Вони всі могли жити. Із чистим сумлінням та без відчуття провини перед Батьківщиною. Бо виконали свій обов'язок перед нею сповна. У складний для України час вони прийшли на її поклик і захистили перед ворогом. Сильним і підступним.

Але коли настав час повертатися до цивільного життя і жити так, як це роблять мільйони українців, вони вирішили повернутися. Повернутися до своїх - без перебільшення вже рідних - побратимів, з якими пережили не одне пекло. Усі вони загинули. Загинули гідно. І, впевнена, якби була можливість усе пережити знову, вони б все одно повернулися. Бо героями не народжуються - ними стають, коли за твоїми плечима - міцне плече побратима. І твоя земля. І твої найрідніші. І все те, заради чого і варто жити. І якщо треба - загинути.

Ми продовжуємо публікувати спогади, зібрані волонтерами, про бійців, які загинули, захищаючи кордони України від наступу російських військ.

Микола Ларін

Микола Миколайович Ларін (позивний «Вінні-Пух») народився 8 вересня 1992 року у селі Хрулі, Лохвицького району, Полтавської області.

Закінчив Бодаквянську середню школу, а потім Червонозаводське ВПУ № 32.

У листопаді 2015 року підписав зі ЗСУ контракт. Старший солдат розвідроти 72-ї окремої механізованої бригади.

Спочатку служив у льотній частині, що базується на Полтавщині, а у грудні 2016-го прийшов до 72-ї бригади. У січні, коли під Авдіївкою противник розпочав активні бойові дії, Микола разом з іншими бійцями розвідувальної роти 72 ОМБр відстояв кілька днів на відбитій у ворога позиції «Алмаз», згодом перейменованій на «Орел» на честь полеглого тут капітана Андрія Кизила, що мав такий позивний.

Закінчивши відрядження, Микола Миколайович вирішив продовжити службу в 72-й ОМБр, у розвідроті, та повернувся туди у серпні 2017-го.

Загинув 16 жовтня, близько 18:00, у районі селища Крута Балка, Ясинуватського району, Донецької області, внаслідок кульового поранення у шию. Похований 18 жовтня у рідному селі. У нього залишились мати, дві сестри та брат.

Михайло Луговий

Михайло Володимирович Луговий (позивні «Дід» або «Борода») народився 27 червня 1964 року, в Харкові.

Закінчивши 8 класів школи № 88, вступив до ПТУ № 9, в якому отримав фах «слюсар літальних апаратів 4-го розряду». Працював водієм, захоплювався риболовлею та полюванням, неодноразово привозив додому трофеї.

Коли Україну залихоманило на Сході, Михайло Володимирович неодноразово добровільно ходив до військкомату, але його не брали до війська. Це не зупинило його. Він все ж досяг свого, бо бажання стати на захист від російського агресора було значно сильнішим, ніж папірці з відмовами.

У серпні 2016 року підписав контракт зі ЗСУ до закінчення особливого періоду.

Сержант, командир відділення кулеметного взводу 2-го механізованого батальйону 92-ї окремої механізованої бригади.

Михайло Володимирович до початку вересня цього року був у взводі матеріального забезпечення 1-го мехбату, лише нещодавно був переведений до 2-го, бо виявив бажання потрапити на передову, щоб стати пліч-о-пліч із тими, котрі щодня ризикують своїм життям.

Незважаючи на поважний вік, він був дуже енергійним, із міцною складовою характеру, не міг сидіти без діла, увесь час знаходив собі роботу, мав кудись їхати, комусь допомагати, добре володів тонкощами служби та взаємовідносин між побратимами.

Своїм прикладом патріотизму привів до бригади зятя та племінника, які й досі справно служать своєму народові.

Загинув 17 жовтня, о 13:15, у районі міста Мар'їнка, Донецької області. Ворог о 13:00 розпочав обстріл наших позицій зі стрілецької зброї. Негайно було прийняте рішення на відкриття вогню у відповідь. Зав'язався бій, під час якого заклинило наш ДШК. Михайло Володимирович кинувся на допомогу, рухаючись безпечним коридором серед укріплень. Навпроти мішків був гараж, у дах якого влучила куля калібром 12,7 мм, що зрикошетила вертикально униз та вцілила у нашого воїна.

Похований 19 жовтня у Харкові. У нього залишилась дружина, донька та сестра.

Олександр Омельчук

Олександр Олександрович Омельчук (позивний «Механ») народився 18 лютого 1990 року в селі Велика Боровиця, Білогірського району, Хмельницької області.

2007 року закінчив 11 класів Великоборовицької школи, після чого вступив до Рівненського технічного коледжу Національного університету водного господарства та природокористування, в якому отримав освіту за спеціальністю «слюсар контрольно-вимірювальних приладів і автоматизації 3-го розряду» та «технік-електромеханік».

Олександр Олександрович любив куховарити та не міг сидіти без діла. Будь-яку справу, за яку він брався, було доведено до кінця, і не важливо, що то було - фізична праця чи завдання для розуму. Йому дано було думати глибоко, думати неординарно. Люди дуже часто дивувались, як він оригінально вирішив ту чи іншу проблему.

14 жовтня 2011 року підписав зі ЗСУ контракт. Після навчання був відряджений до свого підрозділу, в якому прослужив 6 років.

Солдат, механік-водій 2-го батальйону 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади.

Абсолютно неконфліктний, спокійний та врівноважений чоловік, сумлінний боєць, який ніколи не жалівся, не сварився, завжди перебував у мирі з побратимами, працелюбний сільський хлопець, який присвятив життя захисту своєї країни.

Зі самого початку війни брав участь у бойових діях на Сході, з останньої ротації повернувся на передову на початку літа цього року.

Спочатку служив у роті матеріального забезпечення, але взимку 2016 року на полігоні Широкий Лан був переведений на посаду «механік-водій». Зі своїми новими обов'язками Олександр Олександрович впорався бездоганно.

Під час перебування у Пісках у нього з'явився домашній улюбленець - кіт, якого він кликав Льонькою, якого годував та пестив, до якого прикипів усією душею.

Не сприймайте його як ще одну цифру сумної статистики, він був ЖИВОЮ людиною, зі своїми гранями характеру, зі слабкостями та невимовно сталевою силою духа, він був таким, як і ми всі, він жив би й жив, якби не той фатальний уламок.

Загинув 17 жовтня, близько 18:00, у районі селища міського типу Зайцеве, Донецької області, внаслідок поранень, отриманих під час обстрілу 120-мм мінами наших позицій.

Похований 20 жовтня у рідному селі. У нього залишились дідусь, батьки та сестра.

Микола Руденко

Микола Вікторович Руденко (позивний «Рудик») народився 2 травня 1984 року, в Одесі.

Закінчивши 11 класів школи № 106, навчався в Одеському національному медичному університеті (на той час - медичний інститут), потім почав працювати автоперевізником та на будівництві.

Захоплювався баскетболом (грав у шкільній команді) та зброєю. Саме друге захоплення, разом з великою любов'ю до української землі, й дало поштовх до прийняття рішення йти добровольцем, коли спалахнула війна.

Микола Вікторович був високим, дуже сильним, фізично витривалим. А ще він був справжнім другом. У нього ще зі шкільної парти був найкращий друг, який мав не такий високий зріст, тому «Рудик» завжди контролював його безпеку, коли той грав у шкільні ігри зі старшокласниками, стоячи поруч та одразу попереджаючи всіх, щоб гра була чесною.

Життєрадісність та чуйність просто переповнювали цього чоловіка, вони били через край, мов кришталево чиста, наповнена добротою, вода з колодязя.

1 лютого 2017 року він підписав зі ЗСУ контракт на 3 роки. Навчання проходило в Острозі, у батальйоні розвідки; відтак, Микола на початку березня прибув до свого підрозділу.

Старший солдат, командир БРДМ-2, командир 1-го відділення розвідувального взводу 10-го окремого мотопіхотного батальйону 59-ї окремої мотопіхотної бригади.

Він завжди чітко усвідомлював те, що будь-якої хвилини може загинути, але у його діях ніколи не було жодних вагань. Навіть у критичних ситуаціях він ішов на ризик з усмішкою на вустах.

Разом з батальйоном брав участь у бойових діях, починаючи з 27 травня. Хоча позивний його був «Рудик», побратими доволі часто казали на нього «Дідусь Рудик» через те, що Микола Вікторович просто обожнював свого дідуся, постійно згадував його у розмовах та ставив у приклад.

Загинув 17 жовтня на Приморському напрямку Донецької області внаслідок підриву на фугасі.

Похований 21 жовтня, в Одесі. У нього залишились дідусь, батьки, дружина та донька.

Юрій Колесник

Юрій Олександрович Колесник народився 22 березня 1994 року, в місті Дубровиця, Рівненської області.

Закінчив 9 класів школи, після чого вступив до місцевого ліцею, в якому через 3 роки отримав фах «муляр-штукатур». А далі одразу в його життя ввійшла армія, якій він віддав увесь той невеличкий проміжок часу, що йому залишався у житті.

15 жовтня 2013 року підписав зі ЗСУ контракт. Спочатку проходив службу у 80-й десантно-штурмовій бригаді, у складі якої й зустрів війну.

Після всіх лютих боїв пекельного літа та початку осені 2014 року (він отримав контузію та проходив лікування в Одеському військовому госпіталі) Юрій Олександрович вступив на навчання до Військової академії в Одесі. Навчання не закінчив, адже виявив велике бажання повернутися на передову, тому був переведений до свого нового підрозділу.

Солдат, стрілець-зенітник механізованого батальйону 28-ї окремої механізованої бригади.

На деякий час був відряджений на Яворівський полігон, де був інструктором зі саперної справи. Після повернення у бригаду займався організацією та вдосконаленням саперної майстерності серед побратимів.

А як він малював! З-під його руки виходили справжні шедеври (батько Юрія - художник,він зміг передати синові любов до цього виду мистецтва), дуже захоплювався татуюванням на патріотичну тематику, багато хлопців із бригад, у яких він служив, мають на своїх руках та плечах вічну та красиву згадку про свого бойового товариша. А деяких героїв, котрі загинули у кривавих боях, впізнавали саме за малюнками Юрія, які він зробив.

29 листопада 2015 року був нагороджений пам'ятним нагрудним знаком Міністерства оборони України «Захиснику України».

Загинув Юрій Олександрович 23 жовтня у зоні відповідальності ОТУ «Маріуполь» Донецької області внаслідок множинних уламкових поранень, отриманих через підрив на російській міні новітнього зразка під час встановлення сигнальних загороджень для запобігання прориву ворожих ДРГ.

Похований 27 жовтня у рідному місті. У нього залишились батьки, дві сестри та брат.

Ручка Сергій

Ручка Сергій Іванович, військовослужбовець 3-ї механізованої роти 1-го механізованого батальйону 72-ї ОМБр.

Загинув близько 23:00 16 серпня від поранення в голову під час мінометного обстрілу промзони Авдіївки, на Донеччині.

«Мінометний обстріл почався, як завжди, раптово. Сергій був на чергуванні, і саме в цей момент прилетіла міна», - розповідають його друзі, 20- та 21-річні Олексій та Денис, які в той момент були поруч. Вони миттю повідомили медикам і кинулися надавати першу допомогу пораненому, як вони думали, товаришу.

«Хлопці зробили все правильно, як їх вчили: наклали джгути на поранені кінцівки, закрили чистим рани на тілі, поклали Сергія на ноші і бігом, найкоротшою стежкою, понесли його окопами до нашої броньованої «медички», що вже летіла назустріч. Тут-таки, у цілковитій темряві, ноші поклали у машину, де я під час руху наполегливо намагатися врятувати бійця. Вже потім, у стабілізаційному центрі, куди ми примчали, хірург сказав, що хлопець помер ще там, в окопі... Смерть була миттєвою і безболісною. Але ми не знали того і рятували його, як живого, до останнього сподіваючись, що ось зараз він прийде до тями. Іноді нам навіть здавалося, що ми відчуваємо у нього слабкий пульс», - розповів медпрацівник батальйону.

Народився 10 серпня 1981 року, в Богуславі, на Київщині. Тут його тіло і віддали землі.

У воїна залишились мати, дружина та 13-річна донька.

Джерело: «Цензор.НЕТ»