15 листопада 2017 р. Косівський районний суд (суддя Володимир Гордій) задовольнив звернення Мирослава Васильовича Симчича, 1923 р. н., з приводу його реабілітації і подання прокурора відділу прокуратури Івано-Франківської області Івана Шутки і визнав Мирослава Симчича «таким, що підлягає реабілітації на підставі ст. 1 закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні». На суді інтереси Мирослава Васильовича Симчича-Кривоноса представляв мешканець міста Коломия Михайло Перцович.

15 листопада в обідню пору територія біля Косівського районного суду і приміщення суду були вщерть заповнені бравими хлопцями в камуфляжній формі та активістами громадських організацій. Як кажуть, ніде яблуку впасти. Були тут загартовані фронтовики-бійці АТО, свободівці, представники ВО «Тризуб» ім. Степана Бандери, «Правого сектора», ОУН, КУНу та багато інших. Всі вони прибули до Косівського суду, аби перед усією Україною, перед усім світом засвідчити свою рішучу підтримку легендарному сотенному ОУН УПА Мирославові Симчичу-Кривоносові, який після шести років активної боротьби в лавах УПА проти німецьких і совєтських окупантів, після 32,5 року тюрем і каторги в комуністичних тюрмах, катівнях і концтаборах, упродовж всіх майже 27 років Незалежності України, за яку боровся і терпів катування москало-большевицьких катів, вимагає справедливої реабілітації від тієї держави, за яку боровся і готовий був покласти своє життя. І чим віддячила йому ця держава?

Як повідомив у своїй заяві на суді прокурор Іван Шутка, постановою прокурора Івано-Франківської обл. від 10 липня 1993 р. зроблено висновок, що Мирослав Симчич обґрунтовано засуджений і є таким, що не підлягає реабілітації. Нагадаю, що Мирослав Симчич був засуджений вироком військового трибуналу військ МВС Станіславської (Івано-Франківської) обл. від 13. 04. 1949 р. за ст. 54-1 «а», 54-11 КК УРСР в редакції 8 червня 1927 року на 25 років позбавлення волі з обмеженням у правах терміном на 5 років з конфіскацією майна.

Радянський Союз розпався 1991 року. Отже, радянське законодавство неіснуючої держави не може бути чинним у незалежній Україні. Але хіба радянське чиновництво могло чинити інакше? Та й законів відповідних ще не було. Правда, в 1991 році був прийнятий закон України «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні», але конкретно про вояків УПА і про їхню участь у Другій світовій війні в цьому законі не згадується, хоча всі комбатантські організації провідних країн світу визнали УПА Рухом Опору і воюючою стороною у Другій світовій війні. Біда в тому, що ми, українці, втішились декларативною незалежністю, синьо-жовтими прапорами і тризубами, які з'явились на адміністративних будівлях, можливістю кричати на численних мітингах вельми патріотичні гасла, а комуністична верхівка прибирала до рук владу, банки, ресурси, заводи і фабрики, залізницю, землі колгоспів і радгоспів, тобто, всю інфраструктуру держави і перерозподілила все народне добро між своїми компартійними і комсомольськими кланами, які дуже швидко перетворились на олігархів (із грязі в князі) з необмеженими правами грабувати український народ. Поодинокі дисиденти і свідомі українські інтелектуали, хоча й об'єднались у Народний Рух за перебудову, не мали чіткого плану дій і підготовлених управлінських кадрів. Приміром, відомий дисидент Іван Гель в інтерв'ю, яке я взяв у нього в 1994 році і опублікував в «Українському слові», зізнався, що «в державотворенні ми - неофіти».

І. Гель працював тоді в структурі Львівської обласної ради, яку очолював В'ячеслав Чорновіл, отже, добре усвідомлював, що каже. Іншого годі було очікувати після майже 80-ти років тоталітарної селекції-геноциду української нації. Користуючись каторжансько-дисидентським сленгом, ні у «великій зоні» (вся територія СРСР), ні в «малій зоні» (територія ГУЛАГів) керувати державою не вчили, а насаджували рабську покору окупаційному режимові. І тільки завдяки Божому провидінню вижили такі, як Мирослав Симчич-Кривоніс, щоб своєю незламністю і мученицькою долею засвідчити святі слова Василя Симоненка: «Народ мій є, народ мій завжди буде! // Ніхто не перекреслить мій народ! // Пощезнуть всі перевертні й приблуди // І орди завойовників-заброд! // Ви, байстрюки катів осатанілих, // Не забувайте, виродки, ніде - // Народ мій є, в його гарячих жилах // Козацька кров пульсує і гуде»!

Мирослав Симчич-Кривоніс став головним героєм документальної книги Михайла Андрусяка «Брати грому» і нещодавно опублікованого Василем Шклярем блискучого роману «Троща», який одразу став бестселером. Про Мирослава Симчича-Кривоноса знято декілька документальних фільмів. У Коломиї йому споруджено пам'ятник. Його слава, його бойова звитяга гримить у всьому світі.

Але повернімось до тих початків державотворення, коли постановою заступника Генерального прокурора України від 1996 року висновок Івано-Франківської прокуратури від 1993 року було скасовано. Далі Верховний суд України постановою від 29.08 1997 року визнав обґрунтованим засудження Мирослава Симчича вказаним вище трибуналом неіснуючої держави-окупанта. Абсурд! Разом з тим, цією ж постановою встановлено, що дії Мирослава Симчича кваліфіковано неправильно, оскільки злочин полягав у зберіганні вогнепальної зброї і боєприпасів, тому його дії перекваліфіковано на ст. 196 КК України та ухвалено засудити на 5 років позбавлення волі за зберігання вогнепальної зброї без належного дозволу. Дійсно, на момент арешту непритомного у палаючій хаті Мирослава Симчича-Кривоноса і його пораненого побратима Томича-Чернеця після десятигодинного бою було вилучено автомат ППС з кількома набоями і дві ще невикористані гранати. Коли після 32,5 року каторги у совєтських концтаборах Симчича-Кривоноса випускали на волю і повертали його особисті речі, він звернувся до тюремщиків, щоб повернули його автомат і дві гранати. Тюремщики реготали. Але мудрий і досвідчений старий упівець не жартував: він був переконаний життєвим досвідом, що з росіянами війна ще не закінчена, що вони нізащо не змиряться з існуванням незалежної України, що рано чи пізно підуть війною на Україну, яку вони звикли бачити як покірну колонію і сировинний придаток. Щодо незаконного зберігання зброї, за що Верховний суд України засудив Симчича-Кривоноса терміном на 5 років, то варто згадати ще й Рушірський бій, де Березівська сотня, якою на момент бою було доручено керувати Симчичеві-Кривоносу, та інші відділи УПА, які били окупантів у «Бандерівській столиці» - Космачі, завдяки наявній у них трофейній зброї, мужності, героїзму і самовідданій любові до України зупинила навалу депортаційної дивізії енкаведистів під командою героя совітського союзу (за депортацію кримських татарів) генерала Дергачова, розжалуваного посмертно до підполковника. Отже, завдяки зброї, за яку Верховний суд Незалежної України засудив Симчича-Кривоноса на 5 років, була зупинена депортація мешканців Західної України, бо була вщент розбита депортаційна дивізія москало-комуняцьких карателів. Це був один з найуспішніших боїв УПА.

На місці Рушірського бою споруджується Меморіал Слави УПА. За такі подвиги Українська держава мала б нагородити Симчича-Кривоноса званням Героя України. І за таке рішення ще у 2015 році проголосували 234 народні депутати Верховної Ради України. Бракує тільки підпису президента України. І таке рішення було б найкращим подарунком Мирославу Симчичеві-Кривоносу до його 95-тирічного ювілею, який відзначатимемо 5 січня 2018 року.

Коли в залі суду пролунали слова прокурора І. Шутки: «Прошу визнати Симчича Мирослава Васильовича, 1923 року народження, необґрунтовано засудженим вироком військового трибуналу військ МВС за ст. 54-1 «а», 54-11 КК УРСР в редакції 8 червня 1927 р. та постанови Верховного суду України від 29.08.1997 р., якою дії Мирослава Симчича перекваліфіковано на ст. 196 КК України, визнати Симчича Мирослава таким, що підлягає реабілітації на підставі ст. 1 закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні», ст. 1 закону України «Про правовий статус та вшанування борців за незалежність України в ХХ сторіччі», ст. 8 і 55 Конституції України», і коли суддя покинув судову залу, щоб підготувати рішення суду, я звернувся до прокурора І. Шутки з проханням відповісти на декілька запитань. Респект прокуророві не тільки від мене, але й від усіх присутніх у великому залі суду за те, що не відгородився від народу і справедливо оцінив героїчну діяльність легендарного сотенного УПА Мирослава Симчича-Кривоноса. Отже, текст інтерв'ю:

М. З. С.: Пане прокурор, у своїй заяві ви сказали, що прокуратура не може виконати місію реабілітації Мирослава Симчича-Кривоноса і змушена звертатись до суду через недосконалість українського законодавства. Уточніть, будь ласка, які недосконалості українського законодавства потрібно удосконалювати.

І. І. Ш.: Є чинний закон України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні». Якщо внести зміни до цього закону в плані надання прокуратурі дозволу самостійно реабілітовувати, тобто, видавати довідки про реабілітацію, то ми зробили б це без суду. Ми це робили раніше там, де не було рішення судів. Якщо тільки трибунал судив людину, то в подальшому ми вимагали справу, і якщо там не було достатніх доказів, які би підтверджували вину особи, ми самі складали висновок про те, що особа підлягає реабілітації і видавали довідку про реабілітацію. У даному випадку є рішення обласного суду і Верховного суду України, які визнали, що Мирослав Симчич-Кривоніс не підлягає реабілітації. Тому за наявності таких рішень прокуратура не могла самостійно прийняти рішення про те, що особа підлягає реабілітації і таким чином реабілітувати».

М. З. С.: А хіба рішення обласного і Верховного судів, про які ви згадали, не суперечать закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні? Чи ці суди по інерції приймали рішення на основі рішень ще радянського законодавства взірця 1927 року?

І. І. Ш.: Дії Симчича-Кривоноса перекваліфікували на незаконне зберігання зброї. Зброя у нього була у зв'язку з тим, що на той час він боровся за незалежність України. І тим законом, яким Україна осудила комуністичний та націонал-соціалістичний (нацистський) тоталітарні режими в Україні та заборонила пропаганду їхньої символіки, було визнано борців за волю України. Тобто, держава дала нам, представникам прокуратури, підстави звертатись до суду. Але якби були внесені відповідні зміни в закон «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні», ми реабілітовували б самостійно. (Нагадаю, що закон України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» був прийнятий 9 квітня 2015 року, тобто, понад рік російсько-української війни. - прим. М. З. С.).

М. З. С.: Як би ви сформулювали ту поправку до закону України «Про реабілітацію...», щоб цей закон давав прокуратурі можливість самостійно реабілітовувати осіб, з подібною долею і обставинами життя, як у Мирослава Симчича-Кривоноса?

І. І. Ш.: Боюсь припуститись неточності... Треба підняти закон...

М. З. С.: Хоча би приблизно, на рівні свободи слова...

І. І. Ш.: У законі «Про реабілітацію...» є стаття, 2 чи 3, з переліком осіб, які підлягають реабілітації. Просто до цієї статті додати пункт, що всі особи, які боролись проти окупаційних режимів навіть зі зброєю в руках, підлягають реабілітації. В тому законі до осіб, які не підлягають реабілітації, зараховано тих осіб, які вбивали, влаштовували підриви, шкодили економіці держави. Але як можна було воювати і не вбивати, не знищувати, не підривати? То був воєнний стан. Якби таке уточнення було в законі, то Симчич-Кривоніс був би реабілітований прокуратурою.

М. З. С.: Тим більше, що вбивали, підривали і шкодили економіці і ковпаківці, і воїни Червоної армії, і війська НКВД... Чого тільки вартий підрив військами НКВД, як засвідчує документальне кіно, святинь і храмів по всій Україні, приміром, Михайлівського золотоверхого собору і Десятинної церкви у Києві, причому, в мирний час (30-і роки), або на початку війни при відступі - споруд історичного центру Києва чи ГЕС на річці Дніпрі, коли вал води з підірваної греблі затопив не тільки десятки українських сіл з їхніми мешканцями, але й тисячі червоноармійців, тобто, цілі військові підрозділи, полки і дивізії, яких не попередили про підрив греблі. Отже, винуватців цього масового злочину ніхто не засуджує, як не засуджують і катів Яблунівської трагедії, коли енкаведистські карателі катували невинних мешканців Косівського району, а їхні трупи кидали до криниць.

Не застосовувалось це законодавство і до тих численних боївок НКВД, які переодягались в однострої упівців і під їхньою маркою чинили катування і вбивства мирного населення України і свої злочини приписували упівцям. Прийняли закон України «Про Голодомор 1932-1933 років в Україні», але жодного злочинця чи організаторів цього найбільшого в історії людства злочину не покарано. Євреї за Голокост, вчинений нацистськими катами, карають винуватців і навіть невинних, як от українця Дем'янюка, а наша держава карає найкращих і найвідданіших борців за незалежність України. Євреї розшукують по всьому світі і називають праведниками тих осіб, які рятували євреїв від Голокосту, а в нашій державі навіть не згадують про тих західних українців, які хоч самі ледве виживали під окупацією Польщі, але не зазнали такого страхіття, як штучний голодомор, і рятували, як могли, тисячі біженців з радянської України. Тепер нас, західників, називають бандьорамі, пособнікамі нацистов і судять за законами голодоморної України взірця 1927 року. Доки це триватиме? І чому наше законодавство і правосуддя допускають такий дисбаланс, навіть поблажливість у підході до злочинців начебто формально осудженого комуністичного тоталітарного режиму, який здійснював політику державного терору на території України?

І. І. Ш.: Я читав у Інтернеті, що порушені кримінальні справи проти Сталіна і Берії, а політичним способом можна порушувати справи і проти інших злочинців. Але чи вони живі?

М. З. С.: Не всі, але ще багато живих, ще й нахваляються своїми «подвигами». Прочитайте документальну книжку Євгена Іваничука «Яблунівські криниці». Там описано не тільки жахливі
звірства, які чинили енкаведистські посіпаки супроти мирного населення нашого району, але й наведено список майже всіх енкаведистів, які здійснювали ті звірства, а потім навіть у незалежній Україні нахвалялись і смакували оповідями про ті злочини. І ніхто їх не притягав до відповідальності. То яку ми державу будуємо - європейську, правову чи самоїдну колонію для окупантів? З таким недосконалим законодавством завтра судитимуть і вже судять вояків АТО, бо воєнний стан не оголошено, а вони воюють зброєю, а не палицями і не міжпартійною політичною балаканиною, тобто, словесними «баталіями». То ж виникає великий знак питання до наших законотворців, правників і журналістів. Хоча, власне, журналісти україноцентричних ЗМІ найактивніше і найефективніше розкривають злочини і зловживання корупційно-олігархічних кланів.

І. І. Ш.: Верховна Рада України прийняла закони, які засудили тоталітарний режим і визнали вояків УПА борцями за незалежність України. Тобто, Верховна Рада сказала «А», але не сказала «Б».

М. З. С.: То допоможімо нашим законотворцям від «А» до «Я»... Особливо ви, правники, маєте для цього всі можливості і підстави, як професіонали. Частіше виступайте в ЗМІ, аналізуйте законодавство України і закордоння, виробляйте нові, адекватні нашим українським реаліям, закони. Бо москальська агентура не дрімає. На різних політичних телешоу регіонали на взірець росіян перебріхують не тільки історію України, але й світову історію.

Нещодавно на телеканалі Zik якийсь регіонал намагався переконати народного депутата Парасюка, ніби на Нюрнберзькому процесі осудили ОУН УПА «как пособніков націстов». Це - підла брехня. На Нюрнберзькому процесі були відхилені претензії радянської делегації щодо притягнення ОУН УПА до судової відповідальності за, нібито, співпрацю з гітлерівцями. Відхиляючи такі звинувачення, американський суддя Лоуренс назвав боротьбу ОУН УПА «Українським Рухом Опору» за аналогією з Рухом Опору країн Європи. Очевидно, він володів не лише документами Великих Зборів ОУН УПА, але й свідченнями про співпрацю і таємні переговори УГВР при посередництві Василя Вишиваного (Вільгельма фон Габсбурга) з комісарами генерала де Голля, який ще наприкінці серпня 1944 року в Рамбуйє сказав: «Якби я мав таку армію, яку має ОУН, німецький чобіт не топтав би французьку землю».

Відомо також з досліджень головного редактора «Літопису УПА» професора Петра Потічного з Канади, що Резолюції Великих Зборів ОУН фігурували і на Генеральній асамблеї ООН у жовтні-листопаді 1946 року. Отже, вже в ті часи боротьбу ОУН УПА визнали як частину загального Руху Опору в країнах Європи. Тому чи не є нашою національною ганьбою той факт, що й досі в Незалежній Україні боротьбу ОУН УПА належним чином не визнано на державному рівні?

***

На цьому інтерв'ю з прокурором Іваном Шуткою завершилось, бо до зали суду увійшов суддя Володимир Гордій і оголосив ухвалу суду: «Заяву прокурора задовольнити повністю; Мирослава Васильовича Симчича визнати таким, що підлягає реабілітації».

Таке рішення суду присутні сприйняли бурхливими оплесками і вигуками «Слава Україні! Героям слава»! і «Слава нації! Смерть ворогам»! Хлопці обнімались, фотографувались, вітали один одного з перемогою. А ми вдвох з моїм двоюрідним братом Іваном Клим'юком, головою осередку Братства ОУН УПА в Середньому Березові, йшли Косовом ощасливленими рішенням суду і роздумували: чи «такий, що підлягає реабілітації» є реабілітованим, чи йому ще належить виборювати справжню реабілітацію, як і справжню державну незалежність України, справді Української України.