензор.НЕТ»

Січнева рана ятрить серце

Вони віддали Україні найдорожче

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com