Ми пишемо «лише», бо в сучасному світі це взагалі не вік, а тим більше - для людей з ясним і світлим розумом, одним з яких і був цей на перший погляд звичайний робітник-сибіряк, що завдав одного з найбільш нищівних ударів по комуно-чекістській системі.

Так, батьки не змогли забезпечити йому, бодай, повну середню освіту, і вже після 8-річки майбутній письменник і правозахисник зі світовим ім'ям мусив йти заробляти на власний шмат хліба. Але вони передали йому найголовніше - любов до правди, любов до людей, і, як наслідок, нетерпимість до несправедливості. Ця любов була настільки сильною, що спонукала його віддати власну молодість й, зрештою, власне життя задля перемоги над комунізмом і чекізмом.

І цей 6 разів засуджений бунтівник справді переміг СРСР. Причому, зробив це двічі. Вперше - коли після другої «відсидки» написав неперевершений «Архіпелаг ГУЛАГ» хрущовсько-брежнєвської доби, роман-розповідь «Мої свідчення». А вдруге - коли у 48-річному віці, так і не дочекавшись виконання своєї єдиної вимоги у вигляді звільнення усіх політичних в'язнів на території Радянського Союзу, витримав майже 4 місяці (а точніше, 117 днів) добровільної відмови від їжі, й помер 8 грудня 1986 року у поволзькому Чистополі, де його поховали на безіменній могилі під номером 646.

Як стверджують сучасні історики, страдницька смерть цієї людини стала останнім аргументом на користь розпочатої невдовзі Горбачовим всесоюзної амністії для «політичних». В ім'я їхнього звільнення, звільнення фізичного, оскільки духовно вони завжди залишалися вільними, і загинув той, про чий день народження ми згадуємо.

Він здолав Радянський Союз, насамперед, із християнської точки зору. «Це Я вам розповів, щоб мали ви мир у Мені. Страждання зазнаєте в світі, але будьте відважні: Я світ переміг!» - заповідав своїм учням Ісус Христос (Євангеліє від Івана 16:33). Своїм прикладом, своєю відважністю він заохотив мільйони, але дійти до кінця, згідно з цим вченням, змогли лише лічені одиниці.

Анатолій Марченко з дружиною та сином. Фото - jurginas.livejournal.com

Одним з таких звитяжців і був нащадок переселенців з України, людина справжньої козацької вдачі Анатолій Тихонович Марченко, народжений 23 січня 1938 року у містечку Барабинськ, Новосибірської області, Радянської Росії. Ровесник близьких йому за своїми поглядами інших знаних «генералів» дисидентства: В'ячеслава Чорновола (народився 24 грудня 1937 року) та Василя Стуса (народився 6 січня 1938 року). Між ними місяць-півмісяця різниці. Лишень уявімо собі, яким інакшим було б усе в двосторонніх українсько-російських взаєминах, якби кожен із них вижив і потім не цурався великої політики, а поставив собі за мету вибороти посаду на високих щаблях системи виконавчої влади. Або ж, якби той самий сибірський Марченко, так само, як і київський Марченко, досі мали би вплив на громадсько-політичне життя у своїх країнах (а якби вони дійсно ще були живі, то можна і не сумніватися, що осторонь найголовніших процесів вони би точно не стояли).

Напевно, саме тому оті людці з «органів» й так прагнули їхньої якомога швидшої смерті - усіх одразу і кожного зокрема. Не став винятком і київський Марченко. Перекладач та літературознавець, учитель української мови і літератури й, за сумісництвом, «особливо небезпечний рецидивіст» Валерій Марченко, як його було названо у вироку Київського міського суду за підписом Григорія Зубця, півроку не дожив до початку Перебудови. 16 березня 84-го Зубець підписує йому вирок - важкохворому з офіційним статусом інваліда. Влітку в таборі на території Пермської області у чоловіка відмовляють нирки, а 5 жовтня того ж року у в'язничній лікарні Ленінграда гасне свіча життя цього невтомного борця з русифікацією та замовчуванням важких сторінок історії України. А Григорію Зубцю, тому самому судді,  Петро Порошенко нещодавно вручив орден Ярослава Мудрого V ступеня «за вагомий особистий внесок у розбудову правової держави, забезпечення захисту конституційних прав і свобод громадян, багаторічну плідну працю та високий професіоналізм» ...

При цьому, обидва Марченки і, власне, Стус були знищені цілеспрямовано. За спогадами Василя Овсієнка, останній отримав несумісні з життям травми під час нападу одного зі зеків у ніч з 3 на 4 вересня 85-го. Адже, попри «демократизацію» і «гласність», Москва не поспішала звільняти найрішучіших і найпослідовніших. Це було надто небезпечно для кремлівської комуно-чекістської системи. Вона й тепер, система ця, досі не може визнати доконаний факт нашої державної Незалежності й руками своїх кращих «синів» та «онуків», у чиїх кабінетах на Луб'янці чи в тимчасово окупованих Донецьку, Луганську і Сімферополі висять портрети Дзержинського та Андропова, вже 5-й рік поспіль провадить з нами страшну війну. Війну буквальну на фронті зовнішньому і приховану на фронті внутрішньому.

Тим часом головний винуватець цих смертей, колишній всемогутній начальник 5-го головного (ідеологічного) управління КДБ СРСР, україножер і нелюд, 92-річний Філіп Бобков досі живий. Чудово почувається на казенних харчах у спецпансіонаті для ветеранів-чекістів у Москві, в мундирі генерала армії разом з Владіміром Путіним приймає паради на Червоній площі. Бобков взагалі заслуговує на окрему розповідь. Розповідь про те, як син землеміра з-під української Олександрії Пилип Бобко зрікся свого роду, відцурався народу, виїхав до Росії, де закінчив Ленінградську школу СМЕРШа й став одним з найжорстокіших яничарів сучасності.

Коли журналісти зараз запитують у Бобкова, чи почуває він себе особисто винним у смерті Марченка, то відповідає: «Час був такий». І додає про те, що покійний (точніше - незаконно СТРАЧЕНИЙ), буцімто, «працював на Америку», а також те, що «органи» пропонували йому виїхати за кордон. У перекладі з чекістсько-путінської мови людською це слід розуміти наступним чином: так, шановні, незаконний присуд стратити виконували ми, і ми ж таке рішення й приймали, бо незалежного суду у СРСР бути не могло в принципі, але ж страчений сам винен.

Роботою «на Америку» Бобков таврував усіх, чиї заборонені цензурою твори друкувалися на Заході або читалися в ефірі тамтешніх радіостанцій. Персонально ж Анатолієві Марченку він ще не міг пробачити й причетність його дружини, народженої у Харкові лінгвістки, кандидата філологічних наук Лариси Богораз до створення Московської Гельсінської групи й розповсюдження «гельсінського» руху в Україні.

Й у чомусь КДБ тут не помилявся. На підставі оперативних даних (себто, з відомостей про те, хто з ким зустрічається, за яких обставин, що разом обговорюють, що разом роблять тощо) було нескладно встановити вплив московської богеми, чиєю виразною представницею без перебільшення можна вважати пані Ларису, до становлення Анатолія як відомого літератора. До слова, першим її чоловіком був легендарний Юлій Данієль.

Деякі критики й донині наголошують на не лише суто організаційній підтримці Марченка з боку Богораз, а на її винятковій ролі у написанні «Моїх свідчень» та інших, менш відомих, речей. Мовляв, не міг сибірський неук, ще й не російського походження, чиї батьки усе життя ставили підписи виключно «хрестиком», ось не міг він одразу після повернення зі ще одного заслання на підставі уривчастих табірних чернеток видати «на гора» такий серйозний твір. Певно, хтось забезпечив йому літературну обробку драматичних зеківських спогадів. Допоміг обтесати, вирівняти, розчесати...

Подібне, дещо зверхнє ставлення до себе Марченко згадує у автобіографії «Живи як усі»:

«Навесні 1968 року «Мої свідчення» прочитав знайомий мені по Мордовії Л., який нещодавно звільнився. Він страшенно розпалився, розхвилювався: «Як же це вийшло, що це написав ти, простий хлопець? Чому ніхто з нас, інтелігентів, не взявся?»

На докори Марченко реагував просто: «Я - не письменник».

«Я прагнув дати громадськості факти, відкрити їй ту дійсність, яку від неї ретельно приховує уряд. Ось і все. Й мене не обходило, на якому рівні я це зроблю і що казатимуть про цей рівень», - пояснював він.

А втім, завдяки зусиллям Лариси Йосипівни, ті ж таки московські вільнодумці безпосередньо долучилися до появи на світ magnup opus Анатолія Тихоновича. Дві подружні пари їхніх приятелів із двома друкарськими машинками облаштувалися в одному з помешкань, де Марченко зі своєю супутницею й ще деякі люди, імена яких не називаються, надиктовували їм з 400-сторінкового рукопису, на який пішло перших кілька тижнів одразу після звільнення новоспеченого документаліста, й десятка шкільних зошитів. Виглядало це видовищно:

«Дістали три машинки, щоправда, одна з них одразу зламалася, тож четверо, які вміли друкувати, працювали, змінюючи одне одного. Ті, хто не вмів друкувати, диктували їм, розкладали екземпляри, правили помилки. Одна пара з машинкою влаштувалася на кухні, інша - в кімнаті (а в суміжній кімнатці спала дитина господарів). Тріскотіння машинок стояло на всю квартиру таке велике, що, напевно, і в сусідніх було чутно. Квартира була завалена папером, копіркою, готовими сторінками. На кухні постійно хтось варив каву або готував бутерброди, а в кімнаті на тахті і розкладачці хтось спав. Працювали поспіль дві доби, а спали по черзі, не розрізняючи дня і ночі».

При цьому, схильний до постійного ризику Марченко заспокоював працівників неформального літературного «цеху» отриманими від знайомих із «зони» неперевіреними відомостями про, нібито, підготовану ЦК КПРС на 5 листопада 1967 року - тобто - до 50-річчя Жовтневого більшовицького перевороту, або як казали тоді «Великої Жовтневої соціалістичної революції» - амністію для «політичних». Мовляв, якщо хто й дізнається, то ми підпадаємо під амністію. Оскільки вже був жовтень, доводилося поспішати.

Після цього Марченко заніс підписаний власним ім'ям віддрукований рукопис «Свідчень» у редакцію літературного часопису «Москва». Й почав чекати арешту. На дворі був рік 1967-й. У країні згорталася Відлига, починалася неосталінська Брежнєвщина.

Як досвідчений політв'язень «зі стажем», кілька місяців перед неминучою зустріччю з КДБістами Марченко провів у ретельній підготовці до нового терміну: «...Часу мені вистачало. Друзі забезпечували мене книжками. Окрім того, я почав практично готуватися до майбутнього арешту і суду. Склав для суду своє останнє слово і вивчив його напам'ять, а текст віддав сховати: адже на суд нікого не пустять, то ж аби потім стало відомо, що я там скажу».

Оскільки стосунки з Богораз у нього тоді ще не були офіційно оформленими (це станеться 71-го), довелося подбати про фіктивну «дружину», яка відвідуватиме його у випадку засудження. Нею погодилася стати Ірина Білогородська.

Що таке «Мої свідчення»? Автор визначав жанр як «документальна повість». Насправді ж, твір є цілісною енциклопедією мордовських таборів, а ще історичним і кримінологічним довідником радянської дійсності 1960-х рр. З нього можна дізнатися, кого і за що судили, які терміни покарання давали, чим жили й «дихали» в'язні.

«Свідчення» важливі й для розуміння внутрішніх процесів у СРСР. Допомагають зрозуміти, як панівний режим сприймали росіяни та інші народи, як їх за це карали, як вони трималися на «зоні» і, загалом, яких форм набувала самоідентифікація представників різних колоній-«республік». Скажімо, росіяни постають перед читачем геть денаціоналізованими, неорганізованими зі соціокультурної точки зору, а також значно більшою мірою схильними до неполітичних тяжких злочинів, ніж «політичні» українці, а також народи країн Балтії. З такими ж спостереженнями щодо правової культури тогочасного суспільства Марченко виступає у новелі «Живи як усі».

На відміну від інших, українські в'язні - а серед них трапляються і такі видатні постаті, як екс-провідник Крайової екзекутиви ОУН, учасник Кенгирського повстання Михайло Сорока - змальовані ним спокійними, врівноваженими, доброзичливими, а ще впевненими у собі й послідовно відданими власній культурі («пісні», «вірші», «свята», козацькі «вуса», які не можна зрізати під жодним приводом тощо) і поглядам.

Закінчується ця розповідь від першої особи діалогом автора з майором Постніковим - «головою КДБ мордовських таборів», у якому одразу кидається в очі наступна репліка представника «органів»: «Я бачу, Марченко, ви тут усього Леніна прочитали. Взагалі-то, це добре, але... боюся, з вашими поглядами ви знову до нас потрапите».

І потрапив. «Знову», і «знову», і «знову».

Довідка. Скільки раз і за що відбував покарання

1958 р. - за бійку з депортованими чеченцями засуджений до 2 років позбавлення волі у Карагандинському виправно-трудовому таборі (Карлаг) у Казахстані. Відбув 1 рік покарання, потім переховувався.

1961 р. - за спробу втекти на Захід через Іран («зрада батьківщини») засуджений до 6 років таборів. Відбув увесь термін.

1968 р. - за відкритий осуд радянського військового вторгнення до Чехословаччини отримав 1 рік за сфальшованою справою про «порушення паспортного режиму».

1969 р. - за книгу «Мої свідчення» («наклеп на радянський лад») отримав 2 роки таборів.

1974 р. - за відмову від примусової еміграції отримав 4 роки заслання.

1981 р. - за виключно політичною статтею Кримінального кодексу «антирадянська агітація» дали 10 років таборів та 5 років заслання.

Разом набігає 20 років.