Можна було багато на що сподіватися, а то і передбачити, включно з вторгненням росіян на українські землі, бо це ж було лише питанням часу.

З хвилиною проголошення незалежності України навіть «демократичний» в уяві Заходу президент Єльцин висловлював зазіхання на українські землі. «Про кордони треба ще поговорити», - сказав він уже у понеділок, через два дні після суботнього проголошення. Мабуть, кожен українець, хоч трохи обізнаний з історією свого народу, міг сподіватися, що війна неминуча та, правдоподібно, вічна.

На обрання президентом України Петра Порошенка також можна було сподіватися ще з часів Майдану, тобто, передбачати, що Петро Порошенко, який у своєму житті був всюди, тобто, в кожному політичному середовищі, використає фактично свою владу насамперед для власного збагачення, а український народ і його потреби стануть для нього дуже далекими. Петро Порошенко увійшов у п'ятірку найбагатших людей в Україні за цей час, а Україна сьогодні вважається найбіднішою країною в Європі. Впродовж останнього року заледве на 2 відсотки зросла її економіка. Але П. Порошенко має намір йти на переобрання президентом. Гаслом його кампанії буде заклик, що у час війни небезпечно обирати нову владу. Яка болюча, але одночасно вигідна та війна!

Під час виборів, а надто після обрання президентом США Дональда Трампа, мало громадян США сподівалися, але вже після його присяги більшість людей у США передбачали, що він не буде корисним для американців бідних чи пересічних, але зуміє напрацювати найкращі привілеї та пільги для себе, своєї родини і друзів.

Ось такі були сподівання, і всі вони, на жаль, здійснились.

В останні роки, одначе, відбулися, зокрема, політичні події, котрі я не передбачав і тому сьогодні почуваюся дещо приголомшеним, не знаючи, як реагувати, а тим більше, як протидіяти. Окремі з них не такі аж надто важливі, але наведу їх також як аргумент, що великими та малими справами ми, люди, можемо майже однаково перейматися.

Щонайменше, я ніколи не сподівався, що українські науковці, декотрі компетентні у цьому питанні, а декорі дилетанти, які цим питанням ніколи не цікавилися, розширять акцію, суть якої переконувати не лише українців, але науковий і політичний світ, що під час Голодомору 1932-33 рр. згинули не 7 мільйонів українців, як про це йшлося і писалось включно з іноземними науковцями, а менше, тобто, трохи більше, ніж половина з того. Також ніколи не сподівався, що Інститут національної пам'яті України, який, здавалося, в руках молодих патріотичних науковців, а не старих комуністів, не захищатиме кількість жертв, а просто піде найлегшим і опортуністичним шляхом, сприймаючи обидві цифри і навіть пропонуючи просто казати «мільйони жертв».

Ніколи не думав, що чинна влада в Україні, побудована й обрана на крові другого Майдану, у 100-річчя встановлення сучасної української державності 22 січня 1918 р. цю вагому історичну і політичну подію майже зовсім проігнорує та обмежиться тільки вшануванням пам'яті героїв Крут і, може, трохи свята Соборності.

Ніколи не передбачав, що навіть екстремістська чинна польська влада з Партією Права та Справедливості і президентом Анджеєм Дудою дозволять собі оприлюднити перед цілим світом своє зухвале ставлення до історії, знищити відносини з Україною, з Ізраїлем, зі США впровадженням антидемократичного і кримінального закону про заборону обвинувачення поляків за події під час Другої світової війни.

Ніколи не думав, що наша багаторічна наукова інституція - Український вільний університет, який я дуже підтримую морально і матеріально - влаштує форум для виступу німецького науковця Андерса Умланда, який, хоча і представляє антиросійські позиції, нібито, на користь України, але скрізь у своїх статтях паплюжить визвольну боротьбу ОУН-УПА в час Другої світової війни, закидаючи їм фашизм, колаборацію з німцями проти євреїв та навіть геноцид «мирного» польського населення на Волині.

Ну і, мабуть, найменш важливе: ніколи не сподівався, що українські марксисти-комуністи, а ще такі є навіть у діаспорі, запропонують у 100-річчя сучасної української державності і визвольної революції у зв'язку з цим передрукувати, фактично, не погані книжки, але книжки українських комуністів Василя Шахрая і Сергія Маслаха «До хвилі» з 1919 року. Чи немає кращого відзначення?

Є ще й інші несподіванки, і фактично їх більше, ніж можна було сподіватися, але, мабуть, уже досить. Якщо їх не пам'ятаю, то, мабуть, вони не такі важливі. І тому не сидять у голові.

Хіба треба пристосуватися? Забути про якісь там принципи? Та слова Лесі Українки нагадують мені: «Лиш боротись значить жить». Тобто, треба працювати, щоб світ змінився, але ти не міняйся. Донкіхотство? Здається, світ перевернеться, і відчуєш твердий ґрунт під ногами. Ми, українці, колись також станемо нормальними людьми, тобто, такими, які керуватимуться, передусім, добром власного народу та не ставитимуть колоди на шляху власного змагання до зрозуміння і визнання нас як народу, який, мабуть, перейшов один з найважчих історичних шляхів в історії людства. Все міняється. Завжди є надія. Вона вмирає останньою. До речі, колись до непередбачуваних подій належало і проголошення незалежності України.