Книгу привезли мені з України в Америку вже на початку нового, 2018-го. Здавалося, про війну читала немало в нашій, інших газетах, Фейсбуці, чула по онлайн-радіо та в теленовинах. І лише прочитавши на одному подиху цей збірник (антологію), зрозуміла, що ми, пересічні читачі, більше знайомі з офіційною інформацією або полемічними нотатками про війну, і недостатньо знаємо про її Людей. Погоджуюсь з висловлюванням Олени Степової, однієї з авторів антології: «Знаєте, за що я вдячна цій війні? Дурні, а може, й страшні слова, не знаю. Але я вдячна за можливість побачити Людей, показати Людей, за відкриття Людини в Людині».

Саме це відкриття Людини в людині, як на мене, зробив кожен з чотирнадцяти авторів, яких назвали «14 друзів хунти». Цим авторам пощастило вижити. Й описати. Серед них - армійці, волонтери, блогери. До речі, книга з однойменною назвою, за винятком текстів Бориса Гуменюка, Юрія Руденка та Олени Степової, - російською мовою. Цитати з неї - в перекладі автора.

Найголовніше в ній - Правда про цю війну. Написана різними людьми, в різних стилях і жанрах. Об'єднує їх, судячи з текстів, - Справжність, Людяність, Любов до Батьківщини. Більшість з авторів проявили літературний талант саме через потребу поділитися тим, що пережили вони та їхні побратими. І це різноманіття робить книгу цікавою від першої до останньої сторінок.

Ще одна особливість - сучасний стиль викладу: лаконічний, інколи іронічний, подекуди саркастичний, іноді з підкресленим гумором. Без зайвої патетики. З вживанням т. зв. «військової» неформатної лексики. Адже в армії, як правило, використовують і сленги, і добірну лайку. Без цього Правда про війну, вважають більшість авторів, не буде правдою.

І, врешті, останнє... Якщо судити навіть на основі лише трьох книг про війну, надрукованих видавництвом «ДІПА» в 2017-му (додати ще «Вовче» Костянтина Чабали та «Піхота» Мартина Бреста), ми можемо казати про відновлення напрямку військової прози в українській літературі ХХІ сторіччя.

Презентація книги відбулася 5 липня 2017 р. в Києві (вул. Софіївська, 8, у «Pizza Veterano», яку відкрили та обслуговують колишні учасники АТО) за участю 13-ти авторів. Спочатку це був не традиційний, не протокольний «захід», а неформальний, легкий, короткий, з гумором, з кпинами одне до одного. Без патетики. Коли один із них на закінчення свого «слова» розпочав був: «...Важливий момент: саме зараз, на підйомі аля-патріотичної літератури...», то ведучий зупинив його, спокійно промовивши, ніби жартуючи: «Слава Україні»... Або коли на презентаційний вогник завітав сам головнокомандувач, то організатори не дозволили Петрові Порошенку заплатити більше: плати, як усі. Будь, як усі.

Автограф одного з авторів, Павла Белянського, теж в їхньому стилі: «Олексійовичу від Паштета». Як усім. На жаль, друга частина презентації перетворилася на піар президента. Можливо, це видавництво зі згоди когось з авторів не втрималося від спокуси такого розвитку події, нівелювавши смак щирості першої частини.

Короткий огляд творів з «14 друзів хунти»

 

Розділ перший: «Армія»

В. Трегубов

Віктор Трегубов - киянин, 32 роки, журналіст, філософ, учасник АТО 2015-2016 рр. Нині - головний редактор сайта «Петр и Мазепа».

«Країна дивовижних людей»

Віктор пише про те, чим закінчила книгу блогер Олена Степова - як війна стала випробуванням людяності для більшості. Як війна витягла з глибини справжньої людської сутності несподівані риси. «Я і раніше знав, що на героїзм здатен тихий і спокійний ОБИВАТЕЛЬ і просто МУДАК, і, взагалі, мабуть, кожен із нас. Коли в своїх двадцять я втікав від військкомату, то тоді ще не здогадувався, що в тридцять буду бігати за військкоматом». (Мається на увазі, щоб потрапити на війну). І робить підсумок свого невеличкого  спостереження за багатьма категоріями людей, яких він зустрів на війні: «Тільки ця армія і ця війна допомогли мені зрозуміти, як багато сховано в кожному з нас. Яким передчасним буває будь-яке судження про людину. І які багатства нам треба захищати»...

****

«Покоління сміливих»

Найяскравіший приклад - доля одного з авторів - Сергія Сергійовича (позивний - Сайгон). До війни сприймався як «герой» з мінусами. Уродженець сільської місцевості степової України (Дніпропетровська область). Про себе написав: був п'яницею, чорноробом, знайомий зі світом криміналу. І ось - учасник АТО. Командир взводу розвідувальної роти на території Донецької області. Його нарис «Покоління сміливих» - один із найяскравіших та найколоритніших. Перлина.

По перше, сміливим до нестями стилем. Мовою, яку вживають на війні, незалежно від військового звання, освіти, статусу. Це дійсно спеціальна мова на кшталт есперанто або мови зеків («фені»). Ось і мова атовців - лаконічна та метафорична через матюки. І тут вона вжита максимально. Намагання укладачів антології скоротити їх кількість виявилися марними. Автор Сайгон був невблаганним.

І друга особливість нарису - оголена правда війни. Мимоволі виникає порівняння з Е. М. Ремарком (Перша світова) або Василем Биковим (Друга світова).

Сам автор на презентації визначив суть своєї розповіді чітко і прямо: покликав одного з офіціантів піцерії - Юрка і... прочитав абзац із книги, де йдеться про нього (Юрчика) під час обстрілу там, на передовій. І резюме Сергія Сергійовича: «Все, що я пишу, це про простих людей, про Юрчиків, які обслуговують ваші столи, заправляють ваші машини... Ми нікуди не поділися, ми - тут, і вам доведеться навчитися з нами жити. Це все, що я хотів сказати».

Полонить в повісті ця сміливість казати правду часто всупереч звичним, за його висловом, «розповідям у ЗМІ і на телебаченні про своїх героїв-улюбленців і просто «суворих» хлопців»...

Перечитуєш і розумієш, що таке сучасна війна для її простих солдатів. Це - не кіборги в аеропорту. Це - не Сергій Лойко з його правдивою героїзацією, оголошеною на весь світ. Це - не примітні для телеоглядів трудяги, завдання яких - виконувати свою чорну роботу на «фабриці» з назвою «війна». Ось, наприклад, про найпростіше - спостереження: «Спостереження для мене, - пише Сергій Сергійович, - було одним з найважчих видів розвідки. Протягом кількох хвилин - в одну точку, впродовж кількох годин - в один будинок, протягом доби - в одному напрямку. Спостерігати з місць, де не можна запалити вогонь і голосно розмовляти, тому що помітять і тоді... всім нам трьом - «п****ць»(слово з військової лексики).

Подав для історії яскраву характеристику прошарку військових аватарів (хронічних п'яниць), які «ганьблять мою і вашу армію». Зізнається, що аватаризмом заражені не лише солдати, сержанти, а й офіцери. І коли в зоні АТО аватарів так сяк переслідують та карають, то на полігонах - повний обвал: «Часто наметові містечка виведених на ротацію бригад перетворювалися в якісь середньовічні СТІЙБИЩА варварів, де оголюються людський бруд, ненависть, заздрість та інші риси, ЯКИМ НА ВІЙНІ НЕМАЄ місця». З такими боролися самі. Як? Самосудом.

	Сергій Сергійович

А ще про контрактників, які з'явилися в нашій армії рік-два тому. Серед них більшість - молодь, яка поняття не має, що таке війна. Короткі курси на полігонах після підписання контракту практичних знань ніц не дають. Ось відрядили в його взвод двох молодих... Один із них, - розповідає, - тягне «разом з мокрими трусами на кілограмів сорок, 20-річний, а виглядає 13-річним підлітком». Взяв, - пояснив йому ротний, - бо людей нема. Якщо цих вб'ють, то, може, потім на їхнє місце «кращих пришлють»... Але, на диво, саме малоліток виявився «зі сталлю в характері, а реальний бойовий досвід зробили його «вбивцею з обличчям немовляти». Саме він, - пише автор «став моєю надією на те, що не все х***о в цій армії з кадрами. І «подяка йому за те, що був поряд у той час, коли дорослі дядьки в камуфляжі на гражданці морозилися від армії і бігали від військкоматів, яко лані».

І висновок: «Різні малолітки бувають, але є багато таких, котрі в своїх 18-20 років поводять себе пристойніше, ніж дорослі мужі. Приходять і роблять свою роботу». До речі, командир взводу та інструктор-педагог цих малоліток (сам Сайгон) теж з покоління молодих.

Рік і три місяці участі у війні зробили його ще й філософом: «Тисячі звичайних чоловіків роблять свою буденну військову роботу, завдяки чому існує цей прекрасний світ»... Нині Сергій Сергійович - студент кафедри політології Дніпровського університету. У свій взвод часто телефонує - цікавиться, як там з дисципліною...

*****

Філософські новели Бориса Гуменюка

До речі, про філософа, добровольця й автора, звичайно ж, учасника війни - разом в одній особі. Це - відомий письменник Борис Гуменюк, лауреат літературних премій, заступник командира добровольчого батальйону ОУН (2014), голова Української військової організації (2015). На презентації представився так: «Позивний - Кармелюк. Доброволець. З тих, хто не формалізував свої стосунки з державою. Це вже моя 10-а чи 11-а книга».

Борис Гуменюк

В антологію ввійшли його «11 новел про війну». Ось де відчувається рука майстра. Ось де що слово, то криця. Ось де втілення відомого, але такого недосяжного багатьом авторам (поза цією антологією): писати коротко - це талант!

Кожна з 11-ти новел не має назв. Епізоди війни. Висновки з них. Роздуми. Бодай, оця - перша: героєві (автору) довелося «зняти» ворожого вартового, полоснувши ножем по горлу. І прикриватися спочатку його ще теплим тілом, з якого юшила кров, а потім - задубілим. Тіло вбитого слугувало герою щитом від куль ворога й уламків мін. Коли холод став нестерпним, він розрізав його бушлат і грів руки на його мертвому животі. Так той, мертвий, врятував герою життя. В портмоне зарізаного ним ворога були документи з прізвищем і фото родини: він, дружина, двоє синів. У нашого героя - теж схоже фото: він, дружина і дві доньки. Майже ровесники...

Рація працювала. Дав сигнал своїм. Його підібрали.

«Після всього цього, - пише автор, - я не міг покинути його, холодного, самотнього в полі тієї ночі, тож забрав зі собою. Я викопав йому могилу. Я його поховав. Я віддав його - чужого - нашій землі. Чи не гріх? Колись я знайду його родину, дружину, хлопчаків - коли все це закінчиться, по війні. Передам їм його речі; я не знаю, що їм скажу. Наразі я позначив його могилу на карті хрестиком. І не лише на карті. В душі. Щовечора я відкриваю портмоне і дивлюся на своїх дружину і доньок. Хвилину дивлюся - і знову ховаю до кишені. МЕНІ НІКОЛИ. ТРЕБА ГОСТРИТИ НІЖ. Війна. За годину - знову бій» (01.07.2015).

Новела 4-а:

«Річка чи то озеро. Ми не знаємо назви цієї водойми. На цьому березі - ми, на іншому - вони. Тут заходять у дім, не стукаючи... Тут вікна лежать на підлозі. Тут яблука падають додолу не тоді, коли достигли, а коли прилетить міна чи снаряд. Люди покинули своїх собак. Напризволяще. Самих на себе. Залишили жити звіром, вовком. Але собаки відмовилися ставати вовками. Не втратили віру в людей. Мабуть, лише вони... Покинуті тварини, покинуті будинки, покинуті могили, річки без назви. Вона, безіменна, і ми. Але це не «війна». На «війну» вона не озивається. Це щось інше. Без імені». (Вересень 2015 р., с. Водяне).

Новела 5-а:

«Війна - це звуки. Влучання снарядів, свист куль, гул двигунів, розриви мін, крики живих, стогін поранених, гидкі голоси «речників», які транслюють інформповідомлення з фронтів, гидке деренчання рикошетів».

І ось це - найстрашніше, що важко уявити людям у тилу. І що не потребує коментарів: «Я знову почув цей звук. Турбулентний, квакаючий, всмоктуючий (мається на увазі звук снаряда, що падає). Так щоразу. Він заходив глибоко в землю, глибоко в людей і зворотною тягою затягував усередину все, що трапиться на шляху, - землю, наші крики, нашу зброю, нашу техніку, НАС - а потім, наче бавлячись, вичавлював назад у світ, але вже понівечених, перемелених, перетрощених» (12.10. 2015.)

Чи можна описати більш дохідливо про ЗВУКИ війни? Сумніваюся...

Новела 10-а:

Що таке війна? Мета війни - вбивати одне одного. І згадує свій добровольчий батальйон у вересні 14-го, Піски. На той час ще самі приглядалися до війни, як усі цивільні, забагато думали - замість того, щоб одразу бити ворогів. Лише згодом почали їх бити. І обмінюватися трупами. Точніше, тим, що залишилося від них. У пластикових мішках були: «Руки, ноги, голови - котра вціліла, тіла - кому пощастило, в окремих випадках - коли не поталанило - м'ясна каша; як це все сортувати, складати докупи? І яку тут треба мати душу? А тут ще ці пси, ці круки...»

І далі розповідь, як він вбиває пса, який гриз ворожу голову... Пса вбив, голову загорнув у стару ковдру і закопав під деревом у чужому саду...» І я досі не знаю, не знаю, не знаю, чому так учинив. Чи вчинив правильно. Побачимо. Життя доведе або спростує мою правоту».

Новела 7-а:

«Ніщо і ніхто не зникає безслідно. Будь-який кінець є початком». Така філософія цієї новели.

«Стіна бліндажа насувалася на нього з наміром розчавити... Він притискався до землі всім тілом, сподівався, що вона захистить його, бо до кого було йому в цьому світі горнутися? У цілому світі не було для солдата прихистку, окрім цих стін, окрім цього бліндажа, окрім ЦІЄЇ ЗЕМЛІ... Прогримів новий вибух. ЗЕМЛЯ огорнула його з усіх боків, наче дбайлива мати, обняла, наче кохана жінка... ВСЕ. Більше не було болю. Але це не був кінець. Це був лише початок.

...Десь там, зверху, ще свищуть кулі, дмуть вітри, вибухають снаряди, біжать і гинуть солдати численних армій, квітнуть яблуні і падають додолу дозрілі яблука, а солдат лежить разом із землею - він у ній розквітає. Він підпирає її зсередини. НА ТАКИХ, ЯК ВІН, ЗЕМЛЯ ТРИМАЄТЬСЯ.

Там, де лежать солдати, там, де ти, солдате, лежиш, згодом цвістимуть сади, битимуть цілющі джерела, стоятимуть храми та дитячі майданчики. Ти покращуєш її якість» (16.11.2015).

Новела 11-а:

«Війна дає можливість пошуку простих відповідей на складні запитання. Страх, героїзм, відвага, зрада, втрата, кров, кров, кров. Вітчизна. Смерть. Це - справжній пошук. Шлях, вартий того, щоб його пройти. Вартий того, щоб про це комусь розповісти. Це - випробування. Ти випробовуєш себе. Вітчизною, кров'ю і - смертю». (23.10. 2016).

*****

	Оксана Чорна

Романтична сповідь зі щирим пафосом

Оксана Чорна - одна з трьох авторок збірника. Й одна з найяскравіших талановитих особистостей. Киянка. 37 років. Кандидат економічних наук. 16 років педагогічного стажу в університетах України, Польщі, США. Молодший сержант. Водій-санітар 2-го батальйону, 28-ї ОМБР. Про себе: «Люблю подорожувати. Відвідала 38 країн, в багатьох жила. Захоплююсь фотографією, кайтингом, катанням на лижах і верховою їздою. Стрибала з парашутом, літала на параплані, пірнала з аквалангом. Умію стріляти зі всього, що стріляє. А ще вмію керувати танком, БМП і безладом. А вантажівка - це та машина, якою я евакуювала поранених з передової. Мої військові міста: Мар'їнка, Авдіївка, Тоненьке, Щастя, Станиця Луганська, Кримське. Вільно володію англійською, польською, а ще - «військовою» (з матюками)».

І ось ця молода вродлива жінка останніх п'ять років життя присвятила, висловлюючись патетично, - людям, народу, Батьківщині. Буденно і просто - війні заради перемоги. Спочатку - активіст Майдану (2014), потім - волонтер-парамедик (2015), згодом - солдат ЗСУ медичної служби (2015-2017). У збірник вміщено 25-сторінкові фрагменти з її військового щоденника. Написані в АТО. Живі і правдиві. Оксана назвала їх «Вогненні лютневі місяці», виокремивши лютий 2014, 2015, 2016, 2017 років. Протягом року (2014) була волонтером: робила все, що тільки могла і що було потрібно: знайти гроші, купити, зібрати, привезти на передову. Але щоразу, коли залишала хлопців, відчувала, що ніби їх зраджує, залишаючи наодинці, а сама їде в свою теплу цивільну квартиру... І в 2015-му залишилася з бійцями. «З тими, хто щодня незмінно захищав наші домівки. Так я стала членом цього закритого елітного клубу, який називається армією. Там, на передовій, ти з тими, хто вирішує майбутність нашої країни, кожного з нас».

Як і інші автори, розповідає правду про цю війну і про людей, які захищають Батьківщину. Долею задоволена. Це - її вибір. «Я дуже рада, що змогла не просто жити в цей час, але і брати участь у подіях. Це змінює людину, робить її щасливою».

А ще вона не уникає емоцій, не соромиться розповідати про постійні страхи на війні. Приводів для страху щодня - велика маса. Найголовніший з них - страх смерті. Коли їдеш своїм волонтерським авто і не знаєш, кого зустрінеш на посту - наших чи окупантів... Коли артобстріл, і ти втискаєшся в стіну бліндажа, а навколо летить земля, пісок, цемент, скрегочуть балки. «Мені страшно. Всередині все стискається... Чому вони всі не здохнуть? Всі, хто прийшов на нашу землю з війною. Я ніколи, НІКОЛИ цього не забуду і не пробачу».

Ось як нам, тиловикам, уявити страх, коли гради посипають землю «дощами» снарядів. Оксана пояснила: «Град» або реактивна система залпового вогню зі 122-мм снарядами довжиною близько 3-х метрів і 6- кілограмовою вибухівкою кожний. Одна машина випускає залп зі 40 снарядів за 20 секунд (!!!). Площа ураження - 20 гектарів. Проблема в тому, що залп, який летить на вас, не можна почути. Швидкість снаряда - близько 700 м/с, що вдвічі перевищує швидкість звуку...

Так, я розумію тих, хто «косить». Хто не повертається. Тут дуже страшно. Тут кожна мить - між життям і смертю. Тут кожен воїн - на вагу золота. Тут не може бути напівтонів. Ти - або справжній чоловік, або боягуз. І з цим тобі жити».

Обстріл. Знову зводить живіт і стискається горло... Вдалині продовжується бій. Це значить - треба бути напоготові, адже вона - водій санітарної машини. ...Молиться: «Нехай тільки залишаться живими. Ну, будь ласка... І в цю мить - спогад: А вчора мені телефонувала мама, що хоче віддати ключі від моєї квартири людині - чоловікові, який ховається від військкомату. Перечекати».(?!)

А ще - страх потрапити в полон. Мені здається, що тих, кого звільнили, це зламало. Зламало їхній дух і віру. Їхнє життя».

Тому сама завжди тримає напоготові «ефку» (гранату), щоб не потрапити в полон до «них» живою.

«І я НіКОЛИ не пробачу. Не пробачу зрадників і завжди буду зневажати тих, котрі байдуже спостерігають.»

У лютому 2017-го її мотилига (медична броньована машина) мала забирати «300-го». Через кілька хвилин по рації повідомили: він уже 200-й. «Судячи з усього, уламками йому посікло голову, перебило сонну артерію, розтрощило голову, вирвавши шматки плоті з шиї». Вона його знала. Ще кілька годин тому він весело розмовляв із дружиною, бажав доброї ночі дитині.

«Цієї ночі росія, путін (так і написано - з малої літери) і його псевдореспубліки тільки на цій позиції забрали життя одного солдата. А іншому, контуженому, необхідне довготривале лікування і реабілітація.

А тисячі інших бійців будуть захищати наш з вами сон. І більшості з них лиш трішки більше, ніж двадцять. Зовсім ще діти.

Я зрозуміла, що найбільше в світі хочу, щоб усе це закінчилося. Щоб хлопці, які стали за роки війни такими рідними, просто повернулися додому живими».

Оксана багато чому навчилася з мистецтва воювати: вміє користуватися технікою, зброєю, різними приладами, вміє надавати першу допомогу, знає, де і як можна дістати спорядження. Не боїться крові і відірваних шматків людського тіла. Взагалі мало чого боїться.

Але головний її висновок з цієї війни і участі в ній - це те, що повірила в Україну і в наших патріотів. Бо зустріла на війні величезну кількість людей, які готові віддати все задля іншого. Сьогодні народ України, як на неї, це величезний згусток енергії, світла і фантастичної сили.

P. S. Оксана - єдина з 14-ти авторів не змогла приїхати на презентацію, бо після служби в армії продовжує допомагати своїй бригаді як волонтер. І на той час була на виїзді.

Гумор - найкраща зброя на війні...

Без гумору не буває військової прози. Найкраще це доводять автори антології Мартин Брест та Дмитро Якорнов.

Дмитро Якорнов - киянин. 38 років. У мирному житті - менеджер, зокрема, в іноземних фірмах. Доброволець. Його військовий щоденник, написаний в АТО; більшість тексту щоденника він друкував у Фейсбуці, він виданий окремою книгою під назвою «То АТО. Щоденник добровольця».

Під час презентації виявилось, що ідея створити книгу ветеранів АТО належить йому - знавцеві американської літератури, в якій поширений жанр спогадів ветеранів війни. Об'єднавши зусилля з відомим блогером Дмитром Белянським, разом доклали зусиль до видання цієї антології.

Дмитро Якорнов

Дмитра в армію не брали через травму спини. Мав «білий квиток». Попросився добровольцем. У 2014-му відмовили, в 2015-му - взяли. Спочатку - на блокпост, потім - у продовольчу службу, де і прослужив свій термін учасника АТО. З тих службістів сервера, які обслуговували безпосередніх трудяг війни. Роботу яких  атовець Гліб Бабич у своєму вірші, поміщеному у FB, влучно визначив: «Ми працюємо смертю».

Оскільки Бог нагородив Дмитра і почуттям гумору, і вмінням його висловити, то вирішив написати такий собі «звіт» у художній формі під назвою «Війна війною, а обід - за розкладом». Без цієї розповіді не було б повної ПРАВДИ про цю війну.

Автор цього «звіту» дізнався про продовольчу службу все, виконуючи в ній тисячу і одну роботу:

- На смердючих складах з горами напівгнилих, осклизлих овочів, де він, заткнувши ніс, власноруч видобував десятки кілограмів серединок, придатних для вживання.

- Годинами нудно, монотонно працював на овочерізках на кухні. «Після моєї роботи на стінках овочерізки залишалися прекрасні панно з морквяних лушпайок. Мені здається, що я винайшов новий стиль створення концептуальних картин - де ж там братися Джексону Поллоку».

До слова, постійна температура на кухні, + 50 за Цельсієм, що нагадує пекло. І вставати треба було о 4-й ранку, і тягти ярмо інколи по 16 годин.

- Тричі на день відвозити на сміттєзбірник спеціальним візком вміст гігантської бочки на 30-40 кг, куди трудяги війни «запулюють» одноразовий посуд разом із залишками каші. Каша потрапляла на стінки цієї гігантської бочки. І вона стікала по ній як «борода одного з учасників групи ZZ-TOP».

- Харчувався, як і всі - консервами зі «сухого пайка» постачання МО ЗСУ, в якому каша могла нагадувати задубілий цемент і вгризти яку неможливо, як не намагайся. Як усі, намагався розжувати куряче м'ясо, яке, скільки не вари, нагадувало підошви. (Так було в перші роки війни).

- «Як і всіх, із прострації (спричиненої перевтомою - авт.) виводили чудові запахи: нашим Вищим офіцерам готували відбивні або курочку. Навіть кух-рабам нічого з цього не діставалося. Всі ходили навколо пательні, боячись розплескати на ній озера слини»...

Інтелектуал Дмитро Якорнов пише високохудожнім стилем, не дозволяє собі використати «військову» мову. Ну, бодай, раз чи два прозвучав легенький матюк, без якого реальність просто була б неможливою.

*****

	Мартин Брест

А ось інший інтелектуал із двома вищими освітами Мартин Брест (це його позивний в АТО, який слугував і літературним псевдонімом) навпаки - використовує цю мову на всі сто. Але в особливій власній інтерпретації. В поєднанні з неймовірним, гострим, винахідливим гумором його проза та драматургія вирізняється саме неповторністю, індивідуальністю.

Дев'ять місяців служби в АТО і уже видана (2017) книга «Піхота» про війну. Йому - 37 років. Народився і виріс на Донбасі (м. Горлівка). В АТО пішов добровольцем з посади начальника групи іноземної фірми. Звання - сержант. Нині - ведучий програми на радіо «Армія ФМ». Його сторінка у Фейсбуці має 30 тисяч підписантів. Перші розповіді про війну і людей у цій війні з'явилися саме на FB. По-своєму, по-чоловічому, з гумором вміє передати власні біль, злість, радість, страх, любов, мужність і відвагу.

На згаданій презентації був одним з ведучих.

У збірник ввійшла його п'єса «12 друзів Леголаса». Про АТО - в алегоричному стилі з казковими героями. Дехто вважає, що п'єса нагадує роман-фентезі Дж. Р. Р. Толкіна «Володар перснів». Мова - російсько-українська, якою практично і розмовляють на цій війні. Кожна з її сторінок викликає якщо не гомеричний сміх, то, принаймні, постійну посмішку. І бажання поділитися з кимось, хто поруч. Його гумор нівелює різницю між генералом і рядовим, між кадровим військовим і молоденьким контрактником. Кожен із них - людина - і має тисячу й одну можливість дати привід для влучних насмішок, кпинів і цим скрасити військові будні, де щохвилинно поряд з життям крокує смерть. Вмінням це робити користується справжній МАЙСТЕР слова - Мартин Брест, справжнє ім'я якого широкому загалу невідоме.

«Ти повернувся... І ти заново вчишся жити в цьому світі»

Заново вчитися всім, кому пощастило вижити. Як і авторам цього збірника, бо вони залишилися живими. Як же почуваються вони у тилу, в цьому світі цивілізації? Адже вони взаємопротилежні: там (на війні, в армії) ніхто не має особистого простору. Ти маєш бути сірником з пачки, картою з колоди, але не індивідуальністю. Дарма, що ти яскравий чи самобутній. Ти маєш бути гвинтиком великого механізму. І лише тоді він працює.

Ти завжди на людях: 24 години на добу, 7 днів на тиждень, 365 днів хтось на тебе дивиться або просто існує поруч. Щоб ти не робив, чим би не займався, маєш зважати на оточення...

Про «той» і «цей» світи, точніше, адаптацію в останньому, розповідає Юрій Руденко в оповіданні-есе «101 кінська сила». 34-річний киянин, випускник авіаційного університету. В АТО прослужив один рік і один місяць. За час служби в армії написав художньо-історичний роман «Псіхі двух морєй» про події літа 2014 року (надруковано в 2016 -му). Нині працює у фонді підтримки армії «Повернись живим».

Юрій Руденко

Це - розповідь вишуканою українською мовою, класичним епічним стилем. Але, читаючи, не відпочиваєш. Занадто багато тривожних дум, вражень у цього таксиста, якими він ділиться, обслуговуючи клієнтів на своєму власному авто.

Ось усі запитують: «Чому ти «туди» пішов? Адже «не за медалями чи шаною, ти ж нормальний чувак, самодостатній і адекватний. Там не тхне грошима і визнаннями, ти це знав і пішов, щоб захистити родину. Зробити так, щоб той безлад і бруд, у якому варився останній рік-півтора, не повторився тут, вдома»...

Там було все простіше: «Впасти донизу, звикнути жити в землі й не планувати на післязавтра. Зворотна еволюція болюча: маєш тримати язик за зубами й кулаки в кишенях, думати головою, день у день вирішуючи однакові питання. Знову вчитися жити за вигаданими правилами... І ти починаєш дорослішати заново...».

І не зникає так просто і скоро все, що було там...

... Прокидається вранці і машинально шукає автомат і мацає навколо, де ж та «Елла», де та холодна залізяка 82-го року випуску...

...Скільки часу минуло, а інстинкт самозбереження спрацьовує. Вранішнє прибирання сміття, коли контейнер вдаряється у кузов сміттєвоза, примушує здригнутися мимоволі... Бо звук нагадує вибух снаряда. Боротьба з власним страхом продовжується...

...Падає дощ, непроїзні дороги, але ти все ж в теплому салоні авто згадуєш їх, побратимів, які зараз ТАМ, на варті, вдивляються в горизонт і тримають на своїх плечах твоє мирне небо...

«Коли на зміну погоди в тебе нестерпно болить шия, коли ти заново вчишся жити в цьому світі, що прогресував і рухався вперед; коли ти розумієш, що друзі, які були в тебе «до», це чужі тобі люди, а нові товариші, що з'явилися «під час», не такі вже й близькі, важливо знати, що все це не марно. І мати тих «безпечних людей», які приймуть тебе в будь-якому стані».

Про війну нагадують і пасажири його таксі: і той молодик у крутому костюмі і красивою краваткою має штучне око. Отже, «звідти». І юнак, що кохався з дівчиною на задньому сидінні авто, мав на руках ПОВІСТКУ. На завтра. І розкішна дама, обвішана дорогими коштовностями (на одному її пальці - його річна зарплата) попросила відвезти у волонтерський фонд, бо, бачте, син її зараз там, на Сході, і вона хоче сама перерахувати гроші цілій бригаді... Війна всюди! Це тільки здається, що тил живе своїм мирним, ситим життям...

*****

	Максим Музика

Максим Музика. Киянин. 39 років. Учасник Майдану. Доброволець АТО у 2014-му. Пішов за мобілізацією як офіцер запасу у 2015-му-на початку 2016-го. Автор двох надрукованих книг «Тихотворіння» та «Савур-могила: військові щоденники».

В антологію ввійшли неопубліковані вірші: щемні - про кохання до дружини, про любов до сина. І про війну: «Вороги прийшли війну принесли час братись за зброю нам ставать до бою» ... «якщо час прийшов віддамо всю кров тіло в землю матінку душу в небо батькові» ... «щоб волю мати волю треба проявляти».

 

Колись мої діти не будуть хворіти

земля батьківщини не буде горіти

та й шрами старі враз припинять боліти

колись колись а доти борись

колись ворогів ми зумієм спинити

і тебе в обіймах я зможу зігріти

а потім до батька у небо злетіти

колись колись а доти борись.

Продовження огляду -
в наступному числі

Копії фото з книги
«14 друзів хунти» - автора