У вівторок, 5 грудня, Служба безпеки України намагалася затримати екс-президента Грузії у його київському помешканні. За два дні до того він провів середмістям столиці ходу за прийняття закону про імпічмент, як стверджують силовики - коштом одіозного Сергія Курченка.

І, взагалі, останнім часом між ними, нібито, встановилися тісні партнерські відносини. За версією Генеральної прокуратури, через керівника обласного осередку партії «Рух нових сил» на Київщині Северіона Дангадзе колишній очільник Одеської ОДА налагодив схему отримання коштів від «гаманця Януковича», як ще прийнято називати Курченка, й загалом, начебто, встиг отримати $500 тис. Зокрема, на наметове містечко на площі Конституції біля Верховної Ради пішло вже $300 тис.

3 грудня правоохоронці схопили Дангадзе з документами та коштами, що, буцімто, підтверджують функціонування цієї фінансової схеми. А 5-го вдень, після того, коли оперативники Служби безпеки України спершу затримали Міхеіла Саакашвілі за місцем постійного проживання на вулиці Костьольній, у Києві, а коли почалися масові заворушення, змушені були відпустити, генеральний прокурор Юрій Луценко представив на спеціально скликаному брифінгу аудіозаписи розмов Саакашвілі і Дангадзе з людиною Курченка та Саакашвілі зі самим Курченком. При цьому, прізвище довіреної особи олігарха-втікача не називається, у записах він проходить як «Сашко».

Аудіо містить перемовини про різноманітні технічні й бухгалтерські деталі проведення ніби як акцій Саакашвілі, в обмін на які «Олександр» просить у Саакашвілі через Дангадзе у випадку «приходу до влади» закриття кримінальних справ проти Курченка і, що для нього найголовніше - повернення у його власність Одеського нафтопереробного заводу (НПЗ), медіа-холдингу і харківського футбольного клубу «Металіст»: «Ну, щоб була зрозумілою обіцянка якась допомагати потім».

При цьому, особа з голосом, схожим на голос Дангадзе, у датованій жовтнем розмові з оцим «Сашком» не приховує, що вони постійно «довозять» людей під Верховну Раду з областей, оскільки «Київ спить», то ж Курченкові, відповідно, доведеться платити більше: «...Довози, довози, довози»; «Люди - імпотенти. Розумієш? Тому що ніхто не хоче, ніхто не виходить. Підіймати їх - це така розкачка, розкачка, розкачка».

В середньому, за словами голосу, схожого на голос Дангадзе, «праця» одного їхнього мітингаря під Радою коштує 100 грн. на день.

Між сторонами траплялися й загострення. Не раз «Сашко» вимагав від Дангадзе рішучих дій, на що той відповідав, що їм би не хотілося крові, яка в такому випадку неминуче буде. У відповідь від імені Януковичівського «гаманця» все одно наголошували: «Чудити пора. Кіна не буде без чудити».

Представник Курченка також звинувачував команду Саакашвілі у тому, що ті не мають «глобального плану».

17 листопада, нібито, мала місце особиста розмова Саакашвілі з Курченком, під час якої з Москви у Київ передали наступне: «Ось фундаментально, що хотів обговорити. Я маю в Україні бізнес-інтереси, я маю в Україні фінансові ресурси та маю у Росії можливість заходити до різних кабінетів. Й зацікавлений у тому, аби побудувати з вами якусь таку історію довгу. Чи можливим є такий розвиток подій?» Після цього голос, схожий на голос Курченка, попросив голос, схожий на голос Саакашвілі, виокремити когось, хто міг би від його імені приїздити до Москви й вирішувати усі необхідні питання.

«Я гадаю, що завжди можна знайти людей, але просто треба обговорити з ними й ретельно пройтися по пунктах...». «Добре», - начебто запевнив його лідер РНС.

Як випливає з записів (якщо вони достовірні, звісно ж), Курченко був не єдиним, хто фінансово допомагав Саакашвілі. Про це ж згадав і Луценко, зазначивши, що ще й інші представники найближчого оточення Януковича у Москві підтримують команду екс-голови Грузії в Україні. Про кого саме йдеться, він уточнювати не став, пообіцявши зробити це потім, але, не виключено, що може йтися про екс-голову ліквідованого Міністерства доходів і зборів Олександра Клименка, про певний зв'язок якого з нардепами, які підтримують Саакашвілі, вже одного разу повідомляв головний військовий прокурор Анатолій Матіос.

«Ми змогли усунути небезпеку розвитку силового сценарію і пролиття крові, про які говорять ці ляльководи псевдомайдану. Думаю, СБУ насамперед треба дякувати за спокій на вулицях Києва і нейтралізацію московського плану «руської зими» у Києві. Хочу підкреслити, що це лише одна частина цього плану», - підсумував свій виступ генпрокурор.

Натомість, Саакашвілі до переліку своїх вимог додав звільнення Луценка. Й продовжує лишатися на волі. Наразі про його екстрадицію до Грузії не йдеться. Гра триває...

Влада діє складно й обережно, тоді як Саакашвілі - не складно й не надто обережно.

При цьому, єдиним розумним поясненням усього того, що він замислив, є хіба що те, що таким чином двічі президент Грузії розчищає дорогу для президентства Юлії Тимошенко та для власного прем'єрства. Позаяк, згідно з чинним українським законодавством, президентом він бути не може, на відміну від прем'єра. Та й то, спершу йому треба буде оскаржити у суді позбавлення громадянства.

Як би там не було, після повернення з-за кордону Саакашвілі не приховує, що не має наміру чекати на 31 березня 2019 року, і, насамперед, зацікавлений у дострокових президентських виборах. Тоді як раніше він був партнером № 1 Петра Порошенка у втіленні сценарію з достроковими виборами парламентськими.

Вочевидь, Міхеіл Ніколозович досі не сприйняв те, як брутально використав його Петро Олексійович проти Арсенія Петровича. Яценюк у відставку пішов, однак без необхідних Саакашвілі перевиборів. Новий керівник Кабміну з'явився в межах існуючої коаліції БПП та «Народного фронту», і його прізвище пишеться зовсім інакше, ніж Саакашвілі. На додаток, президент своїм окремим указом ще й позбавив вчорашнього союзника громадянства у той час, коли він був за кордоном, позбавивши навіть можливості законного повернення, а не те що отримання посад у високих кабінетах.

Проблема не прізвищах, а у конструкції влади

Хоча, на нашу думку, причиною притаманного Україні постійного взаємознищення політичних еліт є не прізвище президента, а закладене в Конституцію протистояння по лінії президент-прем'єр (або прем'єр-президент). А до чого ще може призвести так звана змішана форма державного правління - й не президентська, й не парламентська - коли у нас офіційно встановлено два паралельні центри виконавчої влади? Чи можуть бути якимись іншими наслідки того, що функції уряду одночасно виконують як, власне, Кабінет міністрів, так і Адміністрація президента... Й дарма, що після Революції гідності ми знову повернулися до «помаранчевої» конституції 2004 року, і знову називаємося республікою парламентсько-президентською, а не президентсько-парламентською, як за Кучми та Януковича. Це все одно роздвоєння державної адміністрації, все одно джерело постійної напруги й непотрібного розбрату.

Противники переходу на «чисту» парламентську республіку західноєвропейського зразка, певно, зараз скажуть: а як же Франція чи Польща, де такий змішаний принцип державної влади нікому не заважає? Відповідаємо: у цих країнах немає або майже немає олігархії, тобто, мільярдери і навіть мультимільярдери є, однак олігархії немає. Там інша політична культура, інший, ніж у нас, рівень захищеності демократії. Тоді як в Україні кілька скоробагатьків можуть узяти будь-яку не надто впливову «темну конячку» й, витративши достатню кількість коштів на рекламу та підключивши власні медіа-ресурси, зробити її президентом на «всенародних виборах президента». Їм це дешевше та простіше, ніж десятками років будувати партійні структури, розробляти якусь ідеологію, партійну програму.

Враховуючи ж факт необов'язкової участі кандидатів на перші посади (голови держави, уряду чи міста) у теледебатах, завдання для «темних конячок» й тих, хто за ними стоїть, взагалі спрощується до однієї-двох фотосесій та символічних 10-15-хвилинних зустрічей із заздалегідь підготованою публікою один раз на тиждень. Якби кожен претендент на сучасну гетьманську булаву чи то іншу якусь посаду мусив проходити горнило дебатів, то, як ви чудово розумієте, приміром, Віталій Кличко ніколи не став би столичним міським головою, а Віктор Янукович навіть на короткий час ніколи не очолив би цілу державу.

Зручних для когось маріонеток на найвищих щаблях влади просто не було б. Не було б там і людей, зручних для фінансово-промислових кіл, але не опертих на політичні сили, як Кучма чи Порошенко, котрі за рахунок олігархату спочатку ставали президентами, а потім ліпили під себе «партії» та «заводили» їх до Верховної Ради, аби мати ситуативну парламентську більшість й тримати в своїх руках прем'єра.

Наприклад, ким був шановний Петро Олексійович Порошенко до Майдану-2013/2014? Яку партію він представляв? І яким чином став на чолі держави?

Був міністром-середнячком у різних урядах (зокрема, в Миколи Азарова, про що зараз не прийнято згадувати). Партію представляв то одну, то другу, то третю... Окрім своєї «Солідарності», ще був долучився до створення Партії регіонів (згадувати про це зараз майже заборонено, відповідні відомості з української «Вікіпедії» чиїмись дбайливими руками витерто). А державу очолив за рахунок того, що він дуже заможний чоловік більш-менш проєвропейських поглядів. Отож, його кандидатуру спочатку затвердили не виборці, не політичні партії, а такі ж «мішки з грошима», як і він сам, і сталося це ще у вересні-жовтні 2013-го, коли «експерти» Банкової почали виступати у ЗМІ з тезою про те, як усе буде «в шоколаді», якщо президентом стане кондитерський магнат з відомим прізвищем.

Великому бізнесу на той час вже було не по дорозі з надто жадібним й надто неосвіченим Януковичем, котрий відмовлявся й, врешті-решт, остаточно відмовився від євроінтеграції, що автоматично звужує ринки й позбавляє країну інвестиційної привабливості. То ж ставку було зроблено на одного з київських олігархів, якому навіть не обов'язково було виходити на сцену Майдану чи ходити на перемовини до того ж Януковича. Йому достатньо було сидіти й чекати, у міру власних сил та можливостей допомагаючи простим революціонерам, а потім лишень максимально витратитися на президентську кампанію за умов:

а) повної зачисти політичного поля від ненажерливих в усіх сенсах того слова «регіоналів» та активно виражених проросійських елементів (найрозумніші та найзаможніші з них тоді вже, до того ж, були готові добровільно перейти на його бік);

б) пакту про ненапад, укладеного з іншими олігархами.

До речі, існуюча конституційна та виборча системи дозволяють не просто цілком легально робити президентами зручних і незалежних від партійної демократії людей, а ще й за сприятливих обставин добирати їм зручних спаринг-партнерів у другий тур виборів, котрі гарантують їм переобрання на новий термін. Причому, за умов інформаційного суспільства, де рейтинг - це все, а особисті досягнення оцінюються кількістю вподобайок на Facebook чи переглядів на YouTube, робити це з кожним роком стає дедалі легше.

Якщо раніше наявність такого спаринг-партнера передбачала не потрібні, однак вимушені ризики у вигляді власної політсили, дражливої ідеології і ще цільної низки побічних ефектів, що пояснювало відродження за Кучми партії комуністів й допуск до виборів їхнього лідера Петра Симоненка у 1999-му, а вже за Януковича давало відповіді на всі питання, котрі неминуче виникали у зв'язку з діяльністю «Свободи» і деякими неоднозначними, як на той час, заявами її представників, то тепер завдання значно спрощується. Досить узяти навіть далеку від реальної політики естрадну «зірку», подбати про її рейтинг... і voilа. Справу зроблено.

Для співака, актора чи телеведучого опинитися у другому турі президентських виборів - це мрія всього життя, оскільки отримані голоси можна буде потім вільно конвертувати у продані альбоми чи квитки на концерти, себто, у реальні гроші. А для професійного політика з надпотужним адмінресурсом та вже одним терміном за плечима - привід взагалі не перейматися з приводу власної перемоги.

Тому, коли на початку грудня низка соціологічних центрів оголосила про входження до першої трійки електоральних симпатій українців чи то Святослава Вакарчука, чи то Володимира Зеленського, насправді вони розкрили рецепт збереження влади паном Порошенком. Й протистояти цьому не ладен навіть Саакашвілі.