Місто Харків
пишається своїми університетами та студентами, мабуть, на відміну від представників
старшого покоління населення і, зокрема, своєї влади. Серед цілої групи вищих інституцій
освіти є також Харківський національний педагогічний університет імені Г. С. Сковороди,
який почав писати свою історію ще 1804 р. Сьогодні університет - вищий навчальний
заклад, який готує нові кадри педагогів. У цьому ж університеті я мав нагоду представити
свою нову книжку «Близька Україна з нью-йоркського зошита».
У змаганні за встановлення української
державності Харків відіграв значну роль. Це ж перша столиця Радянської України,
театру «Березіль», а також головне місто розстріляного відродження - Харківського
процесу (з 9 березня до 19 квітня 1930 року в тодішній столиці радянської України
- Харкові - відбувся суд над 45 підсудними, яких звинувачено у належності до підпільних
організацій СВУ-СУМ). Кажуть, що Харків - російськомовне місто, що саме Харків був
на черзі окупації Росією після Криму і Донбасу. Харківська область була також місцевістю,
мабуть, разом з Київською областю, найтяжчого випробування нашого народу під час
Голодомору 1932-32 років. Найбільше наших людей загинуло від голоду у цих областях.
| |
У час президентських виборів
у травні 2014 р. я мав нагоду очолювати місію міжнародних спостерігачів у Харківській
області. Казали мені з посольства США туди не їхати, бо там небезпечно. Правда,
дороги погані, що я і знав, бо перебував у Харкові кілька разів, але не вперше також
тоді я переконався у людях Харківської області. Люди були прекрасні, українські,
хоча, правда, здебільшого, русифіковані. Росія намагалася у той день біля пам'ятника
Леніна у Харкові влаштувати демонстрацію сепаратистів. На це зійшлося п'ятсот осіб
з цілої тримільйонної області. Це дуже мене втішило. Але ще більше те, що тоді я
вперше запізнав харківську студентську молодь, яка голосувала на студентських виборчих
дільницях. Результати там були ще більш втішними.
На презентації книги 2 листопада
ц. р. були люди різні - старші і молодші, декани (до речі, заступник декана у цьому
випадку є кандидатом наук, молода жінка з Полтави), учителі, літератори, художники,
журналісти. Але найголовніше - була студентська молодь того ж університету перших
двох курсів віком від 17 до 20 років - майбутнє Харкова та України, юнаки та юнки
з великими очима та щирими посмішками. Молодь, немов свіжий, неторканий сніг, як
перший цвіт ранньої весни, з ентузіазмом та новими надіями та ідеями.
Про мою книжку так писав у післямові
упорядник книжки і головний редактор журналу «Березіль» Володимир Науменко, який
теж виступав на презентації: «Роздуми-рефлексії... які раз по раз будять громадську
думку в нашій періодиці, без сумніву, ще матимуть своє продовження, але натепер
з волі автора стали ще однією книгою - книгою знаковою, помітною, сповненої тривоги,
надії, болю, розчарувань, переконливих, а часом полемічних суджень і незламної віри
в Україну та українців. Навіть найзатятіші опоненти... (а такі серед наших краян
неодмінно знайдуться), бодай, раз поглянувши правді у вічі, змушені будуть визнати,
що написана вона (книга) справжнім патріотом, людиною з високим українським серцем...»
А відомий поет Дмитро Павличко
у вступі до книжки написав: «...Це - доторки схвильованого розуму до численних,
ним же відчутних болісних місць в організмі нашої державності».
Не знаю, чи так сприйняли чи
сприймуть мої думки після прочитання ці молоді люди, і фактично це - не важливо.
Лейтмотивом презентації перед молоддю Харкова було: «Ви - сумління народу, говоріть
те, що думайте; ви є господарями України, до вас має прислухатися і пристосуватися
влада, а не ви до неї. Беріть владу у свої молоді, ідеалістичні та принципові руки».
Відома американська журналістка
Енн Аппелбаум у своїй найновішій книжці цього разу про Голодомор 1932-33 років під
заголовком «Червоний голод» зупинилася у своїх аналітичних міркуваннях на деяких
моментах тяжкої історії українського народу, що попереджували Голодомор. Вона звернула
особливу увагу на боротьбу царської, а пізніше і радянської Росії проти української
мови і культури, як також релігійного життя. Напередодні самого Голоду 1932-33 відбулося
знищення т. зв. українізації, а висновок Аппелбаум в історичній площині, щодо мови,
був наступний: «Обмеження на користування українською (мовою - А. Л.) обмежило вплив
національного руху. Це також спричинило неграмотність мас населення. Багато селян,
вихованих російською, яку вони ледве розуміли, робили мало поступу. Учитель у Полтаві
на початку ХХ сторіччя нарікав, що студенти «скоро забули те, що навчилися», коли
їх примусово вчили російською. Інші звітували, що українські студенти у російськомовних
школах були здеморалізованими. Були знуджені школою та ставали «хуліганами».
У Харкові на презентації і після
неї у приватних розмовах дискусія пішла про мову, нашу мову. Тут молодий Харків
виявився україномовним, здібним і дуже пильним. У своїх промовах я наголошував на
важливості нашої рідної мови. Студенти всі погодилися, хіба ті, котрі мовчали, були
інакшої думки. Підходили та вказували і мені, яким важливим є те, щоби Харків і
вся Україна говорили рідною мовою. Були такі, котрі навіть висловили точку зору,
що російська мова - це мова ворога. І її ми не сміємо вживати.
Не знаю, хто глибше вплинув
на кого. Я поїхав з Харкова натхненним і окриленим. Молодий Харків став мені дуже
близьким.