Радянський український письменник Олесь Гончар народився 3 квітня 1918 року. Перших 50 років свого життя він, здебільшого, присвятив партії. У січні 1968 року в журналі «Вітчизна» з'явився його твір «Собор».

 

Того ж року двічі друкувався він у видавництвах «Дніпро» і «Радянський письменник». Того ж року до друку був підготований також і російський переклад роману, що мав вийти на сторінках журналу «Дружба народів», проте згодом редакція журналу відмовилася від публікації роману. Після цього цей твір не видавався до 1987 року. Критика стосувалася антирадянського характеру твору; здебільшого, роман замовчувався, хоч і не був офіційно вилучений із книгозбірень. Від О. Гончара вимагали переробити роман або ж зректися його, на що він не погодився, незважаючи на погрози речників партії. Можна вважати, що Гончара від серйозного переслідування врятував його радянський літературний стаж.

Я читав «Собор» двічі, перший раз - українською мовою, другий - англійською завдяки вдалому перекладу Леоніда Рудницького. Роман собі нічого, але не можу сказати, що цей твір мене захопив. Мабуть, тому, що через розголос про твір були у мене дуже великі сподівання. Автор описує фактично глухе село недалеко від міста Дніпро (колишнього Дніпропетровська), і зруйнований, не чинний собор у цьому селі, також розповідає про звичайних людей. До речі, твір без особливої драматургії. Мабуть, тому і його важливість спочатку не помітила радянська влада.

Одначе, суть полягала у символіці. Споруда собору - фактично дійова особа і центр цілої драми. Образ собору у творі став яскравим метафоричним символом, свідком історії народу, зразком мистецького таланту зодчих-будівників. Він є символом духовності народу. Цей символ - собор - видно з кожного кутка села. Подібно твір «Собор» став відомим символом, і завдяки йому прозріло ціле покоління захисників народу, і його духовності, зокрема, в східних частинах України. Я не був захоплений «Собором», але розумів його велич.

Дискусії щодо відзначення дати народження Олеся Гончара відбулися на форумі Ради директорів Світового Конгресу Українців, і було вирішено не подавати цю дату до відзначення через біографію Гончара. Я сам не вважав за потрібне вшановувати самого Гончара, бо як тоді молоді пояснювати «Прапороносці» чи інші твори автора та його біографію. Одначе, я пропонував відзначити 50-річчя «Собору».

Як життєвий приклад до наслідування і вшанування я назвав ім'я Василя Стуса, поета страдницької долі, якому 6 січня 2018 року виповнилося б 80 років.

Василь Стус - великий український і радянський поет-дисидент, значною мірою, совість поневоленого українського народу, якого вбив радянський московський ворог.

Василь Стус народився 6 січня 1938 року, в селі Рахнівка, на Вінниччині. Служив в армії, був шахтарем. Згодом закінчив філологічний факультет Донецького педінституту, учителював, працював у газеті. Ранні поезії Стуса друкувалися в журналі «Дніпро» в 1963-65 роках.

1963 р. вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР у Києві, звідки його було відраховано за протести проти арештів у середовищі української інтелігенції - він вимагав звільнення українських культурних діячів, засуджених за критику русифікації.

Також його було звільнено з державної посади працівника Київського архіву. Збірка його поезій, підготована до друку у видавництві «Радянський письменник», була викреслена з видавничого плану. Вперше Василь Стус був заарештований у 1972 році, вийшов на волю у 1979, знов заарештований 1980 року. Подальша його доля, мабуть, усім відома. Загалом, відбув 14 років ув'язнення і у в'язниці загинув. Своє життєве кредо висловив у вірші «Як добре те, що смерті не боюсь я».

Як добре те, що смерті не боюсь я

і не питаю, чи тяжкий мій хрест.

Що вам, богове, низько не клонюся

в передчутті недовідомих верств.

Що жив-любив і не набрався скверни,

ненависті, прокльону, каяття.

Народе мій, до тебе я ще верну,

і в смерті обернуся до життя

своїм стражденним і незлим обличчям,

як син, тобі доземно поклонюсь

і чесно гляну в чесні твої вічі,

і чесними сльозами обіллюсь.

 

На форумі Екзекутиви Українського Конгресового Комітету Америки вирішено відзначити 100-річчя народження Олеся Гончара. Але чомусь забули про Василя Стуса. Можливо, просто не помітили дату народження, хоча, напевно, всі були ознайомлені з поезією Стуса, а «Собор» читали, мабуть, одиниці. Напевно, ніхто з Екзекутиви не читав «Прапороносці»... Мене там не було, не знаю.

Фактично, дві дуже цікаві постаті, Гончар і Стус. Стус, без сумніву, герой. Олесь Гончар - далеко не герой, але не без заслуг перед своїм народом, хоча бракувало довший час відваги, щоби стати на захист того народу. Тому, мабуть, найкраще його окреслити як вагому, але трагічну постать в українській літературі та політичному житті за радянських часів. Те, що відбулися дискусії щодо вшанування самого Гончара, на мою думку, добре. Одначе, корисним було б, якби учасники дискусії були більше поінформованими.

У кожному випадку, незважаючи на прийняте рішення, хочу порадити всім членам Ради директорів СКУ і всім членам Екзекутиви УККА та й, взагалі, всім українцям в Україні і в діаспорі, ознайомитись, якщо досі незнайомі, з героїчним життєвим шляхом Василя Стуса та його поетичною творчістю, як і з його листами. Щодо Олеся Гончара, раджу прочитати його «Собор». Не тому, що цього заслужив собі сам письменник, а тому, що «Собор» Олеся Гончара - це один з переломних творів у нашому державотворенні. Сам Олесь Гончар, може, і не вартий нашого вшанування, але, як на мене, також і не заслуговує нашого осуду. Зрештою, це справа особистого сумління. Я ніколи не хотів би виростати і працювати в обставинах Олеся Гончара. Рівно ж, я не знаю, чи у мене є стільки сильної волі і відваги, скільки їх було у Василя Стуса. Мені здається, що більшість людей у категорії Олеся Гончара, лише менш здібні.