Продовження. Початок - у попередньому номері №6 2018 р.

 

Олексій Коновал

П'ята подорож в Україну тривала з 21 до 29 жовтня 2002 року. Їздили на презентацію «Листування Багряного». Ночували в помешканні О. Скопа. Послуговувалися авіалінією «Lot». Шоста подорож в Україну була з16 до 28 листопада 2004 року. Їздили як спостерігачі на вибори президента України. Ночували в помешканні О. Скопа. Літали літаком польської авіалінії «Lot». Сьома подорож в Україну була з 26 квітня до 9 травня 2007 року. Їздили на відзначення сотої річниці Івана Багряного. Ночували в помешканні О. Скопа. Відвідували місця, де народився Тарас Шевченко».

Особливою сторінкою молодого життя Олексія Коновала є створення й функціонування Об'єднання Демократичної Української Молоді (ОДУМ). Відомо, що одну з перших філій ОДУМ-у було засновано в Чикаго ще 6-го серпня 1950-го року, а її першим головою був Олександр Луппо. Протягом перших років сходини відбувалися в різних будинках, іноді в приміщенні церкви св. Покрови. Спочатку були організовані хори і драматичні гуртки. В 1952 році при управі філії створено редакційну колегію, яку очолював разом з Борисом Шерстюком Олексій Коновал, вони почали видавати журнал «До мети», який давав цікаву інформацію з історії України та одумівського життя. У 1959 році нову управу цієї філії ОДМУ-у очолив Олексій Григорович Коновал, якраз на період діяльності цієї управи припало створення молодіжної організації ОДУМ. Виховниками впродовж усього часу були Олексій та його брат Василь Коновали, Галина Бойко (Грушецька), Марія Шкребець, Стефа Ковальчук, Віра, Ніна Лукаш та Олена Лукаш, Таня Суховій, Віра Горб, Ярослав Меркуло, Віктор Білоус, Дмитро Грушецький, Олексій Пошиваник, Петро та Іван Іващенки, Євген Ткаліч та Оксана Масловська. Співпраця з молодіжною організацією ОДУМ-у та дорослим об'єднанням відбувалася в роях регулярно, щотижня.

20 березня 1960 року настоятель церкви св. Софії отець Микола Литаківський із протодияконом М. Покотиленком посвятили прапор філії, а 11 грудня 1960 року отці Федір Білецький та Микола Литваківський посвятили оселю ОДУМ-у. До речі, на 10-му з'їзді ОДУМ-у США, в Нью-Йорку, в 1960 році цій філії було вручено чудове перехідне погруддя Головного отамана військ УНР Симона Петлюри. Відтоді, за винятком одного року, його зберігає філія Чикаго.

Слід нагадати, що наприкінці 1964 року ця філія завдяки старанням Данила 3авертайла створила ансамбль бандуристів ОДУМ-у, який очолив відомий бандурист і композитор Григорій Китастий. В ансамблі, крім багатьох співаків, було 38 осіб з бандурами. Вперше ансамбль бандуристів виступив на Шевченківськім концерті 4 квітня 1965 року в школі імені Шопена. До складу групи бандуристів філії входили: Олексій Пошиваник, Петро та Іван Іващенки, Іван Сербу та Олег Масловський. Пізніше вони неодноразово виступали на імпрезах та святах українських організацій Чикаго. Філія ОДУМ-у Чикаго завжди докладала багато зусиль, щоб журнал ОДУМ-у «Молода Україна» стояв на найкращому ґрунті як ідейному, так і матеріальному. Тому завдяки відданим одумівцям, представникам журналу Павлові Коновалові, Іванові Козацькому, Данилові 3авертайлу та Олексієві Коновалу часопис у Чикаго завжди мав найбільшу кількість передплатників. «...Діяльність філії в Чикаго з року в рік пожвавлювалась завдяки енергійній праці голів філії: Олександра Луппо, Павла Коновала, Володимира Філя, Віктора Білоуса, Олексія Коновала, Олексія Пошиваника, Василя Коновала та Данила 3авертайла - незамінного організатора філії, членів управи філії та поодиноких членів філії, таких, як Іван Козацький, Вадим Мішалов, Марія і Поліна Мартинович, Анатолій Луппо, Грицько Лень, Леонід Гюбнер, Борис Шерстюк, Іван, Віра та Олена Лукаші, Тарас Кохно, Дмитро Грушецький, Григорій Мельник, Галина Бойко, Петро і Параска 3авертайли, Ярослав Меркело, Стефа Ковальчук, Василь Коновал, Марія Шкребець, Микола Калюжний, Михайло Кужіль, Леонід Литус, Катя Щибря, Юрій, Оля і Віра Горб, Ліда Романенко, Віра Тарасенко, Олена Павелко, Марія Павлівець, Макар Міскевич, Наталка Колішинська, Володимир Косогор, Микола Скиба, Людмила Ревенко, Валя Пошиваник та багато інших. Щороку від самого початку існування філії влаштовується свято з нагоди Нового року. На 15-річчя існування філії вибрано нову управу, яку очолив Василь Коновал. До неї увійшли особи, котрі ще недавно були членами молодіжної організації ОДУМ-у», - йдеться в одному з інформаційних повідомлень.

	Наші позиції (1974) - друкований орган УРДП

Скупі рядки біографії Олексія Григоровича Коновала необхідно доповнити інформацією про те, що він є автором багатьох розвідок про літературу, події нашого визвольного руху, митців та письменників української діаспори, які ввійшли до нещодавньої збірки його праць, що її видала друком у 2013 році газета «Літературна Україна». До речі, на досить високу й доволі непросту в країнах поселення українців посаду генерального секретаря ЦК УРДП він обирався на п'ятьох з'їздах цієї визначної партії. Як зазначає у своїй біографії Олексій Коновал, у далекому 1943 році малий Олекса разом з батьками емігрував на Захід, під час перебування у таборах для переміщених осіб навчався у гімназії. У 1950 році родина Коновалів виїхала до США, де пан Олексій навчався на авіаційно-інженерному факультеті Іллінойського інституту в Чикаго, згодом, у 1960 році, закінчив механічний факультет Іллінойського інституту технологій. Тривалий час, від 1974-го до 1985-го рр., мій земляк Олексій Коновал викладав українську мову, літературу, історію в школі українознавства при православній парафії святого Володимира, кілька років був директором школи українознавства. Від 2000 року Олексій Коновал редагує видання «Вісті Фундації імені Івана Багряного», яке, до речі, отримують мешканці і Лохвиці, Миргорода, Дніпра, Києва та багатьох інших малих та великих містах України. В одному зі своїх дописів Олексій Григорович, зокрема, зазначав, що «...під час Другої світової війни багато родин гнаних, переслідуваних, розкуркулених та голодуючих у 1933 році залишили Україну й після війни опинилися на території Австрії та Німеччини. Згідно з договором США, Англії та СРСР в Ялті, люди зі східних та центральних областей України, що були частиною радянської України, підлягали примусовій репатріації зі Заходу на «родіну», в Совєтський Союз. Українці з Галичини та земель, що до 1939 року були під Польщею, та «стара еміграція», особи, що вийшли на еміграцію з урядом УНР після Першої світової війни, репатріації не підлягали. Тому становище «східняків» і «західників» України відрізнялося.

Уродженець села Петрівці бандурист-віртуоз Володимир Кабачок

У 1946 році Іван Багряний написав памфлет «Чому я не хочу вертатися до СРСР», який, завдяки українцям в американській армії, був переданий до США, перекладений англійською мовою й вручений впливовим сенаторам США, урядові Англії та генералові Ейзенхауеру, який з допомогою своїх вояків примушував їхати людей на «родіну». Після того ситуація трохи змінилася, перестали силоміць вивозити до репатріаційних таборів, але під час «скрінінгів» людей викидали з Ді-Пі таборів як непримусово вивезених осіб на роботу в Німеччину. Іван Багряний зі своїми друзями розпочав видавати в Новім Ульмі, в Німеччині, газету «Українські вісті» та незабаром створив нову партію під назвою Українська Революційно-Демократична Партія (УРДП), яка охопила велику кількість свідомого елементу з центральних та східних областей України, так званих тоді «східняків», людей з Великої України. До них мали певне упередження вихідці зі західних областей України, члени та прихильники українського націоналістичного середовища. Діяльність УРДП спершу зосереджувалася в американській зоні Німеччини, а пізніше поширилася на англійську та французьку зони. Газета «Українські вісті», що почала виходити наприкінці 1945 року, стала голосом і оборонцем підрадянської еміграції - проти примусової репатріації чи таборових «скрінінґів» (перевірок, звідки дана особа була - зі Сходу чи Галичини), чи щодо заходів, що стосувалися переїзду на нові поселення в інші країни, за океан. Для багатьох членів УРДП відкрилися двері еміграції до США, Канади, Бельгії, Франції, Аргентини, Австралії, Англії, Бразилії, Венесуели та інших країн світу. В тих країнах вони створили в п'ятдесятих роках свої Крайові Комітети УРДП чи ОУРДП та тримали й надалі зв'язок зі своєю централлю, яка була в Новім Ульмі, де мешкали зі своєю родиною Іван Багряний, керівник партії, та більшість членів проводу. Старанням членів УРДП 18 липня 1950 року в Нью-Йорку створено Об'єднання Демократичної Української Молоді (ОДУМ) в США, а пізніше створено ОДУМ у Канаді, Англії, Австралії, Німеччині та Бельгії. В чотирьох останніх країнах після десяти років діяльності ОДУМ припинив своє існування через переселення активних членів ОДУМ-у на американський континент...

	Відзначення 35-річчя Фундації імені Івана Багряного (США, 2010)

У той час у США було створено Демократичне Об'єднання колишніх репресованих з-під Совєтів (ДОБРУС), а в Канаді - Союз Українців - жертв російського комуністичного терору (СУЖЕРО), легіон імені Симона Петлюри, Товариство сприяння УНРаді, Товариство ОДУМівських приятелів (ТОП) та Фундацію ім. Івана Багряного. Середовище УРДП та його вищезгадані братні організації видали цілу низку вартісних книг українською та англійською мовами про колективізацію, розкуркулювання, арешти та заслання в Сибір, голод 1933 року, бо члени цих організацій були правдивими свідками трагічних років комуністичної влади в Україні. Минули десятки років за межами України, й старша активна генерація в УРДП та його братніх організаціях почала помалу відходити в інший світ. Першим припинив своє існування ДОБРУС, тоді СУЖЕРО та легіон ім. Симона Петлюри, а наприкінці травня 2000 року члени партії УРДП-УДРП вирішили також припинити своє існування, а решту своєї енергії, увагу та фінанси спрямувати на діяльність Фундації ім. Івана Багряного, щоб допомогти незалежній Україні стати на власні ноги.

Партія вважала, що не варто переносити свою діяльність в Україну, де й так забагато вже партій, декотрі з яких мають ті ж самі ідеї, що мала УРДП. Рівночасно зі створенням вищезгаданих організацій з'явилися їхні газети, журнали, бюлетені, інформаційні листки та інші пресові органи. За більш, ніж півсторіччя існування цих організацій назбиралося багато архівів та річників різних видань. Оскільки деякі організації припинили своє існування чи сповільнювали свою діяльність, було вирішено зберегти те, що ще залишилося, - архіви та річники видань, для історії, студій та досліджень майбутнім поколінням. Річники видань вищезгаданих середовищ: «Українські вісті», «Український Прометей», «Ми ще повернемось!», «Наша боротьба», «Наші позиції», «Штурм», «Нові дні», «Молода Україна» та багато інших видань були передані до Конгресової бібліотеки США у Вашингтоні, до українського музею в Чикаго, до архіву УВАН у Нью-Йорку, до Іллінойського університету в Урбана-Шампейн, в українську секцію, до Імміграційного історично-дослідчого центру при Міннесотському університеті, до Українського культурно-освітнього центру у Вінніпезі, до бібліотеки ім. Симона Петлюри в Парижі, до Українського вільного університету в Нью-Йорку для вислання в Україну та іншим. В Україну надіслано безпосередньо нами багато вищезгаданих видань та книжок, виданих нами чи діаспорою, в Києво-Могилянську академію, до Острозької академії, до державного архіву-музею в Києві, до музею ім. Тараса Шевченка в Києві та Каневі, до музею діаспори у Львові, до бібліотек у Полтаві, Одесі, Запоріжжі, Миколаєві, Харкові, Охтирці, Сумах та інших містах України...

Іван Багряний - письменник, публіцист, художник та громадсько-політичний діяч -  розгорнуто переписувався зі своїми друзями по перу та партії. У двадцяти папках зберігається цікаве листування, посортоване нами, з такими відомими українській громаді особами, як Григорій Костюк, Віталій Бендер, Юрій Косач, Юрій Шерех, Григорій Китастий, Ігор Костецький, Іван Кошелівець, Дмитро Кислиця, Дмитро Нитченко, Андрій та Микола Лівицькі, Іван Майстренко, Григорій Алексінський, Нестор Городовенко, Тарас Бульба-Боровець, Борис Лівицький, Павло Маляр, Микола Приходько, Василь Чапленко, Володимир Кубійович, Петро Одарченко, Василь Онуфрієнко, Тодось Осьмачка, Леонід Полтава, Микола Понеділок, Микола Степаненко, Михайло Ситник, Петро Шинкар, Микола Шлемкевич, Василь Гришко, Михайло Воскобійник, Мар'ян Дальний (Горгота), Іван Дубинець, Кость Даниленко-Данилевський, Володимир Державин, Ростислав Василенко, Володимир та Розалія Винниченки, Петро Волиняк, Семен Підгайний, Федір Гаєнко, Федір Пігідо, Анатолій Нікітін, а також з багатьма іншими. Листування з деякими особами, що перебували на ключових посадах в УРДП, представлені в багатьох папках партії УРДП. Листування Івана Багряного з відомими особами з примітками та короткими даними про осіб, кому були адресовані листи, вийшло друком у 2002 р. у видавництві «Смолоскип», у Києві, в двох книгах.

Книга О.Коновала

У 1992 році Галина Багряна додатково надіслала нам листування, фотографії, рукописи та ілюстрації Івана Багряного до його власних книг. З-поміж цих матеріалів - рукописи та машинописи з авторськими поправками до творів «Золотий бумеранґ», «Розгром», «Телефон», «Тигролови», «Буйний вітер», а також - схеми й деякі розділи запланованих, але незакінчених творів «Спартак», «Поєдинок», «Новели для себе», «Тайфун», «Люба» та нотатки, різні інформації про Одесу та розміщення кораблів на Чорному морі та листування для написання нового твору «Панцерник Потьомкін». Іван Багряний, як художник, ілюстрував свої власні твори: «Казка про лелек та Павлика-мандрівника» та «Телефон», книгу «Антон Біда - герой труда» та ін. Він намалював обкладинки до таких книжок, як «Юність Василя Шеремети» Уласа Самчука, «Щастя» - збірки новел і оповідань Павла Маляра (Миргородського), «Сміх і горе» Олеся Шпильки (Скопа), «Старший боярин» Тодося Осьмачки та ін... Також ми зібрали й видали друком доповіді, статті, памфлети, рефлексії, есеї, написані Іваном Багряним під його прізвищем, псевдо чи, взагалі, без підпису як редакційні, що були друковані в газетах та журналах його середовища. Книга вийшла друком у 1996 році у видавництві «Смолоскип» у Києві під назвою «Публіцистика» й має 860 сторінок. У 1997 році в тому ж видавництві вийшла велика книга «Українська Революційно-Демократична Партія (УРДП-УДРП)» - збірник матеріалів і документів, яка має 850 сторінок великого формату і містить історію, дописи, фотографії за півсторічну діяльність УРДП-УДРП, ДОБРУС, СУЖЕРО, легіон ім. Симона Петлюри, ОДУМ, який ще й далі проводить корисну роботу з дітьми й молоддю, та інші братні організації. Збережені матеріали в архівах є до диспозиції дослідників та науковців». Мені видається, що якраз ці джерельні інформації щодо діяльності Івана Багряного, УРДП, Фундації імені Івана Багряного та споріднених середовищ безпосередньо від їхнього творця й чолового діяча Олексія Григоровича Коновала містять цінний матеріал не лише для багрянознавців, але й тих, хто досліджує діяльність багатьох інших творців слова, пензля та пера українського роду, які творили на чужині, але, на жаль, вже відійшли за межу Вічності, як також проливають нове світло на багатогранну громадсько-політичну діяльність та різнопланову творчість справді геніального українця Івана Павловича Багряного, й, упевнений, безперечно зацікавлять багатьох українських дослідників на Рідних землях та країнах поселення.

Як на мене, слід окремо зупинитись та історії створення Української Революційно-Демократичної Партії, яка постала по закінченні Другої світової війни на теренах Західної Німеччини з емігрантів, вихованих, здебільшого, на ідеях українського відродження 1920-х років, як також частково з колишніх членів ОУН, що були послідовниками лінії Івана Мітринги. Засновниками УРДП були Іван Багряний, Іван Майстренко, Григорій Костюк, Борис Левицький. Частина членів УРДП у 1948 році створила навколо місячника «Вперед» ліву групу, яка згодом перестала існувати. Першим головою партії був Григорій Костюк, але найдовше на чолі УРДП був письменник Іван Багряний (1948-63), далі - Федір Гаєнко (1963-67), згодом - Василь Гришко (1967-75), а від 1975 її очолював Михайло Воскобійник. Пресовими органами цієї партії були часописи «Українські вісті» та «Український Прометей», як також неперіодичний журнал «Наші позиції», що виходив від 1948 року, окремі числа якого є у власному архіві автора цього допису. Чоловими діячами та керівниками УРДП були, зокрема, Віталій Бендер, Всеволод Голубничий, Олексій Коновал, Юрій Дивнич-Лавріненко, П. Волиняк, І. Дубилко, І. Корнійчук, А. Лисий, А. Рябишенко та інші.

Принагідно зазначу, що порівняно невелике полтавське містечко Лохвиця стало місцем народження двох визначних діячів Української Революційно-Демократичної Партії - Якова Гвоздецького та Сергія Євсевського. Вони були майже ровесниками, народилися у нашому місті, тоді повітовому центрі Полтавської губернії, відповідно, у 1914-му та 1911-му роках. Яків Гвоздецький, який побачив світ 22 жовтня 1911 року, по закінченні Інституту шляхів сполучень (залізничного інституту) спеціалізувався на будівництві залізничних мостів, працюючи на ділянці колишніх етнічних українських теренів Курськ-Вороніж, що були приєднані до совєцької Московщини. У 1937 році, як і багато інших українських інженерів, був репресований большевицькою каральною машиною НКВД, засуджений до ув'язнення. Під час німецько-совєцької війни перебував у полоні, потім - у таборах переміщених осіб Ді-Пі в Німеччині, де й став активістом УРДП. Виїхав до Австралії у 1949 році, де належав до крайового керівництва цієї партії, а деякий час (1971-72) очолював тереновий провід УРДП. Протягом кількох років (1979-81) Яків Гвоздецький видавав на австралійських теренах циклостилевий журнал «Український демократ». Помер наш земляк-лохвичанин Я. Гвоздецький 22 грудня 1985 року в Мельбурні. Між іншим, у серпні 2012 року я відвідав місце його останнього спочинку на цвинтарі Фокнер.

Дещо іншою була доля Сергія Андрійовича Євсевського, який народився у Лохвиці 6 жовтня 1914 року. На американських теренах Сергій Андрійович брав активну участь у громадсько-політичному та церковному житті української громади, дописував до різних видань, активно розповсюджував книги та періодику, був представником газети «Українські вісті» (органу УРДП), журналу «Нові дні», як також багаторічним скарбником. Спочатку в Об'єднанні української молоді «Київ», а від 1975 року - став скарбником та секретарем Фундації імені Івана Багряного. Помер Сергій Андрійович Євсевський, як і його визначний партійний побратим по УРДП Яків Гвоздецький, далеко від провінційної Лохвиці, містечка, яке на початку ХХ-го сторіччя дало їм обом путівки у велике й активне громадсько-політичне життя та взірцеві патріотичні настанови. За межу Вічності Сергій Андрійович відійшов 15 травня 1988 року у Філадельфії, а тлінні останки нашого земляка знайшли останній спочинок на православному цвинтарі містечка Баунд-Брук (Нью Джерсі, США), де я також віддавав шану всім видатним українцям у травні 2015 року.

До речі, згаданий мною вище інший багаторічній голова ЦК УРДП, також уродженець Миргородщини Михайло Григорович Воскобійник, 100-річчя від дня народження якого ми будемо відзначати 21 листопада 2018 року, був головним редактором газети-бюлетеня «Ми ще повернемось!», у 1950-х роках - автором і диктором передач українського відділу радіо «Свобода» у Мюнхені. Після переїзду у 1957 році до США пан Михайло здобув ступінь магістра у Сіракузькому університеті та докторат з історії - у Пенсильванському університеті, викладав історію Східної Європи та України у багатьох університетах США, а від 1989 до 1992 рр. був головою Української Національної Ради Державного центру УНР в екзилі...

Мені видається, що особливою темою для Олексія Григоровича Коновала є створення в Україні єдиної помісної церкви. У своїй статті «Церква має бути українською», він, зокрема, пише: «...Почаївська, Святогірська та Києво-Печерська лаври, які є гніздами російського окупанта‚ бо ж в них правиться російською мовою, прославляється Росія та її президент Володимир Путін, який загарбав Крим й уже кілька років проводить війну на сході України, мусіли би бути забрані від Московського Патріархату й передані Київському Патріархатові. Президент України, уряд та Верховна Рада повинні ухвалити постанову про повернення українських лавр українському народові, Україні. Церква має служити своєму народові, а не спекулювати й не дурити багатьох українських людей, що та Церква Московського Патріархату має щось спільне з Україною та українським народом.

	ОДУМ-івці у 2017-ому році

З набуттям Незалежності України УПЦ проголосила свій Патріархат. Московський патріарх здійняв ґвалт, що українські церкви - православна й греко-католицька - неканонічні. Він створив свою Церкву, УПЦ Московського Патріархату; там панує російська мова, прославляють царів та історію Росії, він діє на шкоду Україні. Російські царі, комуністичні керівники, а тепер російські «демократи» використовують релігію у своїх загарбницьких цілях. Для них російська держава, російська нація і православна віра - нероздільні. У нас, українців, що внаслідок сумних обставин тривалий час були недержавною нацією, релігія та українськість ішли окремими, різними дорогами. Наші недруги користувалися нашою релігійністю, щоб і далі поневолювати Україну... Чому менші держави за територією й населенням, зокрема, Румунія, Болгарія, Греція, Сербія, Албанія та інші, також православні, можуть мати свої патріархати, а Україна, що значно перевищує їх територією й населенням, ні? А тому що Москва й Константинополь хочуть мати її під своєю владою. Українські Православні Церкви в США та Канаді, які понад 50 років були «неканонічними», від того не впадали в розпач. А коли Україна стала незалежною державою, чомусь захотіли бути «канонічними» й пішли під омофор чужого патріарха, а не свого, Київського Патріарха. Через те православні Церкви діаспори, дехто сміючись, називає їх українськими турецько-православними церквами, оскільки інших українців називаємо греко-католиками. В інших державах їхні Церкви служать своєму народові. Українські Церкви в Україні й діаспорі мали б творити одну незалежну УПЦ Київського Патріархату й мали б служити, насамперед, своєму народові, українській державі!»

Під час відзначення 35-річчя Фундації ім. Івана Багряного провідні члени української громади в Чикаго зібралися в Українському Національному музеї, де було вшановано також і багаторічного члена управи, скарбника та редактора «Бюлетеня» і сторінки Фундації в часопису «Свобода» - інж. Олексія Коновала. Віра Боднарук, заступниця голови Фундації ім. Багряного, писала: «...Спеціальне відзначення за його надзвичайну віддану працю у Фундації впродовж 35 років та Диплом лауреата премії ім. Івана Багряного було вручено одному з організаторів Фундації та її багаторічному скарбникові, редакторові сторінки Фундації в газеті «Свобода» та «Бюлетеня» Фундації - інж. Олексієві Коновалу. Він також був нагороджений Дипломом від Фундації родини Воскобійників як «журналіст-літописець українського життя в діаспорі, невтомний громадський діяч-літературознавець, автор-упорядник низки вагомих високоцінних видань»... Після вручення дипломів та публічного признання гостей Софія і Галина Коновали, онучки пана Олексія, виконали на честь свого дідуся дві пісні - «Ми об'їхали землю навколо» (слова І. Багряного, муз. Г. Китастого) та «Виростеш ти, сину» (слова В. Симоненка) у супроводі на бандурі Лесі Клімченко».

Думається, що гру на бандурі Олексій Григорович слухав особливо уважно не лише тому, що віддавна був поціновувачем творчості уродженця Полтавщини майстра Григорія Китастого, але ще й тому, що якраз його родинному селі Петрівцях з давніх-давен зналися на грі на кобзі й бандурі, бо ж якраз у цьому селі народився у 1892 році віртуоз-бандурист, співак, диригент і педагог Володимир Андрійович Кабачок, який, до речі, професійно грав ще й на тромбоні, контрабасі та ударних інструментах. Цей основоположник та мистецький керівник Полтавської капели бандуристів (1925-1934) був уперше заарештований через рік після народження Олексія Коновала, у січні 1934-го року, а вдруге - через три роки - у 1937 році. Мені видається дуже вимовним, що маестро Володимир Кабачок під час свого вимушеного перебування та ув'язнення у Санкт-Петербурзі (колишньому Ленінграді) й Ташкенті продовжував грати на бандурі (!) й всупереч московським шовіністам створював українські музичні колективи (!).

...Як лауреат премії Фундації імені Івана Багряного 2014 року у своєму подячному листі на адресу цієї Фундації я, зокрема, написав: «Щиро дякую всім високодостойним членам Фундації імені Івана Багряного у США, моїм шановним землякам-українцям, яких нещаслива доля закинула на непривітну чужину, за присудження мені, буденній і провінційній особі - Олександрові Панченку - поважної премії імені світлої пам'яті Івана Багряного у 2014 році. Ця висока нагорода дуже надихає мене, але ще більше - зобов'язує до нової і натхненної праці та налаштовує на безкомпромісний бій на благо та за честь нашої знедоленої неньки-України у такий надзвичайно жорстокий і небезпечний для неї час кривавої московсько-путінської агресії. Знайте, що ми, українці на Рідних землях, нащадки козаків та посполитих, повік не скоримося, не здамося й ніколи не станемо на коліна перед московськими КДБ-карликами - Путіним і Медведєвим - та їхніми посіпаками. Слава українській Україні! Слава Героям Небесної Сотні і Східного фронту! Низький уклін, честь і хвала українцям із країн поселення, що допомагають своїй праматері-Батьківщині».

Іван Багряний, яскравим натхненним послідовником якого є нинішній ювіляр Олексій Григорович Коновал, мій земляк-полтавець, мріяв, що настане «...епоха всесвітньої справедливості, що зійде, як сонячний ранок, після жаскої, макабричної ночі минулого. ЕПОХА шанування людської гідності і людського права - дихати, жити, думати й одверто говорити... Епоха культу матері і дитяти... Епоха торжества людського щирого серця, вільного, незтероризованого, незганьбленого, непідгорненого ні під чий брудний чобіт».

Відзначаючи ювілей великого й невтомного Українця Олексія Григоровича Коновала, я впевнений, що незабаром настане така багрянівська епоха для України, ба, більше, - для всього світу! Ми, з роду-племені українці, у цей небезпечний для народу й держави страшний час, маємо знайти дуже непросту, але доволі обнадійливу відповідь про перспективи нашого щасливого майбуття. Попри все те жахливе й криваве, що нам принесла азійська Московщина, ми будемо разом сподіватися, що незабаром таки настане вимріяна роками й оспівана у творах Іваном Багряним «епоха культу матері і дитяти».

Тож будемо на це щиро сподіватися... Сподіватися на остаточну перемогу над нашим затятим ворогом, повсякчас й щохвилинно боротися «За українську Україну», як це робить українець з діда-прадіда Олексій Григорович Коновал.