Празник Стрітення Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа спонукає до роздумів про можливу і необхідну нашу зустріч зі Сином Божим і Спасителем світу.

Євангельська історія цього свята відкриває нам, що праведність і побожність старця Симеона і доньки Фануїла з покоління Асера - пророчиці Анни - послужили їхній найбільшій честі: вони на 40-й день після Народження біля Єрусалимського храму зустріли Пресвяту Діву Марію з Ісусом на руках. Сповнений Святим Духом Симеон навіть узяв Христа Господа на свої руки і виголосив пророцтво про Його спасенну земну місію. Ісус - «Спаситель усіх народів світу, світло на просвіту поганам і слава... Ізраїлю».

У цей же час пророчиця Анна «почала прославляти Бога та говорити про Нього (тобто, про Ісуса - о. М. М.) всім, хто чекав визволення Єрусалима».

Отже, святість Симеона та Анни була запорукою їхньої зустрічі зі самим Господом.

За весь час земної проповіді багато людей бачили Христа і слухали Його Небесну науку. Однак, не всі сприймали Його за Сина Божого. І ті зустрічі з Ним, звичайно, не дали їм жодної користі, не навернули їх на дорогу спасіння.

А де, коли, за яких обставин і умов можемо ми - християни ХХІ сторіччя - зустріти Ісуса?

Найперше, неприпустимо навіть допускати думки про бачення Господа тілесними очима. Від цього, зокрема, застерігали багато святих. Неймовірно, але історія життя святих знає чимало випадків, коли демони являлися подвижникам, самітникам, аскетам у вигляді Спасителя, бо вони дуже прагнули Його побачити. А в результаті: згубна гординя, божевілля, різні трагічні випадки і навіть самогубства.

І навпаки, коли істинним святим являвся Ісус в образі земної людини, вони з висоти своєї духовної мудрості і глибини правдивого смирення, зважаючи на свою недосконалість, гріховність і ницість перед Божим Маєстатом, казали: «Ми не гідні тут, на землі, бачити Ісуса. Якби там, у небі...»

А ось яка зустріч із Христом обов'язково потрібна всім, хто прагне і змагає до щасливої вічності. І вона може десь і колись відбутися, коли завгодно, за будь-яких обставин, за єдиної умови: потрібне побожне життя, смиренне і сповнене любові до Бога і ближніх, чисте від пристрастей і гріховного бруду серце. Таке святе дійство незрівнянно важливіше, ніж бачення Ісуса тілесними очима, бо в ньому серце стає вмістилищем самого Господа, і Він оселяється в ньому. Власне це засвідчив святий апостол Павло, кажучи: «Уже не я живу, а живе в мені Христос».

Така зустріч відбувається в час особистої молитви, при читанні Святого Письма і духовної літератури, і в роздумах на теми духовного життя. Глибокі та щемні почуття реальної зустрічі з Господом переживаються на відправах, у прийнятті Святих Тайн і, насамперед, у причащанні Святого Тіла і Крові Христа. Але навіть ці Найсвятіші Божі Дари не є самодостатніми і не можуть бути самоціллю, якими, на превеликий жаль, чи не для більшості християн і навіть священнослужителів нашого часу Вони стали. Вони - найдієвіший і найсвятіший Чинник, Посередник і Засіб для подолання пристрастей та гріхів на дорозі покаяння, переродження, переображення і поклоніння «в дусі та істині». Це і є шлях спасіння, вказаний Христом.

У слові про загальний суд Спаситель відкрив важливість ставлення до ближніх. Він особливо наголошував, що зробити добро ближньому - це зробити добро Йому. Звісно, що таке добродійство має бути щирим і чистим. Щире - це творене зі співчуття, співстраждання, милосердя і любові, без вихваляння, очікування віддяки, похвали, а то й нагороди. І навіть неприпустиме внутрішнє переживання відчуття задоволення від чинення добра іншим, бо це вже перед Богом явне підкреслення своєї особливості, вищості, кращості від інших, тобто, - фарисейство і згубна гординя.

А чисте добро - чесне, без найменших домішків всякої неправди і фальшування. Наприклад, як сьогодні часто трапляється, коли начальники-багатії одурюють цілі колективи своїх працівників: затримують зарплати, недоплачують і т. д. і, в той же час, дають чималі пожертви на храми, будинки для людей похилого віку, інтернати... Звісно, про це обов'язково помпезно та ейфорійно повідомляється в ЗМІ. Один Великий святий називав таку «доброчинність» наругою над Божою Правдою. Хіба це милостиня і чи милосердно одних оббирати і безмірно збагачуватися, а іншим, ніби крихти, що впали зі столу, з «любові до бідних давати?» Та в таких навіть на храми не можна брати пожертви, бо вони, наче Каїнові, - брудні та гріховні.

Так, найважче побачити в ближньому Ісуса. Як це можливо, коли він (вона) такий поганий: п'яниця, наркоман? Як може перебувати в ньому Ісус? На таких потрібно дивитися очима Ісуса, сповненими болю, співстраждання і любові. А ще більше - молитися за них.

Бачити Ісуса в своєму братові в священстві дуже важко навіть і священнослужителям. Припускаю, тому, що про це мало роздумуємо і майже не обговорюємо, не вчимося у святих і не вчимо цьому інших. Літургійне цілування в рамена між служителями перед Євхаристійним каноном, коли старший каже: «Христос посеред нас!», а молодший відповідає: «І є, і буде!», так і залишається тремним моментом святої відправи в храмі. А поза храмом? Тут і підступність, і зловтіха, і лукавство, і приниження, і осквернення, і доноси, і підкупи, і підлабузництво, і вихваляння, і гординя, і всяке фальшування.

А хіба таке може бути між вчителями духовного життя, наставниками у боротьбі проти зла? Ми ж в усіх чеснотах маємо бути першими, взірцем і прикладом для вірних. «По тому пізнають, що ви - Мої учні, якщо матимете любов між собою», - сказав Ісус. Святий Іван Золотоустий стверджував, що кожен християнин - це другий Христос. Запитаймо кожен себе, чи є Він у нашому серці? Якби ми до свого ближнього ставились, як до Господа, ми якнайскоріше побороли б у всьому світі будь-яке зло.

Чи йдемо ми цією дорогою, любі наші батьки, брати, сестри та діти? Тільки на ній можна зустріти Ісуса, здобути земне і небесне непроминаюче щастя!