rss
08/05/2020
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Проблема \ Звільнення директора Українського Інституту книги: що не так?

 Директор Українського інституту книги Тетяна Терен 19 січня написала заяву на звільнення. Вона докладно аргументувала такий свій крок, описала абсурд бюрократичної системи, порівнявши все, через що довелося пройти впродовж останніх півроку, з пасткою - безкінечні реєстраційні процедури й підготовка всієї внутрішньої кадрової, юридичної і бухгалтерської документації, вибивання і ремонт приміщення, пошук працівників на мінімальні оклади й ще більш мінімальні умови праці тощо. Найбільший абсурд системи, за її словами, полягає в тому, що, аби щось зробити, треба обходити або порушувати її правила. Тетяна Терен вважає, що Інституту книги зараз необхідні глобальні зміни, він не має бути лише розподільником державних коштів для книговидавців.

Про це вже екс-директор Українського інституту книги Тетяна Терен написала на своїй сторінці у Фейсбуці. Вона закликала тих учасників ринку, для яких важливий не лише прибуток, а й чесні й прозорі зміни на ринку, виходити за межі власного бізнесу, об'єднуватися і брати активнішу участь у тому, що називається книжковою політикою.

Пропонуємо ознайомитися у повному обсязі з текстом Тетяни Терен, в якому вона описала причини свого звільнення, а також з коментарями на цю тему заступника директора Українського інституту книги Анастасії Левкової; народного депутата, члена комітету культури і духовності Верховної ради України Миколи Княжицького; видавця, письменника Віталія Капранова; видавця, директора Львівської філії видавництва «Знання» Мирона Іваника.

Тетяна Терен, екс-директор Українського інституту книги

«Учора (19 січня - ред.) я написала заяву на звільнення з посади директора Українського інституту книги. Це рішення - не спонтанне, і для нього є низка причин. І щоби не збільшувати кількість домислів, я його аргументую.

Люди, що стежили за конкурсом на посаду директора Інституту, пригадують, як я говорила, що вирішила зробити цей крок майже в останній момент - на знак протесту, коли дізналася, що серед потенційних майбутніх кандидатів немає тих, хто вже багато років реалізує в Україні успішні книжкові й культурні проекти. Я неодноразово казала, що дуже хотіла, аби умови в Інституті змінилися, й ці люди з часом змогли прийти у нього працювати. Не на волонтерських засадах і не з обмеженнями на кожному кроці. Це була одна з моїх найсильніших мотивацій. Разом із тим, напрямки й проекти, які я вірила, що вдасться реалізувати, які я прописувала у своїх безкінечних програмах і стратегічних планах, уже в перші ж місяці мені довелося відкласти на далеку перспективу.

  Title
  Тетяна Терен. Фото: chytomo.com

Першого ж дня на посаді мені вручили «гору» документів для заповнення бюджетного запиту, який, як ви знаєте, з 2017-го подається на три роки наперед. Це було моє перше знайомство зі системою і абсурдом цієї системи. Установа, яка існувала тільки на папері, в якій не було ще бухгалтера і фінансиста, мала за кілька днів сформувати і передбачити свою діяльність на три роки наперед. Пригадую, як в один з дуже пізніх вечорів ми з Анастасією Левковою, яка ще навіть не підозрювала, що працюватиме в Інституті, намагалися стратегічно спланувати і прорахувати всі можливі проекти: перекладацький конгрес і премію для перекладачів з української, освітні семінари для бібліотекарів, видання літературного журналу, участь у Болонському та Лондонському ярмарках, дослідження ринку, заснування державних премій для молодих письменників та ілюстраторів, програму малих грантів для учасників ринку... Я вся потонула у ті тижні в цифрах і документах, щоби, врешті, жоден з цих задумів і проектів ми не змогли внести у бюджетний запит, бо на жоден із цих проектів, які мають бути основою діяльності Інституту книги, не можна закласти кошти.

У ці останні місяці мене часто запитували: «Скільки у тебе ще лишилося енергії?». Це запитання я заборонила самій собі ще в серпні, пообіцявши поставити лише через півроку після мого призначення. Розчарування, про яке теж усі постійно запитують, прийшло саме у серпні, коли оприявнилося, чим Інститут книги є насправді. Ми всі радо вітали появу в Україні Інституту, але влітку 2017 року, окрім ухваленого закону і Статуту, в Інституту була лише печатка. Тож дуже швидко я побачила, що чекає на Інститут у найближчі півроку: безкінечні реєстраційні процедури й підготовка всієї внутрішньої кадрової, юридичної і бухгалтерської документацій, вибивання і ремонт приміщення, пошук працівників на мінімальні оклади й ще мінімальніші умови праці, вироблення нових положень державних програм, тендерні процедури у наперед неможливі короткі терміни, закупівля техніки і меблів, вибивання нових зарплат і десь у проміжках - зробити бодай щось важливе.

Це було схоже на пастку - від того, що ви не знали, що на вас може чекати, і від того, про що вам свідомо не казали. В один момент вашою відповідальністю стало все - пізно проведений конкурс, невикористані кошти, оклади 1700-4400 гривень, закладений у бюджет без жодної концепції проект «Цифрова бібліотека» і приміщення, яке з'явилося в Інституту аж у жовтні - без меблів, техніки і ремонту. Коли я розповідала про це колегам-журналістам, показуючи їм «штатку», свій контракт і Статут Інституту, вони радили піти одразу і не руйнувати свою репутацію. Але саме тоді вийшов текст лекції Ярослава Грицака про теперішнє покоління 30-річних. Я прочитала, роздрукувала, почепила над столом і заборонила собі на півроку ставити питання: «Для чого?»

І ось ці півроку - це ніби застрибування на шаленій швидкості в останній вагон. Тридцять співбесід на посаду головного бухгалтера і майже стільки ж відмов - через зарплату, умови роботи й найчастіше - «нестабільність установи». Після змін у Статуті, всіх отриманих довідок і пройдених реєстрацій нам вдалося відкрити рахунок - наприкінці жовтня. І тоді знову застрибування в останній вагон - і оголошення тендерів на закупівлю техніки і створення сайтів Інституту і майбутнього сайта «Цифрової бібліотеки». Без права на помилку, бо за два місяці ви не зможете провести два тендери. Наприкінці листопада ми нарешті отримали всі документи на наше приміщення на Лаврській - і розпочався грудень, який можна взагалі викреслити з життя, оскільки це - щоденні договори, ремонт допізна і на вихідних, і намагання хоч щось встигнути, щоб наступного року установа змогла повноцінно запрацювати.

Я дуже добре знаю, наскільки цей етап нецікавий. Безліч разів, відповідаючи на запитання різних політиків, чим ви зараз займаєтеся. і на якому ви етапі, я чула: «Не говоріть про це, говоріть про ваші досягнення». І я дійсно мало про це розповідала, бо в якийсь момент уже не було часу про це розповідати. Нині ж я хочу вказати на цю велику системну помилку, бо розумію, що вона буде повторюватися з іншими новими державними установами в Україні. Так ось - більшість тих процедур, тих викликів і тих завдань, через які пройшли перші члени команди Інституту, мали бути вирішені до нас.

Якщо Міністерство створює нову державну установу, воно має розуміти, як мінімум, де ця установа буде розміщуватися і в яких умовах працюватимуть її перші працівники. Так, одна людина, три, п'ять можуть працювати в кав'ярнях, але коли їх уже п'ятнадцять, їм потрібні мінімальні умови для роботи. Якщо ця установа вам стратегічно важлива. Хоча Інститут був створений без жодної стратегії, але мова не про стратегію, а про найпростіші потреби будь-якої установи - приміщення та оплату праці. Якщо ж усі ці початкові процеси вирішено покласти на керівника цієї установи, це мало бути прописано в умовах конкурсу, бо цей керівник має враховувати всю підготовчу роботу в своїй програмі й закладати на розбудову установи мінімум рік.

Але найбільший абсурд системи полягає у тому, що, аби щось зробити, ви постійно маєте обходити або порушувати її правила. На одній зі співбесід досвідчена бухгалтерка, якій я розповіла про вибір, який стояв переді мною, відповіла: «З бюджетними коштами часто ви маєте бути, немов хірургом: або ви терміново оперуєте, а потім заповнюєте всі необхідні папери, або ви довго заповнюєте всі папери і не встигаєте допомогти пацієнту». Минулого року в бюджеті Інституту не були передбачені кошти ані на ремонт, ані на закупівлю техніки й усіх необхідних товарів. На окремі коди ми встигли зробити перекидку, але кошти на капітальні видатки були виділені лише на проект «Цифрова бібліотека». І ось перед вами, як директором, стоїть вибір - піти на порушення і закупити техніку для Інституту за кошти, передбачені на «Цифрову бібліотеку» (бо ці кошти все одно не вдалося б повністю реалізувати через брак часу), або ж не закуповувати, розуміючи, що наступного року на це ви теж не отримаєте ні копійки. Оскільки в Інституту досі немає Наглядової ради, яка може погоджувати фінансові рішення директора, ми написали лист у Міністерство культури з проханням погодити ці витрати. Й отримали відповідь: це рішення приймає директор установи. І я його прийняла. В Інституті на сьогодні є перші комп'ютери і ноутбуки. Цілком можливо, що під час перевірки буде виявлене нецільове використання коштів, на яке пішов директор. Я пишу про це публічно, щоб показати весь абсурд цієї системи й ті ризики, на які щодня йдуть люди, які працюють у державній сфері. Ризики, в яких вас ніхто не підтримає і про які ви апріорі, нібито, не можете казати.

І, врешті, про головне - бюджет Інституту книги на 2018 рік. Чимало видавців за його ухваленням стежили уважніше, ніж працівники Інституту книги. За кодом 2282 у ньому ви побачите 125,7 мільйона гривень на випуск книжкової продукції за програмою «Українська книга». Якщо ще кілька місяців тому я вважала, що ця програма в переформатованому вигляді може бути корисною і важливою для ринку, оскільки дійсно є напрямки, які потребують державної підтримки, то зараз я бачу, наскільки вона є небезпечною і навіть безглуздою для Інституту книги на етапі його становлення.

Ми неодноразово розповідали, з яких проектів і програм розпочинали свою діяльність Інститути книги в інших країнах, натомість в Україні Інститут книги відразу ж почали сприймати як розподільник коштів для видавництв, які, будуючи свій бізнес, розраховують, насамперед, на кошти з державного бюджету. Але я повернуся до цифри 125,7 мільйона. Звичайно, як керівник установи, я думаю про те, що Інститут книги - щойно створений, у нього ще не сформований штат, і давати на нього навантаження і відповідальність за 125,7 мільйонів гривень - це безглуздо і безвідповідально. Разом із тим я вважаю, що так само це - безглуздо, коли ми говоримо про книжковий ринок, який держава має підтримувати, не втручаючись при цьому в ринкові механізми. В оновленому порядку реалізації програми «Українська книга», який ми надіслали у Міністерство культури на погодження і затвердження, держава має частково, а не на 100 відсотків фінансувати видання (частина накладу потрапляє у бібліотеки, частина, профінансована коштом видавця, - на ринок). У цьому ж порядку ми запропонували сталий наклад 1000 примірників для кожного видання. Відповідно, це - значно менший бюджет, необхідний щороку для реалізації цієї програми, і нескладно порахувати, скільки назв книжок на 125,7 мільйонів гривень державних коштів можна видати. Чи є потреба ринку в такій кількості підтриманих державою книжок? Чи є у видавців цього року така кількість суспільно-значущих видавничих проектів, які мають бути підтримані за кошти платників податків?

Ми теж неодноразово вже говорили, що у Польщі на подібну програму, яку реалізує Міністерство культури, виділяється щороку близько 30 мільйонів гривень. І, врешті, ви запитаєте - звідки ж 125,7 мільйона? У бюджетному запиті ми подавали за зразком минулого року 50 мільйонів, решта - результат наполегливих зусиль видавців, частина щоденної роботи яких - вибивати кошти на державні програми і визначати замість Інституту його потреби і бюджет, який він має розподілити. Без наперед продуманої стратегії - знову застрибуючи в останній вагон.

Під час однієї із зустрічей із приводу майбутньої стратегії Інституту один експерт вказав на мою проблему - моє вегетаріанське мислення, моє небажання йти на компроміс, без якого неможлива політика. Зараз я думаю, що це - все ж наслідок журналістики, в якій, коли ти збрешеш і почнеш грати за чиїмись правилами у 125,7 мільйона гривень, ти втратиш право розмовляти зі своєю аудиторією. Я не можу сказати, що побачений мною зсередини і настільки зблизька український видавничий ринок мене вразив, бо те, наскільки він поділений і наскільки різні цінності в його учасників, мені, звичайно, було очевидно раніше. Нині мені хочеться закликати тих учасників ринку, для яких важливий не лише прибуток, а й чесні й прозорі зміни на ринку, виходити за межі власного бізнесу, об'єднуватися і брати активнішу участь у тому, що ми називаємо книжковою політикою. І першим іспитом на перевірку цього ринку стане новий конкурс на посаду директора Інституту книги, який має бути оголошений у найкоротші терміни і за яким цього разу всі мають активно стежити й активно подавати кандидатів в експертну комісію. Я дуже сподіваюся, що цього разу ми побачимо в переліку кандидатів культурних менеджерів, завдяки яким змінюється і розвивається книжковий ринок в Україні.

Мені шкода, що моя енергія і віра в зміни були використані на далекі від книжок процеси. Але мені було важливо їх завершити, щоб наступному директору не довелося через них проходити. За ці півроку Інститут книги став офіційно зареєстрованою установою. В цієї установи є своє приміщення - з меблями і технікою. В цієї установи є перші члени команди, і з січня в Інститут вже можна набирати повноцінний штат за новими окладами, які принаймні дозволять залучити фахових керівників відділів. У цієї установи є ефективні сторінки у соціальних мережах, розроблені проекти положень програм «Українська книга» («Книгофонд») та «Цифрова бібліотека», бази контактів, є проекти, які, я сподіваюся, продовжать мої колеги, а також архів матеріалів для майбутнього сайту Інституту, тендер на створення якого ми повторно оголосили в січні.

Програма «Українська книга» не могла б стартувати раніше від березня, тож до того часу Міністерство культури має час, щоб провести новий конкурс на посаду директора і затвердити всі необхідні для реалізації програми документи. Бюджет програми у 2018 році має бути суттєво зменшений.

І я повертаюся до тексту Ярослава Грицака. Я абсолютно відкрито визнаю поразку, про яку каже Грицак, визнаю, що не до кінця уявляла «поле битви», як радять у підручниках з адмінстратегії, що недостатньо критикувала і тиснула, бо, врешті, переконалася, що тиск не дає результату.

Я готова до того, що мені закинуть брак відповідальності, але саме вона тримала мене ці півроку і саме вона змусила зупинитися і чесно запитати себе, скільки ще я протримаюся на цьому «режимі енергозберігання», який точно не буде ефективним ані для мене, ані для Інституту. Бо Інституту книги зараз необхідні глобальні зміни, які не відбудуться лише на рівні Інституту й на ентузіазмі його працівників. Я з болем перечитую слова професора Грицака про важливість довгої і наполегливої роботи, а не «від айфону до айфону». Можливо, не було іншої людини, яка би стільки разів перечитувала цей текст. Але зараз я можу сказати, що, коли ви не йдете в цю умовну політику задля якихось амбіцій і заробітку, вас тримає якраз тільки бажання змін. І довжина дистанції у такому випадку вимірюється не розчаруванням, а запасом вашої енергії, яка витрачається на абсурд і біг по колу. І, врешті, настає момент, коли ви розумієте, що іноді здатися - це лишитися й далі грати за чужими правилами».

Анастасія Левкова, заступник директора Українського інституту книги

Title  
 Анастасія Левкова. Фото: litakcent.com 

Позиція Тетяни і наша - така, що команда має залишатися. Хочемо продовжувати ці проекти, які започаткували з Тетяною. У нас є певні домовленості. Ми б хотіли, щоб громадськість долучалася і ширше обговорювалося те, чим має бути Інститут книги: чи він має бути розподільником коштів між видавцями, як це нам намагалися нав'язати, чи він має бути структурою, яка формує політику у книжковій сфері, популяризує українську літературу за кордоном, проводить промоцію книгочитання на Всеукраїнському рівні. Про це все зараз є нагода і привід поговорити публічно.

Рішення Тетяни мені дуже зрозуміле - я була з нею від самого початку і бачила, що і як вона робить. Це - не стільки про бюрократію йдеться, як про нерозуміння на вищому рівні того, чим має бути Інститут книги. Оголошували конкурс на посаду директора аж через півтора року після того, коли Інститут книги був створений на папері. Але навіть на той час не були створені жодні умови, тому півроку треба було займатися реєстраційними процесами, пошуком приміщення, забезпечення умов у цьому приміщенні тощо.

Програма «Українська книга» - це не та програма, що має стати пріоритетом Інституту книги. Ми аналізували досвід різних держав. До речі, такими програмами, скажімо, в Польщі займається Міністерство культури, а Інститут книги займається популяризацією своєї літератури за кордоном, роботою з бібліотеками, промоцією книго читання на всепольському рівні. Ми справді вважаємо, що програма «Українська книга» потребує глибинної реформи. Мені ця програма нагадує годівлю дорослих дітей з ложки. Думаю, що потрібно створювати умови для розвитку українського книговидання по-іншому. Це має бути ширша мережа для книгопродажу. Мають бути гранти, і це - добре, коли є гроші, щоб підтримувати важливі видання. Але цим не має користуватися обмежене коло видавців. І є велике питання до бюджету цієї програми.

  Title
  Микола Княжицький. Фото з Фб депутата

Микола Княжицький, народний депутат, член комітету культури і духовності Верховної ради України

«На жаль, вся наша державна система керується і побудована на пострадянських зразках управління. Ми переживаємо цей період трансформації, він - доволі болісний, і не всі витримують. Думаю, що Тетяна просто не витримала. Вона має на це право. Чи треба витрачати молодій, талановитій людині своє життя на боротьбу з безсенсовною бюрократією і лобізмом, чи потрібно книжки писати? Я переконаний, що робота Тетяни була корисною для Інституту книги, для держав, і для неї цей досвід державного управління був надзвичайно корисним. Люди, яких Тетяна набрала, продовжують працювати. Вона мені сказала, що далі буде намагатися сприяти тому, щоб цей проект розвивався. Просто їй справді складно, і вона бачить для себе якісь перспективніші проекти на цьому етапі у житті.

В Україні має змінитися бачення функціонування всіх державних структур, не лише Інституту книги. Очевидно, в держави дуже мало розуміння функцій Інституту книги. Частина наших державних управлінців вважає, що це має бути просто розподіл коштів на видання книжок. Інститут книги має, насамперед, займатися перекладом української книги за кордоном, підтримкою українського письменництва, участь України в міжнародних культурних виставках, пропагандою української книжки і читання в Україні, підтримкою некомерційної літератури, яка не може продаватися вільно на ринку, але необхідна для нормального розвитку нації. Це є функції Інституту книги, але вони не дають прямого прибутку, і через те дуже багато людей, які в нас звикли думати лише категоріями прибутку, цього не розуміють.

Заява Тетяни Терен має бути для Міністерства культури дзвіночком про те, що щось не в порядку, що не дуже добре вони опікувалися цим відомством. Якщо буде якась потреба на законодавчому рівні щось змінювати, наш комітет буде це підтримувати і розглядати.

 

Віталій Капранов, видавець, письменник

Title  
 Віталій Капранов. Фото: photo-lviv.in.ua 

 «Цілком логічне завершення цієї історії, тому що Тетяна Терен - хороший журналіст, людина, яка «горить» творчістю. Вона пішла на чиновницьку роботу, не маючи зеленого поняття про те, що насправді доведеться робити, тим більше на етапі стартапу, коли треба вирішувати фінансові, господарські питання. Вона, як людина без адміністративного досвіду, як щирий романтик, хотіла як краще. Але є державна служба, така професія, як чиновник. Для того, щоб працювати чиновником, треба мати інший характер, світосприйняття, досвід. Так, з журналістів іноді виходять хороші чиновники, але це - радше - виняток. Коли йдеш на конкурс обіймати керівну посаду в установі, то треба прочитати, які повноваження будуть у цій установі, чим вона буде займатися. Тут і ще питання до конкурсної комісії, яка повинна була розуміти, чи ця людина готова займатися чиновницькою роботою... Тут нарікати можна лише на те, що людина прийшла не на своє місце і через півроку зрозуміла це. Нічого страшного, таке буває. Інститут книги - це державна установа, розпорядник бюджетних коштів згідно із законодавством. Які можуть бути претензії до того, що державна установа є розпорядником бюджетних коштів. 125 млн - немала сума, вона могла дуже позитивно вплинути на книжковий ринок. Гроші треба дати тим, кому вони потрібні, і не порушити при цьому закону. Це - робота хорошого чиновника. Людина не готова працювати чиновником, таке трапляється, ніхто в цьому не винен. Претензії тут можна ставити лише до конкурсної комісії, яка має зробити висновки і призначити на цю посаду людину з досвідом, яка б розуміла чиновницьку роботу. А коли на початку року установа залишається без керівника, то програму «Українська книга» можна буде на цей рік поховати».

  Title
  Мирон Іваник. Фото: Мирон Іваник/Facebook

Мирон Іваник, видавець, директор Львівської філії видавництва «Знання»

 (Процитував уривок із вірша Івана Франка «Каменярі»)

«І всі ми вірили, що своїми руками

Розіб'ємо скалу, роздробимо граніт,

Що кров'ю власною і власними кістками

Твердий змуруємо гостинець, і за нами

Прийде нове життя, добро нове у світ.»

Тетяна Терен разом із командою старалися створити щось зовсім нове, життєздатне, що зменшить корупцію у книговиданні до середньоєвропейських масштабів. І їм це майже вдалося, але їх нічим не забезпечили, насамперед - зарплатою, бо зарплата 4 тисячі гривень для Києва - це не зарплата. Але основним мотивом відходу Тетяни Терен була не зарплата, а бюрократичні перепони щодо розширення діяльності Інституту. В даному випадку погана бюрократія перемогла. Мабуть, працівники, які залишилися, продовжать справу пошуку директора Інституту, який втримає удар бюрократичної машини і спробує організувати роботу так, щоб бюджетні, гуманітарні, міжнародні програми таки відбулися. Мабуть, новий директор Інституту і його однодумці будуть намагатися співпрацювати з подібними європейськими структурами з тим, щоб вивести українське книговидання на європейські стандарти розвитку книговидання. Йдеться про сприяння виходу української класики, сучасних авторів, перекладів українською мовою та з української мови. А у Тетяни Терен - велике гуманітарне майбутнє, вона не народжена для чиновницької, бюрократичної боротьби.

 

Автор: Галина Палажій

Джерело: IA ZIK

Травматерапевт: «Як жити, коли війна триває? Робіть те, що вас зміцнює»

Адвокат арештованого в Італії вояка України: «Звинувачення проти Марківа – на рівні фантастики»

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com