Опублікувавши у минулому числі «Час і Події» статтю про останні події у Києві, пов'язані зі Саакашвілі - його затриманням, звільненням, судом, виходом на волю (поки що?) - я думав, що на певний час ця тема закрита.

Однак, події цих вихідних довели - тема продовжує залишатися актуальною. Тому її варто продовжити.

Ключова подія тижня

Тиждень з 11-го до 17-го грудня був різноманітний, хоча, за великим рахунком, малоподієвий. Але всі знали - його ключовим моментом буде неділя, 17 грудня. Саме на цей день невгамовний М. Саакашвілі анонсував ще один марш опозиції.

Як вас тепер називати?

Крім усього іншого, М. Саакашвілі періодично (дехто каже - постійно) говорить суперечливі речі - щось таке, що потім не підтверджується, або подається ним по-іншому. Взяти хоча б найпростіше - як потрібно його правильно називати по імені та по-батькові?

У вітчизняних ЗМІ та соцмережах його найчастіше називають Михеїл, Міхеіл, або доволі по-панібратському - Міхо. По-батькові найчастіше - Ніколозович, оскільки ім'я батька суто грузинське - Ніколоз. Так само, між іншим, звали знаменитого грузинського поета-романтика Н. Бараташвілі.

Однак, в одному з нещодавніх інтерв'ю екс-президент Грузії попросив не називати його ні Міхо, ні Михеїл, ні Михеїл Ніколозович, як це часто звучить в Україні. Аргументував це тим, що так його назвав Путін, і після нього таке написання пішло не тільки у ЗМІ, але навіть у довідники та Вікіпедію.

Однак, і Михайлом Миколайовичем він себе називати українців не просив, хоча постійно підкреслює, що є громадянином України. Каже, що завжди його називали Міхаіл (чи Михеіл?) Ніколаєвич - виходить, що в російській транскрипції?

Хоча в двох офіційних документах - Указ президента України від 29 травня 2015 року № 301/2015 «Про прийняття до громадянства України Саакашвілі М. як особи, прийняття якої до громадянства України становить державний інтерес для України», і Указ президента України від 30 травня 2015 року № 304/2015 «Про призначення М. Саакашвілі головою Одеської обласної державної адміністрації», які нині видалені зі сайта президента України, М. Саакашвілі називався Міхеіл Ніколозович.

Отож, Міхеіл Саакашвілі акцентовано наголошує, що він сприймає Україну як свою другу Батьківщину, є громадянином України і жодного іншого громадянства не має.

Хоча існує також указ президента П. Порошенка про позбавлення пана Міхеіла українського громадянства.

Однак, М. Саакашвілі цього указу, судячи з усього, не визнає, хоча доля його українського паспорта не до кінця прояснена, і на сьогодні громадськості насправді невідомо - чи його дійсно вилучили, чи він втрачений, чи він десь зберігається.

Дехто в соцмережах постійно називає екс-президента Грузії апатрідом - тобто - людиною без громадянства чи підданства, а по суті, у розмовному варіанті - людиною без батьківщини, вкладаючи в це явно принизливий сенс.

Однак, поняття «апатрід» не є ні принизливим, ні образливим. Це зовсім не «безхатько» в аспекті певної держави.

Поняття «апатрід» є всього лише одним з конституційно-правових визначень статусу фізичної особи, поряд з іншими подібними статусами, такими, як громадянин, підданий, особа з множинним громадянством, з іноземним громадянством, особа з посвідкою на постійне чи тимчасове проживання або тимчасове перебування.

Забрали грузинське громадянство,
а тепер і українське...

Який конституційно-правовий статус у Міхеіла Саакашвілі на даний момент - українській громадськості достеменно невідомо, хоча кажуть різне.

Читач може запитати - а яке це має значення?

Передусім, таке: хто сьогодні піднімає на протести киян і Україну - її громадянин, апатрід, особа з якоюсь офіційною посвідкою (з тих, що перераховані вище) і якщо з посвідкою, то якою саме?

Чому протести не стають дійсно масовими не тільки у столиці, але і по всій Україні?

Чому до них не приєднуються інші загони опозиції?

Чи не з тих причин, що за «людиною без паспорта» комусь йти стрьомно, як висловлюється нині молодь, комусь соромно, а комусь безперспективно чи принципово неприпустимо?

Влада заявляє: Міхеїла Саакашвілі позбавлено українського громадянства. Тоді питання до офіційних органів: на підставі яких документів М. Саакашвілі перебуває в Україні після прориву прикордонного пункту Шегині?

Повідомлялося, що 30 листопада Міграційна служба України видала Саакашвілі довідку про продовження терміну його законного перебування в Україні ще на три місяці, тобто, до березня 2018 року. Можливо, це є посвідка-довідка про тимчасове перебування - остання у переліку можливих конституційно-правових статусів особи.

Чи дає право його реальний, фактичний конституційно-правовий статус здійснювати такі резонансні акції, як масові марші протесту, віча і цілу низку дій, які, безумовно, за всіма політологічними визначеннями, є акціями, що становлять загрозу?

Питання без відповіді.

До речі, варто уточнити і не плутати: загрозу кому-чому становлять акції під проводом М. Саакашвілі - національній безпеці країни, стабільності чинної влади, особисто президентові Петру Порошенку, безкарності мафії?

А якщо такі акції владою недостатньо ефективно чи надто пасивно блокуються, то це чому - тому, що влада боїться повторити криваві помилки попереднього режиму, тому що П. Порошенко не хоче повторити долю В. Януковича, тому що влада безсила, тому що влада не має часу: вона поквапливо дограбовує народ і готова в час «Х» хутенько сісти на персональні літаки до Іспанії?

Це також варто уточнити і не плутати.

Тож, від відповіді на класичне питання до Міхеіла Саакашвілі: як вас тепер називати? - залежить багато що в перебігу активних політичних процесів, зокрема, протестів в Україні.

Слова і справи

У Міхеіла Саакашвілі в Україні створився уже достатньо широкий фан-клуб. Його прихильники вельми гостро сприймають навіть не критику свого кумира, а спокійний ретельний аналіз його слів і дій.

Їм здається, що ті, хто намагаються точно порівняти слова і справи Міхеіла Саакашвілі, віднайти справжню, іноді приховану мотивацію його слів і дій, вказати на неточності, суперечності, нестиковки, невідповідність деяких його заяв і вчинків, є явними чи таємними порохоботами, бо насмілилися сумніватися в тому, що у прихильників жодного сумніву не викликає.

Правда, одразу після його перших резонансних акцій на посаді очільника Одещини коло прихильників і тих, у кого зародилася надія, що в особі М. Саакашвілі українці отримають потужного правдолюбця і діяча опозиції, було значно більше.

Але після кількох одноманітних віч по містах України, де М. Саакашвілі, формуючи свій політичний рух, виступав з палкими промовами, за котрими не наступала пора конкретних ефективних дій, вболівальницька тусовка навколо нього помітно прорідилася.

Зіграли роль ще, принаймні, 2 обставини: нещадно критикуючи тодішнього главу уряду А. Яценюка, одеський очільник ні словом не зачіпав президента - і це уже тоді, коли народ їх обох - президента і прем'єра - поєднував разом і разом же критикував;

по-друге, тим керівникам політичних партій, котрі намагалися домовитися зі Саакашвілі про якесь об'єднання в одну політичну силу, ставало ясно, що український грузин (чи грузинський українець) Міхо не хоче (не вміє, не налаштований) об'єднуватися і сподівання на якийсь об'єднаний фронт надій практично нема.

А це також охолодило багатьох - і в Демальянсі, і в «Громадській ініціативі» А. Гриценка, і в «Самопомочі», і в колі громадянських активістів.

Але у прихильників М. Саакашвілі, які залишилися з ним донині, або ж приєдналися до нього нещодавно, існує своєрідна завороженість риторикою екс-президента Грузії.

Оратор він, звичайно, ефектний, харизматичний, озвучує свої думки прямо, різко, слів і виразів не вибирає, роздає словесні ляпаси направо і наліво - що збудженій сукупності мітингарів явно подобається.

Навіть радикальний (більше на словах) О. Ляшко, який має доволі різкий і навіть грубий риторичний стиль, поступається Міхеілу Саакашвілі в ораторській впливовості на натовп.

До речі, поняття «натовп» не є образливим щодо тих, хто в ньому перебуває.

Світова психологія знає класичні праці (зокрема, Г. Лебона, З. Фрейда, В. Бехтерєва інших), в яких натовп та його поведінка є центральною темою теоретичного та експериментального дослідження.

І одна з цих закономірностей поведінки натовпу, виведена Гюставом Лебоном, така: «Найбільш вражаючий факт, що спостерігався в натхненному натовпі, наступний: які б не були індивіди, що складають її, який би не був їхній спосіб життя, заняття, їхній характер або розум, одного їх перетворення в натовп достатньо для того, щоб у них утворився рід колективної душі, що змушує їх відчувати, думати і діяти зовсім інакше, ніж думали б, діяли і відчували кожен з них окремо».

Отже, сукупність розумних, ідейно переконаних, політично активних осіб, які збираються на мітингу, вічі, під час ходи у велику групу, як правило, тією чи іншою мірою перетворюються на натовп з усіма особливостями його колективної психічної організації, системи психологічного реагування.

Причому, в натовп експресивний, надто збуджений і розігрітий палкими гаслами та ораторськими прийомами зі сцени, готовий до негайних протестних практичних дій.

На прикладі багатьох політичних мітингів, зокрема, і під проводом М. Саакашвілі, було видно, що у розігрітого, а іноді і розпеченого натовпу є два варіанти перетворень - або в повстанський натовп, який потужним людським цунамі йде штурмувати і валити владу, або ж в агресивний, коли, не маючи чіткого уявлення - що, власне, робити - натовп починає громити те, що бачить навколо себе й особливо перед собою.

17 грудня: збір, хода, мітинг, штурм, погром

Темою ходи-мітингу, призначеної Міхеілом Саакашвілі на неділю, 17 грудня, був імпічмент. Просто імпічмент.

Присутнім роздавали стандартно схожі таблички, банери з цим одним-єдиним словом.

 

Але всі добре розуміли, що цей імпічмент стосується особисто президента Петра Порошенка.

Від пам'ятника Тарасові Шевченку у сквері біля Університету хода протестуючих потекла вниз по бульвару Т. Шевченка, через кілометр на Бессарабці повернула ліворуч і вийшла на Хрещатик.

Ході відвели не всю ширину вулиці, а тільки одну праву смугу, по якій мітингарі і пішли. Зліва їхали машини. Це було дивно, адже на вихідні Хрещатик завжди перекрито для машин. Але того дня, напевно, залишали смугу для різноманітних спеціальних машин поліції, Нацгвардії, СБУ тощо - а раптом знадобиться.

Попереду колони спочатку пустили наряд кінної поліції, що виглядало дещо урочисто і нагадувало мирні карнавали.

Однак, політичні активісти пояснили представникам поліції, що ця картинка виглядає дивно - нібито поліція очолила ходу за імпічмент.

І хоча їхній головний начальник - міністр внутрішніх справ України яценюківець Арсен Аваков - напевно нічого не мав би проти імпічменту Петра Олексійовича, все ж кінна поліція з голови колони зникла.

Мітинг на Майдані Незалежності, куди прибула хода, розпочався зі ще однієї палкої промови лідера протесту. Міхеіл Саакашвілі був, як зазвичай, нестримним у словах і виразах, нещадно критикував президента. Але уважне вухо вловлювало, що він частіше і більше, ніж варто було, розповідав про себе.

Хода спресувалася в натовп біля палацу

Промова Саакашвілі завершилася його закликом йти до Жовтневого палацу (теперішній Міжнародний центр культури та мистецтв) й облаштувати там штаб координаційного центру подальших протестних дій - пікетів під головними адміністративними будівлями столиці, мітингів, інших акцій.

Звичайно, з натовпу ніхто не запитав Міхеіла - чи домовлено з керівництвом Жовтневого палацу про розміщення там штабу? Тон оратора був впевнений - від просто відрубав: мовляв, влаштуємо там штаб і крапка.

Очоливши натовп, М. Саакашвілі повів його вгору по вуличці Небесної Сотні, на якій, власне, і загинули взимку 2014 тодішні найвідчайдушніші повстанці.

Через півкілометра хода досягла палацу і почала спресовуватися у новий натовп. Росла скупченість, спресованість, і цей натовп перетворився в монолітний - у якому тиск на кожного був таким сильним, що штовхав на якісь різкі дії, аби вирватися з пресу натовпу або кудись прорватись.

Коли ж натовп роздивився, що шлях до входу в палац перегородили шеренги нацгвардійців, він перетворився на агресивний і почав штурмувати вхідні двері.

У хід пішли величезні дрюки, каменюки, задзвеніли уламки скла.

У цей момент у залі палацу тривав концерт оркестру Глена Міллера. Однак, на всі заклики зупинитися надто збуджений і вже агресивний натовп не реагував. У хід пішов газ - з обох боків. Нацгвардійців почали шарпати і бити - хоча хлопці просто виконували наказ.

Через деякий час М. Саакашвілі, який до того мовчки спостерігав, як натовп б'є нацгвардійців і вривається у палац, зрозумів, що відбувається щось зовсім не те, і телекартинка події відчутно вдарить по його іміджу.

Тоді він почав кричати, закликати людей відійти від палацу.

Не одразу, неохоче, але всі, хто штурмував палац, вийшли з нього і розсіялися. А декілька сотень, що залишилися, пішли назад, на Майдан, мітингувати далі.

Провокація?

Потім скажуть, що це були провокатори. Що якісь люди спровокували натовп на агресію, бійку з нацгвардійцями і виламування дверей.

Натовп б'є нацгвардійців. М. Саакашвілі мовчки спостерігає

Можливо, й так. 

Але погляньмо на радість натовпу після того, коли він виламав двері і увірвався до холу палацу - чи можна тут розрізнити, хто є провокатором, а хто за сліпими законами агресії повівся на провокацію?

І ще одне. Кажуть, що нацгвардійці завчасно були розставлені у палаці і довкола - значить, чекали нападу, знали про нього?

Але хто ж повів натовп на палац? Хто заявив, що саме в палаці буде штаб?

Цією людиною був Міхеіл Саакашвілі. Спочатку лідер мітингарів це заперечував, але коли був опублікований його відеовиступ, в якому він прямо і чітко закликав йти до палацу і облаштовувати там штаб, мусив це визнати.

І цей факт спеціального скерування Міхеілом Саакашвілі розпеченого мітингом натовпу на погром палацу дуже насторожує. Як не крути, а М. Саакашвілі повів людей прямо на нацгвардійців і штурм палацу під час концерту.

Це спонтанне помилкове рішення чи свідома провокація?

Реакція

Штурм і погром палацу одразу ж засудив Посол Канади в Україні Роман Ващук: «Спроби захоплення і нищення публічних будівель - це зловживання правом на мирний протест», - заявив дипломат.

За ним те ж саме заявила і Посол Великобританії Джудіт Гоф. Посольство США підтримало це дипломатичне незадоволення: «Ми згодні з колегами з Канади та Великої Британії. Спроби захоплення і знищення публічних будівель - це зловживання правом на мирний протест», - йдеться у заяві.

Одразу ж оживилися противники Майдану і Революції гідності. Вони на різних телеканалах почали запитувати - а чому, мовляв, таких заяв від західних посольств не було восени 2013-взимку 2014 року?

З посольств не відповідали, але сам М. Саакашвілі спробував дати на це відповідь, заявивши, що у 2013-2014 роках народ використав своє право на повстання проти антинародного режиму.

Висновок

Міхеїл Саакашвілі нині в центрі уваги українського суспільства. Він, нещадно критикуючи владу й особисто президента, різко і прямо каже те, що думають мільйони українців, доведені до великої соціальної напруги умовами життя, значним зубожінням, безрадісними перспективами.

На цьому й отримує свою популярність, нарощує рейтинг.

Але все це для народу України матиме значення тільки в одному випадку - якщо Петро Порошенко і його однокашник по університету Міхеіл Саакашвілі не розігрують ризикований спектакль подрібнення опозиційного електорату.

Сам М. Саакашвілі балотуватися на посаду президента не має права. Але свій рейтинг вперто намагається підвищити. І тим самим - свідомо чи несвідомо - послаблює позиції того кандидата в президенти України, якому до снаги буде не тільки протистояти чинному главі держави, але і виграти у нього.

Скажу прямо - як пояснити такий парадокс: те, що нині робить М. Саакашвілі, вигідно Петрові Порошенку (як це не парадоксально прозвучить) і невигідно Юлії Тимошенко, яка на сьогодні поки що є найбільш реальним противником П. Порошенка.

У Саакашвілі є тільки один шлях відмести усі підозри про ймовірну змову з П. Порошенком - це об'єднати свої зусилля з чинною українською опозицією і конкретно з Юлією Тимошенко.

Я не прибічник Юлії Тимошенко, не бютівець, ніколи за неї не голосував, ніколи з нею не співпрацював і не співпрацюю нині.

Ця стаття не є замовною на користь Леді Ю.

Але станом на сьогодні ясно одне - найбільші шанси виграти наступні вибори президента України мають або П. Порошенко, або Ю. Тимошенко.

Всі інші поки що дуже відстають. Нового лідера не видно.

Може, все ще зміниться? У цьому є великі сумніви. Лідери не виникають за півроку.

Тож, усі події в Україні, зокрема, і протести під проводом М. Саакашвілі, розглядаю під цим кутом зору.

І дуже насторожуюся, коли бачу і відчуваю щось не те...

Штурм захлинувся. Але протести визрівають і ще не раз вибухнуть...