У ХХІ сторіччі країна продовжує бути багато в чому державою ХVІІ-ХVІІІ сторіч. Майже два десятки років Україна була заручницею боротьби особистих і кланових інтересів металургійних «герцогів» Донбасу та його ж таки вугільних «баронів», «лендлордів» Центральної України, фінансових «князів» Києва, торговельних «віконтів» Заходу тощо.

Майже два десятки років тривали феодальні «війни» (хоча інколи можна писати без лапок) всіх проти всіх, країною вешталися, за прикладом кондотьєрів Італії часів Данте, загони так званих рейдерів, за допомогою яких неофеодальна аристократія розв'язувала спірні майнові проблеми. Суди залежали від реальної потуги місцевих чи центральних можновладців, ухвалюючи рішення на користь сильнішої та заможнішої сторони. Феодальні володарі, спираючись на підконтрольні суди, час від часу оголошували один одного нелегітимними. А в парламенті, зібраному майже виключно з новітнього нобілітету та його обслуги - від спічрайтерів до водіїв (поміж якими уклинився десяток-другий незаможних інтелігентів) - ці процеси сягали вершин фантасмагорії.

Загалом, Україна з її олігархами, низкою іноземних інтелектуалів, нагадувала Річ Посполиту ХVІІ-ХVІІІ сторіч із її магнатами та шляхетською анархією.

Ця неприємна, м'яко кажучи, ситуація значною мірою була пов'язана зі згубною кадровою політикою (також цілком феодальною). Панувала давня схема: «свій - чужий», причому, «чужий» чи «свій» не для держави, не для тих чи тих політичних і партійних засад, а для «священної» особи начальника, державного діяча чи партійного вождя. Особиста відданість у суто феодальному, середньовічному її розумінні стала основою кадрової політики в Україні. Васал же має бути відданим не якимось абстрактним ідеалам, як-от: національні інтереси, майбутнє України, гідність держави тощо, - а виключно сюзеренові, як середньовічний лицар мав демонструвати лояльність не Британії, а Його Величності королю Британії, не Франції, а Його Величності королю Франції чи потужнішому від нього на даній момент феодалу. Загроза особисто монархові сприймалась як рівноцінна чи навіть важливіша, ніж загроза країні. Простіше кажучи, інтереси сюзерена були вищими, ніж інтереси держави.

Найнебезпечніше ж ставалося, коли ці неофеодальні клани й угруповання втягували у свою боротьбу посполитих з різних регіонів держави, формували під цю боротьбу спеціальну регіональну ідеологію і псевдоідентичність, виступали - коли їм це було вигідно - зі сепаратистськими гаслами тощо.

За такою ж схемою «васал-сюзерен» розбудовувалися політичні партії, де навколо ватажка - сюзерена - збиралися особисто віддані йому функціонери, які претендували на поділ партійних здобутків (політичних, фінансових і таке інше). Ця неофеодальна специфіка була значно посилена системою виборів до парламенту за закритими партійними списками, коли головним виборцем претендентів на депутатський мандат виступала лише одна людина - партійний лідер-феодал, що також грав роль торговця місцями в партійному списку. Отже, пересічний виборець не міг вплинути на політичну долю численних васалів популярного партійного ватажка. Але й лідер-феодал теж не дуже на це був здатен, тому правилом стали переходи депутатів до більш потужних володарів, приєднання їх до більш могутніх на сьогодні кланів - і це було характерне для всіх, без винятку, політичних сил.

Змагання різних угруповань в українській політиці часто-густо за своїм характером і специфікою нагадували змагання феодальних кланів на кшталт «Білої і Червоної троянд» в середньовічній Англії, а не сучасне цивілізоване конкурування різних ідеологій, засад і переконань. А враховуючи, що ці угруповання мали своїми базами різні регіони й історичні області України, то їхнє перманентне протистояння загрожувало єдності держави...

І ось уся ця гримуча суміш вибухнула. Не могла не вибухнути. Суперечності між «баронами», «герцогами» та «магнатами» настільки допекли суспільству, що піднялася справжня антифеодальна революція, ударною силою якої, як і в давнину, виявився «третій стан». Ожили козацькі традиції, почало діяти звичаєве право. Влада посилала проти повсталих своїх добре оплачуваних найманців-ландскнехтів, але вони далеко не завжди рвалися у бій. Сюзерен разом зі своїм кланом захитався - і втік, встигнувши вивезти чимало награбованого добра. А ще він устиг подарувати сюзерену сусідньої імперії частину «своєї» держави. Найбільш затяті та грошовиті регіональні господарі вирішили скористатися ситуацією - і підняли заколоти з метою юридично гарантувати своє повновладдя у тих чи інших регіонах, залишивши васальні відносини з Києвом лише на символічному рівні, заодно убезпечивши себе від антифеодальної революції та зберігши «середньовіччя українського масштабу у постіндустріальну добу» хоча би у «своїх» областях і містах. Але тут на арену вийшов російський самодержець (який і до цього під'юджував «баронів» і «герцогів» України на створення перманентного хаосу в державі) і забрав під себе ту частину Донбасу, якою прагнула безроздільно заволодіти місцева «найвища знать», піднявши заради цього бунт проти Києва...

А тепер всі разом відповімо на питання: чи досягла беззастережного успіху спрямована проти «промислового феодалізму» українська революція? Чи пішли в минуле відносини «сюзерен-васал» у всіх своїх формах? Чи змінилася кадрова політика, заснована на принципі особистої відданості? Чи приборкані металургійні «герцоги» та вугільні «барони», чи втратили владу регіональні «князьки»? Чи стали самоврядними міста України і таке інше? Навряд чи відповіді на ці питання (якщо вилучити сказане інтелектуальною обслугою «нобілітету») будуть ствердними. А це значить, що Україна у ХХІ сторіччі продовжує бути багато в чому державою ХVІІ-ХVІІІ сторіч...

Автор: Сергій Грабовський, Ігор Лосєв

Джерело: «День»