Від редакції:

Це інтерв'ю було надруковано на наших шпальтах у 2008 році. Багато чого змінилося з того часу. У 2014 році відійшов у вічність воїн УПА «Блудний» - Володимир Тюн. Чимало й інших вояків УПА знайшли прихисток, а згодом - і вічний спочинок у Чикаго. Однак слава не вмре, не поляже - допоки нащадки шанують подвиг всіх, хто став до зброї на захист України... Тож пропонуємо вам знову поринути в ці спогади - і тим вшанувати їхню пам'ять і їхню славу...

 

У збройній боротьбі за самостійну Україну гартували свій характер воїни Української Повстанської Армії. Їхні спогади доносять нам правдиві образи тих, хто найбільшою ціною платив за святе слово «свобода». У своїй, замаєній зеленню смерічок хаті, у передмісті Чикаго, проживають панство Володимир та Марія Тюни. Господар охоче відгукнувся на прохання поділитися пережитим.

 

На світлині серед побратимів Повстанської Республіки вказую на чорнявого, стрункого юнака.

- Це, мабуть, ви! - кажу.

- Та ні - всміхається пан Володимир Тюн, - це «Блудний». Так мене охрестили на Лемківщині. Ми зі «Смирним» прокладали стежу, так звану зв'язкову лінію. Довелося трохи поблудити лісами. Я був тоді командиром боївки Служби Безпеки у «Гуцула» (полковник Іван Бутковський, командир ВО4 «Говерла»). У Карпатах ми прийняли клятву воїна Української Народної Самооборони.

Людська пам'ять є найкращим архівом. Володимир Тюн народився 1921 року, в селі Белеїв, Долинського району, Івано-Франківської області. Простий сільський хлопець, незважаючи на страшне пекло, через яке довелося перейти та витримати все, не збайдужів до України. Переїхавши до Америки, з перших днів включився в активне громадське життя. Понад 50 років в еміграції сповідує ідею, яка плекалася українськими патріотами. Пригадує, як їздив з батьком до Журавного.

Володимир Тюн: Нібито, в справах Маслосоюзу зустрічався там мій батько з Федаком. Це була надзвичайно шанована людина в Галичині. Під час однієї з поїздок зав'язав він мені на руку чорну стрічку та передав кільком моїм приятелям. Це було зроблено на знак жалоби за Коновальцем, якого вбили у Роттердамі у 1938 році. Коли в селі допитувалися, звідки у мене взялася та стрічка, я вигадував, що у Гошеві під церквою роздавали.

Односельцями та приятелями були брати Лавріви. Іван під псевдо «Нечай» прославився як здібний командир УПА. Навчаючись у Львівському університеті, став активним членом ОУН, згодом - провідником Долинського району. Знав Володимир, через що довелося перейти Іванові зі Степаном Бандерою, відбуваючи ув'язнення в Березі Картузькій. Через нього став симпатиком ОУН. Читання заборонених книжок при гасовій лампі не було безпечною розвагою. За це більшовики могли вивезти у Сибір цілу родину. Але молодість брала своє, і виховані у вірі до Бога та України, ще перед першим приходом «визволителів» молоді люди старалися, про всяк-випадок, мати зброю. Європою гриміла війна, її блискавиця прошила небо над Галичиною. Мобілізація до совєтської армії не оминула молодого Влодка.

В. Т.: Заїхали підводою на подвір'я, одягли на мене зелену «рубашку» і повезли захищати Родіну. Далеко не заїхали, бо вже під Чортковом наздогнали большевицьких протипіхотників німецькі літаки. Почувши від місцевих мешканців, що у Львові 30 червня проголосили відновлення самостійної України, я вирішив якнайшвидше повернутися в свою державу.

 

Ні почуття паніки, ні дезертирства не огортали його. Він ще не знав, що один окупант прийшов на зміну іншому, що вже тоді, липневої ночі, коли добрався додому, німці арештували провідників українського самостійницького руху. Німці йшли на схід здобувати для себе добробут та нові колонії. Утвердження окупаційної влади супроводжувалося вивезеннями до Німеччини, а то й розстрілами без суду українських патріотів. Зголосився юнак новим визволителям, які вислали його до «бавдінсту» у Вигоді. Тут за вісім місяців пізнав німецьку службу праці - трошки зупи і цілий день, не розгинаючись, робота на тартаку. На суботу та неділю відпускали додому. Була можливість зустрітися зі своїми. Молодь, перебуваючи під враженням, що Українську Державу буде відновлено, чекала на покликання до зброї. Настав той час, що німці мали поплатитися за злочини і душогубства, вчинені ними на різних землях.

1943 року на Станіславівщині були створені перші збройні відділи Української Народної Самооборони (УНС) та її перші військово-вишкільні табори. Основою стали мережа та кадри ОУН під проводом Степана Бандери. Володимир Тюн став новобранцем військово-вишкільного табору під горою Магура, командиром був «Яструб» - Дмитро Карпенко, одесит, у минулому - старший лейтенант Червоної Армії, перший старшина УПА, якого нагородили Золотим Хрестом Бойової Заслуги. Під його командуванням у Карпатах народжувалися «Сіроманці», нескорені лицарі ХХ сторіччя.

 

М. К.: Чи пригадуєте день, коли ви востаннє бачилися з батьками?

Він кивнув головою, протер скельця своїх окулярів, хвилину-другу роздумував, з чого ж почати. З рідного села
пішли у повстанський ліс «Кий», «Скалюк», «Нечай», «Чорний», «Косар», «Мороз», «Блудний»... У лавах УПА загинули 20, а близько 100 не повернулися з доріг війни.

 

В. Т.: Це було у липні 1943 року. Я готувався покинути домівку. Старався, чим міг, допомогти татові. Літо було теплим-теплим. Трави вродили по коліна. Хоч війна, проте добрий господар дбав про сіно на зиму. Тільки-но сходило сонце, виходили в поле косарі. Молодому так хотілося зрана поспати, та де там. Мама стоять наді мною і, як горличка, промовляють: «Ади, вже сонце високо і роси впали. Тато з нанашком по півпайка відов скосили, а ти спиш. Ну то поспи ще трохи, ще накосишся»... Я схопився на ноги, випив горня теплого молока, закинув на плече виклепану звечора косу і пішов. Мама дивилися мені вслід. Хлопці вже чекали на мене за селом, та я вирішив побачитися з татом. «Що, сину, у гори зібрався з косою по гриби?» - тато пробували жартувати, але на цей раз не вдавалося, бо від пекучого сонця сльоза впала на нескошену мною траву. З косою, сину, проти такого сильного ворога довго не навоюєшся. Як вирішив іти, йди з Богом!»

Більше ми вже не бачилися. У Болехові прибув на збірний пункт. Зустрів Івана Лавріва - «Нечая». Вибрали ми собі нові імена. Командир «Яструб» віддав команду рушати в напрямку Тур'ї Великої, де ми мали забрати зі собою два вози, наладовані зброєю. По дорозі до нас долучалися хлопці з інших сіл. Перша ніч у карпатському таборі була дощовою і холодною. Промок до нитки, зуб на зуб не потрапляє. Ранок зустрів купанням у гірському потоці.

 

Попереду - два місяці вояцької муштри, перші бойові хрещення з польовою жандармерією на вузькоторовій залізниці під високими скелями над рікою Ілемкою. Це було у вересні 1943 року. З Долини на табір «Порпаш» під Магурою поліція вислала свій загін, який потрапив під кулеметний дощ повстанців. Після цієї поразки гітлерівці боялися гори Магури. Більші бої відбулися у грудні. На повстанські сили були кинені два есесівські курені з важкою піхотною зброєю. Повстанці відбили їх, зійшовши на доли, зайняли села Прикарпаття. Було важко, але жити хотілося по-людському, у своїй державі. Бойові дії були відплатою гітлерівцям за злочини проти українського населення.

У Калуші 3 листопада 1943 року німці взяли учнів торговельної школи зі шкільної лавки і 18 з них розстріляли привселюдно у місті, у Коломиї розстріляли юнаків з «бавдінсту», у Ворохті 30 листопада 1943 року стратили 10 українських лісників, що сприяли повстанцям. 14 листопада 1943 року в театрі імені Івана Франка у Станіславові під час прем'єри популярної оперети Я. Барнича «Шаріка» гестапо влаштувало облаву. У фіналі - перед мурами театру розстріляли 25 людей. З 10 жовтня 1943 року в Галичині німці запровадили «особливий стан». У кривавій серії прилюдних розстрілів від жовтня 1943 до 30 червня 1944 року загинули 1571 українців. Терором українського населення окупанти намагалися створити прірву між ним та УПА. Проте, повстанці та підпільники мали підтримку свого народу до самого кінця повстанської боротьби. А коли німці відступили, УПА продовжувала двобій з СРСР та Польщею. Бійцям УПА та членам підпілля ОУН вдалося розбити міф про всесильність НКВД, світові стало відомо про злочини всіх окупантів, що маячили над долею України.

У серпні 1944 з командиром «Гуцулом» Володимир Тюн перейшов на захід. Географія цих земель вивчатиметься на практиці - тисячі пройдених кілометрів плаями, луками, полонинами, долинами і полями. Зв'язковий «Блудний» зі своїми побратимами в надрайоні «Верховина» та інших теренах охороняли лемківське населення спочатку від німців, а потім від більшовицьких і польських банд. Від дуклянського шляху на сході, аж по річку Попрад на заході, вони з'являлися у відповідний час. Стежею до гори Букове Бердо, що затаїлась у верхів'ях річок Сян і Волосата, пройшли понад три тисячі громадян Лісової Повстанської Республіки. Ділячись на курені, сотні, боївки, рої - вони сотні разів долали прифронтові смуги, брали участь у рейдах на Словаччину і Чехію. Командиром СБ при сотні «Бродича» був «Грізний», ройовим командиром - «Блудний».

В. Т.: На Лемківщині 1944-1947 роки були важкими. Ми мусіли мати відкриті вуха й очі. Нікому з нас не хотілося вмирати, хоч смерть скосила багатьох. Села завмирали в очікуванні облав, про які ми встигали повідомляти населенню. Проте, цілі терени перетворювалися у величезні цвинтарища, у людей вигорали душі. Павлокома, Бахів, Берізці, Малковичі є свідками винищення українського населення польськими шовіністичними бандами. Під час надлюдських знущань над полоненими вороги вибивали з них інформацію про місця розташування криївок. Повстанці не втрачали надій своїми протидіями зупинити примусове вивезення українців з їхніх предвічних земель. Стріляли по ворогові без мріяння, просувалися по теренах без звуку, гинули від куль облавників і зрадників.

У листопаді 1946-го ми квартирували на краю лісу, і я, коли смеркло, зібрався перевірити, чи нема в селі поляків. Зненацька потрапив у засідку. Наді мною свистіли кулі, я відступав з єдиною думкою - не здатися ворогові... Розривною кулею зачепило мені руку, плече німіло, а коли знайшли мене санітари, я вже втратив багато крові. Перев'язали рану і перевезли у «мертвий пункт». Так називалися села, де не було поляків. Помістили в хаті господаря, який постарався, щоб місцевий священик дістав трохи ліків. Мій рятівник привіз з Горлиці криноліну, якою худобі рани промивали. Іншого не було, але це врятувало мені життя, як також опіка тих людей, які ризикували найбільше. Вони ділилися зі мною хлібом і теплом.

Відрізаний від лісового життя хворобою і снігами, пробув я в селі майже до Різдва. Добирався до зимівки сотні «Бродича», щоби тут, над селом Чертіжне, на горі, з якої проглядалася західна Лемківщина, зустріти Різдво 1947 року.

На Святвечір помолилися ми біля ялинки, прикрашеної шишками, і сіли до святої вечері. Не було дванадцяти страв, родини, але була віра і завзяття, була коляда, що єднала нашу повстанську родину. На прохання ройових і стрільців командир дозволив нам піти в село. У Чертіжному нас чекали. Ми ходили по селянських хатах, спільно колядували, віншували. Над ранок повернулися до табору. А на Різдво, 7 січня, пішли з колядою на Словаччину. Пряшівські лемки-українці з радістю зустріли нас як своїх синів. Наші коляди піднесли людей на дусі, що ми разом тримаємося.

На Старий новий рік, 14 січня 1947 року, до сіл Ізби, Баниця й Чертіжне прибули три батальйони польського війська зі спеціальними відділами. Коли польське військо наступного дня рушило в бік нашого табору, командир вислав два рої їм назустріч. Несподіваний вогонь повстанців примусив поляків відступити. Вони залишили на полі бою сімох убитих, поранених забрали зі собою.

Наша частина цілий день пересувалася в напрямі лісів Свіржівської Магури. Заночували в снігу при палаючих вогнях. А зранку почули голоси ворога, що йшов по наших слідах.

Один рій стримував наступ, решта сотні відступала. Через годину ворог знову нас наздоганяв. І знову один з роїв стримував наступ переважаючих сил польського війська. Відступаючи, ми провалювалися у сніги, які досягали одного метра, розгортали сніг руками і ногами. Командир наказав мінувати пророблені нами в снігу стежки, якими легко просувалися вороги. Наші кулемети не втихали, вибухи мін заставили ворога відступити. Сотня УПА «Бродича» щасливо вийшла з облави. Ніхто з нас тоді не загинув, лишень кілька стрільців обморозили ноги і вуха. До весни ми вже не виходили з лісів, лише часто міняли місця стоянок».

 

Перед нами кадри документального фільму, ніколи ніким не відзнятого, і з відстані 61-річної давності розказані повстанцем, який воював під іменем «Блудний». Лемківщину не тішила весна 1947 року. Хресну дорогу тисячам українцям простелила славнозвісна акція «Вісла». Загинули надрайоновий провідник «Роберт» зі зв'язковою «Степовою». Їх видав зрадник. Чекали довго на зв'язкову «Христю» зі штафеткою (запискою) від командування щодо долі сотні «Бродича». Її арештували та кинули до в'язниці.

Під тиском і облавами поляків та чехів пробивалися повстанці на захід. Пройшли вздовж польсько-словацького кордону аж до Бабиної Гори, звідки бере початок Вісла. Наказ «Бродича» розділитися на групи і самостійно пробиватися на захід, щоби здатися альянтам, спричинив паніку, навіть дезертирство. «Блудний» розумів ситуацію і став на чолі шістки, з якою щасливо вдалося перейти польсько-словацький кордон. Переповзав першим через мости, перевіряючи, чи безпечно переправлятися друзям, разом переживали голод та холод. «Блудний», «Конарик», «Черешня», «Довбня», «Крук» та «Білянс» дійшли разом до Моравії. Однієї ночі «Крук», «Білянс» і «Довбня» втекли, захопивши зі собою компас і мапу. Тяжко було зрозуміти цей вчинок, та світ не без добрих людей. Чеський учитель купив для них шкільний компас і скерував у ліси, що тягнулися до австрійського кордону. Пригод було чимало. На щастя, в одній з покинених лісничівок «Черешня» знайшов гумаки, які замінили йому чоботи майже без підошви.

Надворі був жовтень, дощі змивали сліди, страх перед невідомим приходив вночі, коли чули поблизу виття вовків. Від голоду спокусився «Блудний» на консерву, знайдену у лісничівці, що мало не коштувала йому життя. Друзі були поруч.

Помолившись, перейшли ще один кордон. А коли побачили Дунай, відчули, що йти залишилося вже дуже мало. Австрійці та словаки, на відміну від чехів, прихильно ставилися до українських повстанців. Перехід на другий берег Дунаю ускладнювали присутність совєтського війська та охорона основних доріг. Мости були знищені. Дізнавшись, що посушливе літо випило багато дунайської води, вирішили втрьох переплисти ріку. При першій спробі зрозуміли, що це не під силу. Мокрі і вимучені, лягли під корчами, зігріваючи один одного думкою, що Баварія близько. Незчулися, як поснули, і наснилося, що хтось вкриває їх теплою ковдрою. Це був перший сніг, сипав густо-густо. Вийшли на горбок, переповзли, як здавалося, велетенське поле... і ще одна холодна ніч у прикордонній лісосмузі. Дочекалися світанку - і знову в дорогу. Переповзли останній заповітний відрізок шляху.

Американська зона в Німеччині відкрила свої ворота. Сюди, «впродовж 1947-1949 років прибули понад 300 бійців УПА та членів цивільної мережі ОУН», - повідомить згодом у своєму першому інтерв'ю іноземним журналістам Провідник ОУН Степан Бандера. Серед них і наш Герой - «Блудний» - Володимир Тюн. Він належить до кола тих, котрі з честю виконали завдання Української Головної Визвольної Ради - як живі свідки та воїни визвольної боротьби на українських землях перед цілим світом склали протест усім загарбникам. З вірою у Бога та в Україну донесли світові правду про УПА.