Коли у понеділок, 12 лютого, тільки-но стало відомо, що Міхеіла Саакашвілі прямо з ресторану люди в масках кудись, схопивши, поволокли, я відреагував у соцмережах коротким повідомленням про цю сенсаційну подію.

Спливла година, друга, час минав. Ситуація з кожною хвилиною ставала, нібито, яснішою. Зокрема, стали відомі мета, перебіг та основні деталі цього спочатку незрозумілого ексцесу - виявилося, що це була примусова висилка (реадмісія) Міхеіла Саакашвілі за межі України.

За цей час під моїм текстом у соцмережах встигли висловитися різні люди. Спостерігалися і в суспільстві різні реакції на цю подію - від не дуже численного пікету під Адміністрацією президента України до мовчання більшості.

І тут під моїм текстом раптом з'явився коментар одного пенсіонера...

Коментар

Цитую його повністю зі збереженням вельми своєрідної авторської стилістики: «M. T. Дивно, як у дитинстві казали, - кіно не буде - кінщик захворів. Жаль, що так довго тяглося, але можна привітати тих, хто розробляв це, а то ще трохи, і люди самі його випровадили б у інше місце. Дякую».

Автор цього коментаря, як бачимо, підтримує висилку Саакашвілі. І така позиція також має місце не тільки в соцмережах, але й в певній частині політикуму та серед громадськості.

Наголошую, що я не підтримую, а лише фіксую факт: така позиція має місце, принаймні, з трьох причин.

По-перше, це позиція інформаційних найманців-ботів «антисаакашвілівського» напряму - вони стараються за винагороду, за свої срібняки.

По-друге, це позиція політичних конкурентів грузинського екс-президента, котрим дуже не подобається його активність в Україні, яка їх самих затемнює і відсуває з центральних ролей.

По-третє, це позиція тих, хто насправді так думає - з різних мотивів.

Я, напевно, не особливо звернув би увагу на цей коментар, якби під ним не з'явилася неймовірно різка і зневажлива реакція однієї Інтернет-дописувачки.

Реакція на коментар

І цю реакцію також цитую повністю зі збереженням не менш своєрідної авторської стилістики: «O. M. Привітайте себе і своїх дітей, що жити вам всім як бидлу останньому, дешевій і безправній робочій силі для купки блатних».

І хоча ця, сповнена зневаги та сарказму, тирада адресувалася тому пенсіонерові, я відчув, що мене вона дуже зачепила - адже бидлом дописувачка назвала не автора коментаря (хоча і це було б неприпустимим з точки зору елементарної ввічливості щодо незнайомця), а «всіх нас», охрестивши «бидлом останнім».

Подібний вираз я побачив зовсім нещодавно на одному з російських сайтів. І раптом така перекличка з ним українки, яка завжди дотримувалася патріотичної позиції в своїх коментарях.

Випадковість? Чи зверхність та зневага не мають національності?

Хто ця авторка?

Так склалося, що цю авторку я заочно знаю - протягом тривалого періоду вона вельми активно коментувала всі мої телевиступи та висловлювання у соцмережах - коментувала суголосно моїм позиціям, позитивно та схвально.

Знаю, що вона мешкає у Британії, але ніколи не уточнював - чи просто працює там, як тисячі українок за кордоном, чи, можливо, вже має в туманному Альбіоні сім'ю з місцевим, а до того ж, не виключено, і право на проживання або й громадянство.

У мене було заочне враження про неї як про патріотку і достатньо виховану людину.

І тут раптом така аж занадто різка і надмірно узагальнена її реакція на коментар хоча й іншої людини, але на моїй сторінці в соцмережах.

Тому я не міг не зреагувати.

Точка зору залежить від місця сидіння?

Гостро різонуло мене в реакції дописувачки оце «вам усім» - начебто вона уже відділяє себе від «нас усіх», тобто, українців.

Спробував коректно захистити «нас усіх» і відповів: «O. M., обережніше на поворотах. Ми з дітьми не живемо як бидло, прошу це затямити.

Нікого не оцінюю зневажливо і не рекомендую іншим бути такими зверхніми, тим більше, зі закордонної далечини».

На що колишня землячка відрізала у своєму, чомусь досить безпардонному, стилі:

«Віктор Рибаченко, а як ви живете в Україні? Вам є з чим порівняти? Дешева безправна робоча сила для купки блатних. Не більше, і не менше».

Я задумався над оцим «ви, вам».

І сам собі поставив питання: «А хто я є? Хто є мої колеги - вчителі, викладачі вишів, журналісти, науковці? Хто є тисячі і мільйони українців, котрі добросовісно навчалися, чесно живуть, напружено трудяться, порядно поводяться, доброзичливо спілкуються, намагаються нести в світ добро і позитив, мораль і совість?

Невже в результаті нашої самовідданої роботи та діяльності ми, мільйони чесних українців, дійсно не піднялися вище від стану «дешевої безправної робочої сили для купки блатних»? Невже заслужили на таку зневагу - та ще й від кого - від такої ж українки, котра відрізняється від нас, можливо, лише тим, що місце сидіння її з деяких пір не в рідній Україні, а в Британії?

І що, місце сидіння таки визначає точку зору?

Невже оця співвітчизниця відчула себе вже європейкою і тепер схильна презирливо дивитися на «нас усіх» як на бидло?

Думаю, справжні європейці якраз зверхністю не страждають і в подібній ситуації могли б висловити свій жаль, але ніяк не презирство до всього народу.

Так, нам дуже мало платять на наших вітчизняних роботах. Навіть освіченим, дипломованим, котрі мають відзнаки та вчені ступені - про це я писав у нашій газеті зовсім нещодавно, аналізуючи матеріальний стан викладачів загалом і Львівського національного університету ім. І. Франка зокрема.

Та чи можу я погодитися з тим, що мудрий учитель, досвідчений лікар, працівник соціокультурної сфери - котрі, як і більшість українців, отримують менше, ніж їхні колеги в цивілізованому західному та східному світі, є не особистостями, не сповненими гідності людьми, а «безправною робочою силою»?

То невже авторка, українка, настільки переповнилася зневагою до «нас усіх» лише тому, що доля перемістила її в благополучну Британію і там вона має змогу оцінити всі переваги багатого, демократичного, більш справедливого суспільства?

Це я і спробував донести до неї, реагуючи на оте зневажливе «ви, вам»: «O. M. Не знаю, хто це такі «ви», кого маєте на увазі. Ось я і мої діти живемо з відчуттям внутрішньої гідності, чесно вчимося, працюємо, творимо, спілкуємося - незважаючи на будь-які негативи соціуму і влади».

Однак, склалося враження, що колишня землячка уже встигла, що називається, закусити вудила: «та я бачу в якій «гідності» живе Україна коли туди приїжджаю.

Якби я завтра стала мультимільйонеркою, я б не хотіла в тій «гідності» жити. Краще бути бідним в Європі. Зарплати гірші, ніж в Африці, безкоштовного лікування нема.

Моя мама, пенсіонерка, навіть не може отримати безкоштовні окуляри, я вже не кажу про якусь серйознішу хворобу.

Це ганьба на цілий світ, що 30, чи 35, чи 40 мільйонів (навіть статистики точної нема бо баригам не вигідно мати точні цифри, щоб легше приховувати геноцид) виживають на €150-200 зарплат і €30 пенсії. Сама гідність, пане Рибаченко. Але ті, кому порівняти ні з чим, не сумніваюсь, можуть бути цілком задоволені. Коли ви востаннє подорожували в Європу чи в Америку?»

І знову я переконався, що моя співбесідниця мене не чує. Я їй про те, що мільйони українців - кожен особисто - намагаються жити гідно, по-людськи, незважаючи на страшенні злидні, бюрократію, корупцію, безправ'я, а вона усе переводить з особистісної відповідальності кожного з нас за своє життя у соціальний план і бачить гідність не в душі та свідомості особистості, а в соціумі, у рівні зарплат і т. п.

Інакше, як зрозуміти її заяву, що вона не хоче жити на Батьківщині «в такій гідності»?

Тому востаннє спробував донести до неї хибність тієї надмірно узагальненої та знеособленої позиції, коли за лісом («ви всі») не бачать дерев - і то кожного окремо, оцінюючи його не «взагалі», а персонально, згідно з тим, як ця людина живе, працює, поводиться: «Гідність - це не тільки соціально-політичний (до чого ви апелюєте весь час), але й морально-психологічний (до чого апелюю я) аспект буття людини.

Можна і в жахливих умовах жити з високо піднятою головою, нести добро і світло людям, а можна і в кращих умовах просто існувати і через губу зневажати інших».

На цьому наш діалог припинився. Вона не відповіла. Може, поки що?

Але у мене нема впевненості, що змінила свою точку зору, що більше не вважає українців («всіх нас»), як вона висловилася, бидлом - тільки за те, що більша частина народу змушена по своїх містах, містечках і селах до пори до часу терпіти такі, абсолютно не британські, умови життя.

За те, що хтось не розуміє опозицію, зокрема, і М. Саакашвілі, не протестує проти його приневоленого вивезення за межі України, проти брутальних дій силовиків, проти рішення тих, хто вирішив викинути екс-президента Грузії з країни, як якогось безхатька.

Отже, тому «ми всі» внаслідок цього є, з точки зору моєї дописувачки, бидлом.

Бидло

Почувши ось таке визначення, яке багато хто, зокрема, і наша колишня землячка, часто застосовують мимохідь, захотілося глибше його проаналізувати - може, тоді стане більш зрозуміло, хто з нас має рацію?

	Учасники Антимайдану, 2014 рік

Адже багато хто охоче використовує це слово - точно і не точно.

Скажімо, під час Революції гідності знаменитою стала світлина двох хлопців, учасників Антимайдану, які візуально втілили гірші зразки малокультурних, примітивних особин, котрих наймали для масовки і нацьковували на активістів Майдану.

Одні називали їх гопниками, інші - бидлом.

Зовнішній вигляд їх настільки промовистий і настільки демонструє деградацію, що як їх не назви, все тут ясно без слів.

Проте, хочу наостанок запитати у моєї співрозмовниці: «То що, «ми всі» по-вашому, схожі на цю бидлоту, що на світлині»?

А тепер звернемося до науки.

Академічний тлумачний словник української мови визначає поняття «бидло» як назву рогатої худоби або як зневажливу назву поневолених працівників, яку вживали експлуататори, пани: «Панської худоби доглядав панок-ляшок Оношко, дуже лютий до хлопів-бидла (Данило Мордовець, I, 1958, 140); (Хмельницький) - Схизматик, бидло, хлоп, презирство - ось що польська шляхта нам дала (Олександр Корнійчук, I, 1955, 236).

Або ж як «Скотина, хам. Ах ти, скотина, бидло! Пан бере шори, щоб занести на місце (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 59)».

Словник синонімів української мови дає розсип синонімів до цього поняття - кожен з яких також є зразком презирливої зневаги:

«НЕДОЛЮДОК зневажл., лайл. (про людину, що втратила свої людські риси й не гідна цього звання через свої потворні, жахливі вчинки, дії), БУЗУВІР, ПОТВОРА,

ВИРОДОК, ВИЛУПОК, НЕДОНОСОК, ТВАРЮКА, ХУДОБА, СКОТИНА, СКОТИНЯКА (СКОТИНЮКА),ТВАР (про грубу, жорстоку або підлу, морально низьку особу).

Словник додає на підтвердження цитати з класиків: «Схаменіться, недолюди, Діти юродиві! Подивіться на рай тихий, На свою країну (Т. Шевченко); - Нелегко, видно, було і їй тут, Європі. Розтерзали бузувіри, назнущалися... (О. Гончар); - Вона допевнилася, що її муж - скотина. То чи ж годна вона любити скотину людською любов'ю? (Лесь Мартович). - Сам він українець, а цікавиться долею польського простолюддя (Р. Іваничук); - Хто з людей не встиг вихопитись на гору.., той потрапляє на роги і під ноги бидлові (Леся Українка); - Ах ти, бидло погане! (Б. Грінченко).

Один з антиукраїнських сайтів так пояснює походження (етимологію) цього слова: «Етимологія. Спочатку слово бидло в польській мові означає велику рогату худобу. Польська шляхта (дворяни) так само називала бидлом польських простолюдинів, які складали не менше, ніж 95% населення Польщі (тобто, бидло - це насправді предки сучасних поляків).

Пізніше, після приєднання частини України до Польщі, поляки почали називати так українців. Багато українофобів пропонують знову ввести це слово в офіційний обіг стосовно українців, бо бидло воно і є бидло, як його не називай».

Я тому навів цитату з цього, явно антиукраїнського (як, по суті, і антипольського) тексту, що, на превеликий жаль, десь у чомусь позиція цитованої вище дописувачки перегукується з ним.

І така позиція, на жаль, не є поодинокою.

А от я категорично не згідний з подібною позицією. Вважаю її не тільки і не просто образливою, а поверховою, особливо щодо будь-яких натяків на «недорозвиненість» українського народу чи, тим більш, нації.

Особливо у контексті справи Міхеіла Саакашвілі.

Фабула спецоперації проти М. Саакашвілі

Тут і захопили пана Міхо

Навколо Міхеіла Саакашвілі останніми місяцями було стільки різноманітних висловлювань, чуток, спроб затримання, судових засідань та їх подальших обіцянь, виходів на волю і звільнень соратниками, обіцянок вислати чи то в Грузію, чи то в Європу, що в суспільній свідомості якось потроху почала формуватися заспокійлива думка, що панові Міхо всерйоз нічого не загрожує.

Тому блискавична спецоперація 12 лютого заскочила майже всіх зненацька.

В цей день і час Міхеіл Саакашвілі зайшов у ресторан грузинської кухні «Сулугуні», що розташований біля готелю «Дніпро», майже на Європейській площі - у Музейному провулку, якраз неподалік офісу його партії «Рух нових сил». 

Туди ж зненацька забігла група силовиків у камуфляжах, швидко обнишпорила зали, знайшла найзнаменитішого грузина в Україні, а потім почалося щось неочікуване.

Одні заламували політикові руки, інші міцно тягли за волосся, треті валили його на підлогу. Зламавши спротив, за руки і за волосся потягли до виходу.

Щоб так поводитися з президентом - нехай і колишнім - це було просто неймовірно уявити. Але реальність була саме такою.

Його соратник, екс-заступник генпрокурора України Давид Сакварелідзе миттєво повідомив, що невідомі особи викрали пана Міхеіла, під дулами автоматів посадили у білий мінівен та повезли у невідомому напрямку.

Прихильники партії та її лідера одразу забили тривогу.

В соцмережі було вкинуто тривожне повідомлення:

Його прес-секретар кинула «блискавку», що затриманого політика повезли в аеропорт «Бориспіль». До летовища миттєво виїхала група підтримки на машинах.

Люди влаштували бурхливий мітинг у зоні проходження контролю, вимагали пропустити нардепа Юрія Дерев'янка до Саакашвілі, але перед ними мовчки стояла група прикордонників, власними тілами блокуючи прохід.

Особливо надривався один молодий хлопчина. Він постійно кричав до прикордонників: «Ви - українці? Скажіть, ви - українці?!»

Але ті мовчки продовжували зображати живу «греблю», стримуючи людський потік.

Хтось викрикнув, що після 17-ї години має бути рейс на Польщу, і мітингарі намагалися знову розірвати кільце охорони - щоб спробувати вкотре визволити свого лідера.

Однак, цього разу розробники спецоперації виявилися більш хитрими. Допоки прикордонники всіма силами блокували і стримували наступ мітингарів, непомітний повітряний чартер уже більше, ніж годину тому тихо знявся з летовища і взяв курс на Польщу.

Саме в цьому літаку і перебував Міхеіл Саакашвілі, допоки його соратники були впевнені, що пана Міхо десь сховали в приміщенні аеропорту «Бориспіль».

Напруга і температура мітингу одразу ж впала, тільки-но натовпом вітерцем промчала звістка, що Саакашвілі вже понад годину в повітрі на борту іншого літака.

Через деякий час Д. Сакварелідзе лаконічно повідомив: «Він уже у Варшаві».

Всюдисуща програма «Схеми» повідомила, що вартість чартеру з паном Міхо складає 8 тисяч євро. Але якою буде політична та іміджева ціна цього брутального затримання та вигнання - час покаже.

Столиця Польщі прийняла вигнанця і надійно сховала його під охороною в одному із заміських готелів.

Не втрачаючи бадьорості, М. Саакашвілі поскаржився, що в нього болить шия, оскільки його, мовляв, довго душили, але пообіцяв скрутити шию чинній владі України.

Того ж дня, 12 лютого, ЗМІ повідомили, що Петро Порошенко телефонував В. Путіну. Даю голову навідріз, що Саакашвілі впевнений - Петро Олексійович «доповів» Путіну, що їхній спільний ворог висланий з України.

Хоча офіційно темою розмови були, нібито, Мінські угоди.

Реакція політикуму та громадськості

Того ж вечора прихильники та соратники Міхеіла Саакашвілі організували мітинг під стінами Адміністрації президента України, але згодом розійшлися, обіцяючи продовжити протести.

Провідні опозиціонери до чинної влади та широка громадськість на таке брутальне витурення з країни політика зреагували доволі мляво.

Саме цей факт і розсердив нашу колишню землячку, котра, напевно, обурилася тим, що Україна не збурилася у відповідь на такі грубі силові дії.

Але я давно і не раз писав та казав: Україна через Саакашвілі на барикади не піде, і, тим більше, не повстане. Така реальність.

Можна дорікати народові, обзивати його бидлом, але для повстання мас потрібні й умови, котрі ще не визріли, і лідери, котрі мають таку велику довіру, що здатні повести у бій маси, і, нарешті організаційно-фінансова підтримка, котру мали обидва минулі Майдани - 2004 та 2013 років.

Завершення

Тож на питання «Хто є хто» відповім: українці, «всі ми», в жодному випадку не є «бидлом» чи чимось подібним. Але процес розвитку народу, нації має свої закономірності, потребує часу і гартування у політичних боях різного масштабу. Тож зробимо висновок, що наша землячка, як мінімум, поквапилася з необережним висловом;

Саакашвілі не був, не є і не стане лідером протестної України - хіба одним з її стимуляторів, активізаторів. Тому у вогонь і у воду через пана Міхо українці не підуть, як би комусь це не хотілося;

Моральний та інтелектуальний розвиток, гідність - це риси, які характеризують дуже багатьох українців, що надійно захищає їх від небезпеки деградувати до стану «бидла».

Тож право на гідність є у кожного. Інше питання - чи кожен скористається таким правом і буде жити та діяти, сповнений високої людської гідності - як це роблять мільйони українців, котрі аж ніяк не заслужили, щоб хтось їх ображав - навіть британська українка.