Поки одні закарпатці обурюються, що їхніх дітей змушують вивчати українську мову - державну мову рідної країни України, інші за свою країну готові віддати життя. І віддають.

Бо для них найважливіше - аби їхня країна була міцною, незалежною і гідно давала відсіч усіляким чужинецьким зайдам. Навіть якщо супроти них - російська орда, якій байдуже до усіляких вимог так званих «Мінських угод», яка гатить по наших воїнах великокаліберною технікою. У них була можливість жити, як усі люди. Але вони вибрали передову. Хоч добре розуміли, що звідти можуть і не повернутися.

Ми продовжуємо публікувати спогади, зібрані волонтерами, про бійців, які загинули, захищаючи кордони України від наступу російських військ.

Балаж Золтан

Балаж Золтан Миколайович, військовослужбовець 2-го гірсько-піхотного батальйону 128-ї ОГПБр.

Загинув 18 липня близько 20:30 внаслідок обстрілу під час чергування на позиції поблизу смт. Зайцеве, на Донеччині. Отримав багато уламкових поранень від протитанкової гранати, один з уламків влучив у серце.

«Бій з проросійськими бойовиками, який супроводжувався потужними артобстрілами, тривав вчора кілька годин. Близько 20:30 стався ще один обстріл позицій бійців ЗСУ, ймовірно, з мінометів або РПГ.

Виноградівець Золтан Балаж перебував на бойовому чергуванні у районі Зайцевого, де і тривав бій. Там боєць зазнав численних уламкових поранень, не сумісних з життям», - йдеться у повідомленні 128 бригади ЗСУ.

Народився 7 березня 1995 року, у сім'ї українських угорців, у селі Королево, Виноградівського району, на Закарпатті. Мешкав у Виноградові. Тут же і похований.

Після закінчення училища, де вивчився на маляра-штукатура, працював на заводі. Золтан підписав контракт на військову службу, коли його доньці не було ще й року.

Дружина Вікторія розповіла Gazeta. ua, що на медкомісії Золтану відмовили у вступі в армію через проблеми зі здоров'ям.

«Але він вилікувався, пройшов комісію і підписав контракт. Був у Пісках. І коли прийшов у відпустку, донечка його боялася, просто не впізнавала, хоча на фото я їй показувала тата. Повернувшись з Пісків, бачив нас з донею лише на вихідних. Їздив поїздом з Ужгорода у наше місто... Востаннє я з ним розмовляла близько 18:00, за кілька годин до його смерті. У мене боліло серце, не могла навіть розмовляти голосніше - починало колоти. Якби я знала, чому воно мене боліло...» - додала вона.

Вдома у полеглого героя залишилася молода дружина, 2-річна дитина та батьки.

Нетеса Роман

Нетеса Роман Валентинович, старший солдат, водій 16-го ОМПБ «Полтава» 58-ї ОМПБр, в/ч пп В2287.

6 липня, прикривши своїх побратимів, Роман загинув від снайперської кулі поблизу с. Кримське, Новоайдарського району, на Луганщині.

Мав лише 19 років - народився 27 вересня 1997-го, у селі Литвинівка, на Полтавщині (Демидівська сільська рада, Решетилівський район). Похований на малій батьківщині. Кортеж зі своїм загиблим земляком зустрічали сотні людей, вони вночі зробили живий коридор із квітів та лампадок від центральної дороги до його рідної хати.

Роман пішов на фронт практично одразу після отримання початкової освіти. Ще під час навчання у школі та Решетилівському аграрному ліцеї імені Боровенського був завзятим юнаком. Брав активну участь у спортивних змаганнях і конкурсах. Після завершення навчання короткий час працював у батька зварювальником, а у лютому 2016 року підписав контракт. Із 25 квітня служив в Авдіївці, 2017-го його батальйон вирушив на Луганщину.

На Романа чекали батьки, молодший брат, а також кохана дівчина Тетяна.

«Перед загибеллю він зателефонував Тані. Сказав, що у них - неспокійно, розмовляти не зможе і подзвонить зранку. Останні слова були «Я тебе кохаю». Потім телефон уже був поза зоною», - розповіла у коментарі Gazeta. ua знайома сім'ї Нетес Жанна Степанова.

Ісаєнко Максим

Ісаєнко Максим, військовослужбовець 92-ї ОМБр.

Загинув 19 липня о 10:15 від кулі снайпера на спостережній позиції у районі Мар'їнки. Куля калібру 14,5 мм пройшла крізь мішки з піском.

Максим народився 1 серпня 1997 року, в Харкові. До свого ювілею він не дожив 12 днів.

Лада Введенська повідомила, що Ісаєнко дуже боявся, що через юний вік його можуть відправити до пункту постійної дислокації.

«Максим зробив свій вибір... Його ніхто не мотивував і не змушував йти в армію... Він просто хотів захищати Батьківщину зі зброєю в руках», - написала вона у «Фейсбуці».

Залишилися батьки, в яких Максим був єдиною дитиною.

Бричак Володимир

Бричак Володимир Володимирович, військовослужбовець 15-го ОГПБ 128-ї ОГПБр.

У ніч на 4 липня, близько опівночі, Володимир був важко поранений пострілом ворожого снайпера. Злощасна куля увійшла над пластиною бронежилета і зачепила серце. Це сталося поблизу м. Торецьк, на Донеччині. Володимир ще півгодини боровся за життя, але реанімаційні заходи не дали результату. Він помер у Торецькій ЦРЛ.

Землячка воїна Ярослава Федур написала про обставини загибелі: «Володимир загинув десь о 23:45 - 23:58. Під час захоплення бойової позиції почався обстріл. Вони побігли на позиції для відбиття нападу. Бігли, пригнувшись. Куля пройшла над пластиною і зачепила серце».

Володимир прийшов на світ 13 лютого 1977 року, у місті Берегове, на Закарпатті. Похований на малій батьківщині. У місті оголосили триденну жалобу за загиблим.

Бричак був призваний за мобілізацією, після закінчення терміну служби підписав контракт і повернувся на фронт.

Тимощук Олексій

Тимощук Олексій Васильович, старший солдат, навідник кулеметного відділення мотопіхотного взво­ду 9-го ОМПБ «Він­ниця» 59-ї ОМПБр.

Пішов з життя 9 липня після тривалої боротьби з наслідками поранення.

29 червня поблизу с. Гнутове на маріупольському напрямку Тимощук пішов перевіряти мінні загородження перед окопами. У процесі почався обстріл із гранатомета. Від розриву гранати боєць отримав дуже серйозні уламкові поранення голови, очей, грудної клітини, живота. Дві доби за життя бійця боролися лікарі 61-го військового мобільного шпиталю, 1 липня його гелікоптером евакуювали у Дніпро. Тут Олексій переніс кілька операцій, прийшов до тями. 9 липня о 5:30 помер у лікарні імені Мечникова м. Дніпро.

Похований на Алеї Слави центрального кладовища рідного міста.

Олексій прийшов на світ 24 червня 1981 року, у Вінниці.

Майбутній воїн закінчив політехнічний технікум за фахом технiк-механiк. Працював будівельником. Восени 2016 року підписав контракт, спочатку служив у взводі матеріального забезпечення в тилу, але неодноразово писав рапорти про переведення у бойовий підрозділ на передову. 26 травня 2017 року приїхав у зону АТО, під Маріуполь, у свою першу ротацію.

«В Олексія залишилися троє дітей. Він міг не укладати контракт і залишитися вдома, але це було його рішення - стати на захист країни», - підкреслила радник голови Дніпропетровської ОДА Тетяна Губа.

Батько воїна помер раніше, залишились мати, сестра, дружина та троє дітей - двоє синів і донька.

Бабков Віталій

Бабков Віталій Ігорович («Лютий»), військовослужбовець 54-го ОРБ.

Загинув 10 липня близько 19:00 внаслідок підриву на вибуховому пристрої з «розтяжкою» в районі смт. Станиця Луганська.

Народився 13 лютого 1988 року, в селі Агробаза, Мангуського району, на Донеччині. В останню путь його провели тут же 12 липня.

Захищав рідний Донбас і Україну з 2014 року - спершу в складі добровольчих батальйонів, потім - у лавах ЗСУ. Побратими згадують Бабкова як веселого й доброго воїна, який своїм позитивом завше підтримував інших.

У Віталія залишились мати і сестра.

Турчин Володимир

Турчин Володимир Богданович, сержант, номер обслуги 2-го гранатометного відділення протитанкового взводу роти вогневої підтримки 2-го гірсько-піхотного батальйону 128-ї ОГПБр.

Отримав численні важкі поранення внаслідок обстрілу українських позицій у районі Зайцевого із застосуванням БМП-1 та стрілецької зброї. Володимир потрапив під вогонь під час зміни вогневої позиції та переміщення в укриття. Лікарі не змогли виграти боротьбу за життя воїна. Він помер 12 липня о 8:30 на операційному столі у Центральній районній лікарні Бахмута.

Народився 12 травня 1990 року, на Львівщині, у місті Жовква. Тут воїна і поховали.

З 1 березня 2014 року проходив службу в Жовківському РВК на посаді начальника служби захисту інформації. 31 травня 2015-го підписав контракт на військову службу.

На Турчина чекали батьки. Одружитися зі своєю нареченою він не встиг, хоча вже було призначено дату весілля.

Кистерний Ігор

Кистерний Ігор Миколайович, старший сержант, командир відділення гранатометного взводу роти вогневої підтримки 13-го ОМПБ «Чернігів-1» 58-ї ОМПБр.

Куля ворожого снайпера влучила у серце воїна 14 липня о 22:55 в районі Бахмутської траси, поблизу с. Новотошківське, на Луганщині. Близько опівночі ДРГ противника під прикриттям снайперського вогню намагалась наблизитися впритул до позицій українських військових. Штаб АТО звітував, що тієї доби російсько-терористичні війська різко активізувалися на Луганському напрямку, зокрема, у районі Новотошківського.

Журналіст Назар Приходько інформував, що куля поцілила у серце Кистерного з відстані 500-600 метрів.

«Якщо хтось спробує мене запевнити, що місцеві обригани, які розграбовували «Метро» і вбивали мирних мешканців у підвалах, здатні на такий постріл - я лише гірко-гірко посміхнусь. Тобі було 33, вік Ісуса Христа. Ти його не пережив, проте я впевнений - ти вже поруч з ним тримаєш над нами небо», - написав Приходько.

Народився майбутній захисник 21 березня 1987 року, в селі Семенівка, Чернігівської області. Тут і похований.

Із 2006 до 2016 року був прикордонником, служив у відділі прикордонної служби «Семенівка» Чернігівського прикордонного загону ДПСУ. Грав у складі місцевого ФК «Ревна». Контракт на військову службу в ЗСУ уклав 2016 року, служив у Конотопі. З травня 2017-го виконував завдання у зоні АТО.

В Ігоря Кистерного залишились мати і сестра.

Наумов Дмитро

Наумов Дмитро Миколайович, старший сержант, головний сержант 1-го мотопіхотного взводу 2-ї мотопіхотної роти 17-го ОМПБ «Кіровоград» 57-ї ОМПБр, в/ч А4279.

Загинув під час обходу позицій у складі групи, зачепивши «розтяжку», що привела у дію одразу дві міни МОН-90. Внаслідок вибуху воїн отримав поранення, несумісні з життям.

Дмитро народився 15 серпня 1983 року, в Дар'ївці, Білозерського району, Херсонської області. В останню путь загиблого провели на малій батьківщині.

Наумов 10 років працював в охоронній фірмі. Воював на Донбасі добровольцем зі самого початку російської агресії. 30 травня 2016-го підписав контракт.

Побратими і волонтери підкреслювали, що Дмитро практично безперервно був на передовій 3,5 року. Під час прощання на кладовищі військові побратими Наумова повідомили, що подали документи для нагородження героя Орденом «За мужність» посмертно.

У Дмитра залишилась дружина і троє синів: 2007, 2010 та 2015 р. н.

Джерело: Цензор.НЕТ