Час креативних індустрій потребує популярних наукових знань, зокрема, в соціогуманітарній сфері та філософії.

Будь-яке наукове знання за своєю суттю, якщо придивитися, не є езотеричним, тобто, таким, що належить обмеженій групі осіб, яка його зберігає, транслює і примножує. Мова, радше, про загальнолюдське надбання, перепон у доступі до якого не має бути. Але це - в ідеалі. Дійсність значно складніша. Не всі члени того чи іншого суспільства є фахівцями з конкретних наукових питань та проблематик, і не важливо, йдеться про природничі та формальні науки чи про соціогуманітарні та філософію. Тобто, поголовно всі не можуть бути експертами з певного наукового питання, бо це не належить до сфери їхньої професійної діяльності. Водночас, є таке поняття, як рівень загальної освіченості, ерудиція, тобто, набір теоретичних і практичних знань та вмінь, які особа має, окрім тих, що необхідні їй у щоденній професійній діяльності. Потреба створення механізму широкого транслювання знань у суспільстві породжує інститут школи, а згодом вищої школи (університету, академії, інституту тощо), але в певний момент зіштовхується з тим, що має бути створено й механізм позаінституційного поширення знань. Власне, мова про популярну науку, про навчання не задля школи, а задля життя, яке в людини, істоти соціобіологічної, не зводиться суто до пошуку нової технології зварювання металів в умовах відкритого космосу або відкриття нових законів фізики і не провадиться суто в її студентські роки.

Життя, про яке мова, не є математичним, тобто, таким, що вкладається у формули, як-от теплова динаміка. Якщо порівнювати складність світу, фізика елементарних частинок приблизно співмірна зі складністю людського суспільства та кожного його члена. У фізичному світі атоми не думають про себе, кожна молекула, кожен атом, кварк, протон поводяться однаково. Натомість, кожна людина має індивідуальність і є унікальною, мислить і запитує про себе. «Що я можу знати?», «Що я маю робити?», «На що я можу сподіватися?» - ця тріада запитань, що стали крилатими завдяки німецькому філософові Еммануїлу Канту, лежить в основі знань людини про себе та свою діяльність у суспільстві, тобто, в основі гуманітаристики та соціальних наук. Поряд маємо філософію - особливу форму пізнання світу, яка витворює систему знань про найзагальніші характеристики, максимально узагальнювальні поняття й фундаментальні принципи реальності та пізнання. Все це оті «науки про дух», про які свого часу писав німецький мислитель Вільгельм Дільтей. Справді, доволі часто чути: навіщо ця ваша гуманітаристика разом зі соціологією та філософією потрібні, адже вони не дають результату у вигляді прибутку, технологій, які можна монетизувати? Яка з них користь? Це те запитання, на яке згадані форми людського знання мають відповісти у своїй популярній формі.

Позірна легкість

Чи є труднощі в популяризації соціогуманітарного знання й філософії поза межами університетів та інших науково-освітніх закладів, де таке знання створюють і передають? Йдеться про специфічне знання, тож і його популяризація повинна мати специфіку. Річ у тім, що гуманітарні науки, на перший погляд, є легшими, доступнішими, здаються такими, що, на відміну від наук формальних, як-от математика, чи природничих, як-от молекулярна біологія, нібито не потребують зусиль. Через цю примару до гуманітаристики притягується багато дилетантів, осіб без спеціальної освіти й навичок, які одним махом беруться вирішувати надзвичайно складні питання і не зважають на підводне каміння та пастки, адже вони не знають уже давно пройдених наукою ходів, наявних наукових парадигм та методів дослідження. Наприклад, історія або мовознавство не є такими простими, як комусь може здаватися. І цю складність треба показати. Зробити це здатна саме царина популярної гуманітарної науки чи філософії. Варто наголосити, що нічого спільного з псевдонаукою згадана царина не має. Їх не потрібно плутати, бо це буває шкідливо не лише для конкретної особи, а й для цілого суспільства, як, наприклад, у випадку з відвертою міфотворчістю про трипільську версію українського етногенезу, котру використовують у власних інтересах румунські та російські шовіністи, чи абсолютно абсурдним твердженням, що місто Одесу заснував герой грецьких легенд Одіссей.

Гуманітаристика та філософія дають змогу людині, яка на них знається, ширше подивитися на своє суспільство й порівняти його з іншими в різних контекстах, збагнути, чи можна казати про високу якість життя її локального соціуму за наявного політичного устрою та стилю правління. Так, філософія, гуманітаристика й ідеологія пов'язані між собою тісніше, ніж остання й вища математика. «Чия влада, того й релігія», - прозвучало в 1555 році під час укладання Аугсбурзького мирного договору між протестантськими німецькими князями та Карлом V Габсбургом. Пізніший час показав, що чия влада, того й гуманітаристика в широкому сенсі поняття. Фактичне знищення гуманітарних наук у СРСР на національному рівні, тиха, але виразна заборона масового вільного опанування населенням Радянського Союзу іноземних мов, філософія в її марксистсько-ленінському форматі (всі засоби для критики й полеміки поза вузькими рамками дозволених тем категорично заборонені), науковий атеїзм, історична та мовна русифікація - ось дійсність України як фактичної російської колонії до 1991 року. Вагома частина покоління українського Розстріляного відродження - науковці-гуманітарії. Чого лише Агатангел Кримський вартий. В умовах бездержавності хтось мав зберігати образ альтернативних радянським української держави, культури та науки. І ці хтось - не лише українські політичні діячі, наприклад, причетні до ОУН, в екзилі, а й науковці-гуманітарії. Юрій Шевельов, Іван Огієнко, Наталя Полонська-Василенко, Дмитро Чижевський, Омелян Пріцак та ще дуже багато інших продовжили свої наукові студії за кордоном, не забуваючи повсякчас робити так, аби українська тема не зникала зі світового наукового та культурного дискурсу, легітимізували її вагомість. Природничі й формальні науки породжують знання, які справді дає технологічний приріст, але не впливають на політичний і соціальний стан суспільства та зміни в ньому.

Специфіка гуманітаристики також полягає в тому, що гуманітарні науки та філософія мають не один спосіб доведення. Їх у цих царинах багато, але від того питання об'єктивності знання не стає для них менш важливим. Завдання популярної гуманітаристики - дати звичайним людям ключ для розуміння цих багатьох систем доведення. Річ у тім, що в щоденному житі мало хто користується одним-єдиним способом верифікації інформації в стилі позитивістів, бо є ще, принаймні, кілька способів довести щось, і згадана вище царина популярної науки має враховувати це. Стосовно того самого питання в гуманітаристиці є багато думок, багато різних теорій та гіпотез, які конкурують між собою, і в тій поліфонії істина подеколи народжується, а подеколи - ні.

Якщо поглянути на розвиток філософії, скажімо, на метафізику, яка досліджує надчуттєві та найвищі засади буття, то від досократиків до Ніколаса Решера (творця сучасної системної процес-метафізики. - Ред.) матимемо набір можливих авторських інтерпретацій того самого явища, які інколи кардинально різняться між собою.

Суспільство так чи інакше має упередження, зокрема, й щодо свого функціонування, розвитку, проблем. Багато хто впевнений, що йому відома суть гуманітарних проблем. І що менше знань має людина, то складніше підважити таку впевненість. Тому популярна гуманітарна наука повинна розмовляти зі суспільством простою і зрозумілою йому мовою, бо наявні упередження ближчі йому й миліші, ніж принципи та максими науки. Важливо не зміцнювати упередження, а, поважаючи переконання широких верств населення, змінювати його мислення, пояснювати хибність думок, спираючись на досягнення науки й таким чином прагнучи їх визнання. Гуманітаріям треба почати розмовляти зі суспільством простою і зрозумілою йому мовою, без перевантаження специфічною термінологією, найповніше пояснюючи, що означає той чи інший вжитий термін, категорія або поняття. Скажімо, побудова сучасної політичної нації в Україні, у складі якої різні за етнічним і релігійним походженням прошарки, потребує широкої трансляції адекватних наукових знань про різноманітний етнічний та історичний ландшафт і потужний релігійний ринок в Україні. Це значно знизило б рівень латентної ксенофобії в суспільстві, адже не завжди людина, яка відрізняється за віруваннями та походженням, є гіршою, зокрема, і як громадянин країни, порівняно зі звичними патернами. Коріння теорії управління і, якщо грубо, стратегічного планування та мистецтва ведення війни не так у точних чи природничих, як у гуманітарних науках і філософії.

Популяризатор науки - це той самий лектор чи вчитель, хіба що чіткого навчального плану немає й ніхто не утримує учнів у класі. Насправді утримати когось можна, лише зацікавивши, показавши корисність тієї чи іншої наукової інформації. У тому, щоб контакт між своєрідними вчителями та учнями відбувся і закріпився, зацікавлені, радше, перші, ніж другі. Тому що від позиції широкого загалу залежить вибір життєвих перспектив країни, вектор, куди вона прагне.

Ціна контенту

Знання мають свою ціну, і це твердження правдиве як для природничо-математичних наук, так і для гуманітаристики. Подекуди мова про грубі гроші, а подекуди - про час, затрачений на пошук необхідних матеріалів в архівах, опрацювання літератури, розкопки, польові дослідження тощо. Так, наука - це всесвітнє надбання, але вона аж ніяк не безплатна, як і її знахідки. На її популяризацію, тобто, логістику для широкого загалу, потрібен певний ресурс, передусім, ті, хто має достатню кваліфікацію, аби не просторікувати, а фахово викладати ту чи іншу тему. Не до кожного вітчизняного університету можна легко й просто потрапити на лекції провідних науковців. До того ж, у науковому середовищі є ті, хто працює, скажімо, у структурі Національної академії наук і не викладає в університетах. Живий контакт із вченими - це непогана річ, але, щоб бути можливою, вона потребує банальної інфраструктури. Сьогодні місцем, де можна прослухати популярну лекцію з різних галузей знань чи філософії, є креативні простори та книгарні, в яких діє формат або запрошених гостей, зокрема, закордонних, що виступають з одиничними лекціями, або своєрідного циклу лекцій, які читають один чи кілька науковців. З появою Інтернету та соціальних мереж рекламувати такі події стало значно легше.

Якщо йдеться про вітчизняний контекст, то таким чином українці познайомилися з багатьма представниками європейської сучасної філософії, дослідниками історії, літературознавцями та культурологами. Чи завжди такі зустрічі безкоштовні? Ні. Парадокс у тому, що науковці-гуманітарії, філософи ніби й мають прагнути популяризації свого заняття в суспільстві, проте не зобов'язані цього робити. Хтось повинен платити вченим за їхню роботу, зокрема, й за популяризацію знання. Це дещо нагадує ситуацію з музикантами: музику люблять усі, а платити за неї не надто воліють, хоча вона є результатом довгих років наполегливої праці виконавців і композиторів.

Наука, зокрема, гуманітаристика, має низку механізмів поширення знання, як-от наукові статті та монографії. Певним чином гуманітарне знання є таким, що написане та прочитане, і це також треба брати до уваги, якщо мова про його популяризацію. Очевидно, що широкий загал не вишуковуватиме й не читатиме наукових статей, спеціалізованих монографій чи філософських трактатів на цікаву йому тему. На допомогу тут приходить науково-популярна література, отой нон-фікшн, бум якого в царині природничо-технічних і гуманітарних наук уже спостерігається на Заході й потроху докочується до нас. Візьмімо, як приклад, книжку «Зброя, мікроби, харч. Витоки нерівностей між народами» Джареда Даймонда, що отримала Пулітцерівську премію 1998 року, або «Чому нації занепадають? Походження влади, багатства і бідності» Джеймса Робінсона й Дарона Аджемоглу, бестселери The New York Times і The Wall Street Journal, «Цивілізація. Як Захід став успішним» Ніла Фергюсона та довгу низку інших назв, зокрема, й українською. Так, це міждисциплінарні дослідження, не чистої води історія, філологія, літературознавство, культурологія чи релігієзнавство, але комплексність не робить їх гіршими, радше, дає повноту картинки.

Бестселер - це звучить гордо й заманливо, особливо в умовах сучасної культури. Варто звернути увагу в такому контексті й на культуру хіпстерів, які не лише полюбляють надсучасні гаджети та вінтажні програвачі з фотоапаратами, а й мають хоч якусь претензію на зацікавленість філософією. Пєлєвін, Коельйо, Бах і Муракамі не філософи, надто якщо порівняти з Ніцше, Рорті, Вайтгедом та ін. Але модою на філософське знання варто скористатися. Думаю, перші вагомі кроки в нас у цьому напрямку є. Наприклад, книжка Тараса Лютого «Ніцше. Самоперевершення». Це - хороший, європейського зразка нон-фікшн про особу та розвиток філософських поглядів однієї з ключових фігур європейської філософії ХІХ ст. Фрідріха Ніцше. Філософія є потужним джерелом нових ідей. Штучний інтелект, робототехніку свого часу вигадали не лише літератори, а й європейські філософи. Нон-фікшн - це нарація популярною мовою, але під позірною простотою ховаються довгі роки наукових студій, без яких постання жодної зі згаданих вище книжок неможливе. Науково-популярна література також є однією з найпростіших форм монетизації знання, його промоції широкому загалу.

Ще одним каналом популяризації гуманітарного та філософського знання є медіа. Такі потужні видання, як The Guardian, The New York Times, The Economist, мають окремі рубрики, присвячені науці, де висвітлюють її здобутки. На сторінки українських медіа наука, зокрема, гуманітаристика в усій її повноті, починає лишень повертатися.

Історичним наукам, зокрема, студіям української історії, та мовознавству в цьому сенсі ведеться легше, бо йдеться про речі, які безпосередньо стосуються дискусій державницького та політичного ґатунку в нашій країні. Є низка інтерв'ю з фахівцями в цих царинах і написаних ними статей. Є журналістські ініціативи, які показують українському суспільству його науковців, зокрема, й гуманітаріїв. Наприклад, Platforma, «Історична правда» тощо. Іншим дисциплінам соціогуманітарного блоку важче. Плюс у тому, що українські журналісти вже знають, де можна за потреби знайти фахових коментаторів з релігійних питань, етнолога, археолога чи культуролога. А от появи статей з культурної антропології у вітчизняних медіа поки що чекати марно. Хорошим популяризатором, скажімо, філософії є написання її дослідниками колонок для різних ЗМІ та ведення блогів, де так чи інакше йдеться про різні специфічні філософські проблеми.

Вагомими ресурсами для поширення знань у гуманітаристиці та філософії є також радіо й телебачення, Інтернет-канали на зразок YouTube. З останнім якраз найлегше завдяки наявності відповідного освітньо-просвітницького контенту як англійською, так і українською мовами. Лекції українських істориків, філологів, релігієзнавців, дослідників філософії, культурологів тощо є у всесвітній мережі, так само, як відеокурси з філософії чи історії, записані професорами Оксфорда. Виступ на TEDx, у яких йдеться про найсучасніші знання, зокрема, й з гуманітаристики та філософії, також варті уваги.

США, Канада та Європа мають свої потужні окремі телеканали, об'єднані назвою «Історія». Подивитися щось на кшталт каналу Discovery теж мало хто відмовиться. Так, це той випадок, коли відпочинок, атракція поєднані з просвітництвом, що є, радше, плюсом. Але зауважмо, що виготовлення такого відеоконтенту потребує витрат, зокрема, залучення спеціалістів-науковців і тих, хто знається на створенні сучасної анімації. У наших умовах дозволити собі такі речі ми поки що не можемо, тому дивимося закордонні програми, та й то, здебільшого, в Інтернеті. Не секрет, що українське телебачення не робить ставку на науково-просвітницькі програми, бо мильні опери та реклама значно прибутковішими. Проте, час від часу телевізійні проекти гуманітарного спрямування подекуди вигулькують. Щоправда, не регулярно, а їхня якість нерідко бажає кращого, як-от, скажімо, проект «Код нації» на ТРК «Україна». Міждисциплінарні студії, до речі, нікому ніколи не даються легко, бо потребують компетентності з багатьох напрямів наукового знання, які за кілька тижнів чи місяць не опануєш. «Історична правда» з Вахтангом Кіпіані на телеканалі ZIK - це інший, значно позитивніший приклад популярного медійного історичного контенту. П'ятихвилинки доктора історичних наук Владислава Верстюка на УР-1, у яких він порушує питання української та світової історії, теж популяризують гуманітарне знання. Можливо, молодь не дивиться телебачення і не слухає радіо, але популярна наука, зокрема, й гуманітаристика, існує для просвіти всіх - від наймолодших до осіб найповажнішого віку.

 

Автор: Ганна Трегуб

Джерело: «Український Тиждень»
матеріал друкованого видання № 40 (516)