Якщо я міг зробити і не зробив - мені нема прощення.

Мирослав Попович

У суботу, 10 лютого, зупинилося серце знакового українця - Мирослава Поповича. І не тільки тому він знаковий, що до останніх днів свого насиченого думками та справами життя очолював одну з найповажніших для інтелектуального життя країни установ - Інститут філософії Академії наук України, був доктором наук, професором, академіком.

А тому, що у житті українського суспільства Мирослав Попович давно уже посів місце інтелектуально-морального авторитета.

Його слово чули, до його позиції прислухалися. Йому вірили.

А це є велика рідкість у суспільстві, котре довго хворіло на брехню, лицемірство, популізм, використовувало подвійні стандарти, застосовувало імітацію замість справжньої реальної тяжкої роботи.

Мирослав Володимирович - а так звично іменували його всі, хто знав і шанував - помер у своїй невеличкій квартирі, яку він отримав ледь не півсторіччя тому і котра розташована у звичайному багатоповерховому будинку «на виселках» Києва - як свідчить директор Фонду «Демократичні ініціативи» Ірина Бекешкіна.

Ми з Іриною - однокурсники по філософському факультету Київського (тоді ще не Національного, а державного) університету. Але їй пощастило вперше почерпнути з інтелектуального та емоційного «фонтана», яким був тоді молодий Попович, раніше - бо він читав їм, студентам-філософам, спецкурс, який нам, студентам-психологам, не читав.

А я вже - хоч і на відстані поштивості - отримав честь і задоволення поближче бачити, чути Мирослава Володимировича пізніше - коли доля на 4 роки милостиво занесла мене до відділу соціальної психології Інституту філософії АН України, що дозволяло мені двічі на тиждень, у так звані «присутні дні», слухати всіх поважних авторитетів Інституту.

Серед них тодішній завідувач відділу філософії, логіки та методології науки Інституту філософії АН України, доктор філософських наук Мирослав Попович був яскравою зіркою - як і його близькі друзі - доктори філософських наук Сергій Кримський та Вадим Іванов (на жаль, обидва покійні).

Мирослав Попович повністю відповідає типу «селфмейдмена» - людини, котра зробила себе сама.

Уродженець Житомира, він у 18 років закінчив сільську школу й одразу у 1948 році став першокурсником філософського факультету Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка. Сам по собі цей факт свідчить про ранній розвиток інтелекту, допитливість та амбіційність юного випускника сільської школи.

Але зі селом Мирослав Попович не розпрощався остаточно.

Уже випускником філософського факультету він несподівано знову опиняється в селі - цього разу на Тернопіллі, ставши вчителем і директором школи села Золотий Потік.

Ця гарна назва села чується мені символічною для біографії нашого героя. Відтоді Золотий Потік стрімкого життя Мирослава Поповича понесе його в океан знань, де він швидко освоїться, і з юнги скоро стане досвідченим капітаном.

Через три роки «оранки» сільської освітньої «ниви», 26-річний Мирослав стає аспірантом Інституту філософії АН України (тоді - УРСР) і відтепер його життя назавжди пов'язане з цим осередком знань та мудрості.

І хто б міг очікувати, що вчорашній шкільний учитель захистить у 1960 році кандидатську дисертацію на тему «Ірраціоналізм у сучасній французькій філософії»? Як ми розуміємо, для цього, окрім іншого, треба хоч трохи знати мови, зокрема, і французьку.

Через 6 років Мирослав Володимирович стає доктором філософських наук і остаточно входить у когорту провідних філософів України. А в тодішній Київській філософській школі, багатій на таланти, нелегко було вирізнитися. Попович зумів, ставши вченим з міжнародним авторитетом.

Отримавши і звання професора, М. Попович у своїх 58 років нібито сягає стелі власних наукових досягнень в царині суто академічної науки.

І стрімко виходить на арену суспільного життя, яке напередодні розпаду СРСР напрочуд активізувалося. Судіть самі.

У 1989 році М. Попович - голова першого осередку Руху, член Капітули україно-польського порозуміння, член Комітету з Державних премій України (гуманітарна секція), член Комітету з Національних премій України ім. Тараса Шевченка.

Далі його стрімкі сходинки:

1992 - обраний членом-кореспондентом НАН України і президентом Філософського товариства України, президент товариства «Україна-Франція».

1996 - нагороджений відзнакою президента України - орденом «За заслуги» III ступеня, 2000 - присвоєно почесне звання «Заслужений діяч науки і техніки України».

2001 - виконувач обов'язків директора Інституту філософії ім. Г. С. Сковороди НАН України. Йому присуджена національна премія України ім. Тараса Шевченка, він нагороджений премією ім. В. І. Вернадського Фонду інтелектуальної співпраці «Україна - XXI сторіччя». Через рік - лауреат шостої загальнонаціональної програми «Людина року-2001» в номінації «Вчений року», і уже не в. о., а офіційний директор Інституту філософії імені Г. С. Сковороди НАН України.

2003 - академік НАН України, премія «Людина року-2003» в номінації «Вчений року».

2005 - кавалер ордена Ярослава Мудрого V ступеня; нагороджений французьким орденом Почесного легіону. 2006 - відзнака НАН України «За наукові досягнення» та «Золота медаль ім. В. І. Вернадського НАН України».

2009 - Почесний доктор Київського національного університету імені Тараса Шевченка, а у 2015 - Почесний професор Національного університету «Києво-Могилянська академія».

Один з ініціаторів та активних учасників ініціативної групи «Першого грудня» - цього зібрання українських моральних та інтелектуальних авторитетів. Троє з цих батьків-засновників - Євген Сверстюк, кардинал Любомир Гузар, Богдан Гаврилишин - уже відійшли у засвіти. Мирослав Попович - четвертий з цих духовних гігантів, котрі жили і творили у нас на очах і покинули цей світ зовсім недавно.

Головний редактор наукового журналу «Філософська думка», він і сам багато писав. Книги М. Поповича «Григорій Сковорода» (1984, співавтор), «Микола Гоголь» (1989), «Україна і Європа: праві і ліві» (1996), «Раціональність і виміри людського буття» (1997), «Нарис історії культури України» (1998) і особливо «Червоне сторіччя» (2005) - активно читалися й обговорювалися науковою спільнотою та громадськістю.

Остання прижиттєва книга Мирослава Поповича «Бути людиною» (К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2011) - як заповіт і кредо Мислителя, Патріота, Гуманітарія.

Він жив як писав. І був Людиною з великої літери.

Тому смерть Мирослава Поповича - значна і непоправна втрата для України.

А ще він зробив те, що міг. Тому і є прощення Великому Українцеві Мирославу Поповичу, про яке вчений казав...

Вічна пам'ять.