Євгенія Ґеник за півтора місяця до смерті

Завжди хочеться розповідати читачам про живих людей. Але не завжди це вдається. Спілкуєшся з людиною, а через кілька днів дізнаєшся, що її уже немає серед живих. Та якщо про мертвих або добре говорять, або мовчать, то краще вже про мертвих розповідати. Так сталося з моєю краянкою, талановитою вишивальницею, майстринею з виплітання бісером, ткалею, дизайнером одягу Євгенією Ґеник. Мені пощастило єдиний раз у житті зустрітися з цією незвичайною жінкою, а враження склалося, що знав її все життя.

 

У березні 2016 року я побував на виставці виробів Євгенії Ґеник у Центрі української культури та мистецтва у Києві, яку організував відомий майстер-вишивальник Микола Симчич. Виставка була присвячена 90-річчю майстрині. Через кілька днів після виставки я зустрівся з майстринею в її помешканні в Коломиї, Івано-Франківської області. Мені важко було повірити, що цій енергійній і сповненій різних ідей жінці виповнилося 90 років. Вона охоче розповідала про своє життя і творчість, переодягнулася для зйомки в гуцульський стрій і показувала свої вироби. І навіть ще й знайшла сили приготувати обід, щоб пригостити мене, оскільки я прийшов через два дні після ювілею. Через півтора місяця, 18 квітня, я довідався погану новину: Євгенія Ґеник померла. Досі мені в це не віриться.

 

Вишивати Євгенія Ґеник почала в дитинстві. Уже тоді зароджувалися задуми, власні візерунки, потаємні роздуми та світосприйняття. Все це майстриня старалася передати ниткою на полотні.

«Коли мені було 5 років, - пригадувала покійна майстриня, - я бігала за мамою, бо дуже хотіла вишивати. Мама давала мені шматок полотна, щоб я за нею не бігала, і я собі вишивала. Потім запитувала, чи добре вийшло. Знаю, що воно було недобре, але мама казала, що добре. Згодом я пішла до школи в сусіднє село Середній Березів і там удосконалювала свої знання з вишивання, почала створювати власні візерунки».

Родина Ґеників (1930 р.)	Євгенія Ґеник (у центрі) зі сестрами

 

З тих пір майстриня перебувала у пошуку та утвердженні власного почерку у мистецтві вишивки. Постійно придумувала власні візерунки, ні в кого не копіювала. Швидше, копіювали в неї і видавали за своє. Значний вплив на творчість Є. Ґеник мали вишивальники: Ганна Герасимович, Олена Горбова, Михайлина Сабодаш. Крім того, збирала і досліджувала вишивку по всій Гуцульщині, Буковині та Покутті.

З гуцульських орнаментів (квадрат, ромб, прямокутник) Євгенія Ґеник створила свої неповторні композиції, тонко придумані, наповнені теплом душі та любов'ю. З одного елемента складала цілі орнаменти.

Твори майстрині, за словами вишивальника Миколи Симчича, «поліхромні, соковиті, сповнені дивовижної сили, декоративного звучання, вишуканості та невимовного тепла». Майстриня оволоділа понад 60-ма техніками вишивання. Вміло їх поєднуючи, досягла високої гармонійності своїх орнаментальних композицій. Найчастіше використовувала у своїх роботах техніки виворітної низинки і хрестик. А найбільший творчий злет був проявлений в інтер'єрних роботах. Здебільшого, Є. Геник працювала у своєрідному орнаментально-колористичному «напрямку», що має назву «чорнобривий»; він був історично сформований на території всіх чотирьох Березовів (Нижній, Середній, Вижній і Баня-Березів). Тутешня «чорнобрива» вишивка помітно різниться за своїми орнаментально-колористичними ознаками, рівнем наповненості від візерунків сусідніх сіл. Визначальною рисою є чітко графічне зображення орнаментальних мотивів із використанням традиційних елементів (зірничок, руж, кучериків, ріжків) у вишуканій чорнобривій гамі кольорів. Вершиною творчих успіхів Євгенії Ґеник є її церковні хоругви, подаровані церкві Вознесіння Христового у с. Вижній Березів.

У доробку майстрині рушники всіх регіонів України. Намагалася відобразити все правильно, щоб не причепилися науковці. А коли вони таки знаходили якісь неточності і докоряли, то вона тим не дуже переймалася. Казала, що спочатку ви зробіть, а тоді я буду користати з вашої поради. Вишивала сорочки, ясики, доріжки, штори, портрети, хоругви. Свої роботи присвячувала визначним подіям і людям. Тільки-но в голові виникали нові орнаменти, одразу викладала їх на полотно.

Щасливо промайнуло дитинство Євгенії Ґеник, зате юність майстрині припала на воєнне лихоліття ІІ Світової війни, а в 1947 році вся родина була вивезена до Сибіру за перебування її брата в лавах УПА. Очевидно, там було не до вишивки. Родину вивезли в поселення Верблюжинці, Омської області. По дорозі на заслання брат втік з поїзда. Пропонував сестрі втікати, але вона не відважилася вистрибувати з вагона. Втечу брата неможливо було приховати, тому в усіх вагонах було посилено охорону, а батьків побили охоронці з конвою.

«З Омська на поселення людей везли на відкритих машинах, - згадувала той страшний час Євгенія Ґеник. На той час випали великі сніги і так було пронизливо, що люди не чули тіла. Усіх вивезених поселили у бараках. Наша родина познайомилася з місцевою сім'єю і поселилися в них, але мешкали в сараї для худоби. Коли стало нестерпно спати в сараї, попросилися до хати на землю і так перезимували. Навесні тато пішов працювати будівельником, сестра Марія - у медпункт, а я - на телячу ферму ветлікарем, хоча не мала до того жодного стосунку. Пригадую, що ми були дуже голодні. Мама пекла млинці із замороженої картоплі і кукурудзяного борошна. Вони мало солодкавий присмак і були дуже несмачні».

Відбувши один рік заслання, Євгенії вдалося втекти з допомогою осілої української сім'ї. Люди самі купили їй квиток, дали куфайку і кирзові чоботи, їжу і посадили у вагон. По дорозі дівчину обікрали, але оскільки мала запас харчів, то спокійно доїхала до Києва. У Києві не було за що купити квиток. Але мала зі собою лисячий комір (батько був мисливцем), то на Хрещатику продала за 25 рублів. Купила квиток і поїхала до Івано-Франківська, а звідти - до Коломиї. У Коломиї, біля пошти, її зустріла знайома жінка і каже: «Євгеніє, тебе розшукують. У трьох районах опублікували твої фотографії». Дівчина зажурилася - як же їй дістатися додому. Вирішила, що йти по дорозі небезпечно і пішла через гори. Зайшла до знайомих на краю села. Побачивши дівчину, вони дуже здивувалися. Тиждень пожила в них і почала шукати новий притулок. Вирішила піти в село Чорний Потік, де раніше працювала вчителькою. Переховувалася протягом трьох років. Не мала жодних документів, а без них неможливо було влаштуватися на роботу, а сидіти на чужих харчах не хотілося.

Покутсько-гуцульські строї	Дівчина в народному строї, який змоделювала Є. Ґеник

 

Неподалік, у смт. Делятин, був ліспромхоз. Пішла до директора і запитала, чи взяв би на роботу. Директор погодився і запропонував їй вимірювати обсяг лісоматеріалів. Пропрацювала рік і перевелася в село Ворохту на посаду обліковця. У Ворохті пропрацювала також рік і зрозуміла, що це не її напрямок і поїхала в Коломию. Пішла у міський відділ освіти в пошуках роботи за фахом, але роботи для неї не знайшлося. Тоді пішла в обласну станцію юних техніків, розповіла директорові всю правду і попросилася на роботу. Він заспокоїв, сказав, що знайде та оформить згідно з трудовою книжкою. Пішли разом до прокурора, написали заяву, і вже через тиждень Євгенія була офіційно оформлена на гуртку крою і шиття на швейній фабриці.

«Я почала хвилюватися, - пригадувала Євгенія, - бо не мала жодних навиків у цій роботі. Але директор заспокоїв і сказав, що буду готувати робітників на фабрику. Написала оголошення, і набралося аж три групи. І так я студіювала крій вдома, а відтак, викладала на гуртку. Іспити в дітей приймав інженер фабрики. Пропрацювала на цій посаді два роки, а тоді директор дав мені гурток вишивки».

Через кілька років станція була переведена в Івано-Франківськ, і майстрині було запропоновано теж переїхати. Вона не захотіла, і директор повів її в Палац піонерів. Тодішній директор Марія Лучко сказала, що не має грошей на гурток, на що директор відповів: «Дасиш зі своєї пенсії. Не збіднієш». Спочатку вона дала півставки, а з початком нового навчального року дала цілу ставку, і так був створений гурток «Райдуга». Це було останнім працевлаштуванням Євгенії Ґеник, де вона віддала 28 років свого трудового стажу, навчивши велику кількість дітей прекрасному і вічному.

Після розпаду СРСР Палац піонерів став будинком школяра, а зараз - Будинок мистецтв. Учнів на гурток майстриня набирала по школах. На початку зародження гуртка вишивка була у великому занепаді. Селяни продавали свої автентичні речі. Пані Євгенія починала буквально з нуля, підняла вишивку на вищий щабель, діти почали посідати високі місця. Навіть ходила з учнями по заводах і фабриках з метою пропагування вишивки. Учнів майстрині ніколи не бракувало, навчалися цьому виду мистецтва навіть хлопці. Багато учнів Євгенії Ґеник невдовзі стали відомим вишивальниками.

Ткані рушники Є. Ґеник	Ясики

 

Коли гурток почав здобувати славу, назбиралося чимало вишиваних робіт, майстриня почала організовувати виставки у Коломиї та Івано-Франківську. А в 1977 році, в офісі музею під відкритим небом у Пирогові, було відкрито першу персональну виставку Євгенії Ґеник. Щоправда, тут були серйозні перепони. Коли вже вмонтували половину робіт, очільники КДБ, які стежили за майстринею і навіть викликали її на допити, заборонили відкриття виставки. Але тодішня заступник начальника коломийського міського відділу освіти Ніна Чужба зателефонувала у Спілку художників і домовилася про триденну виставку. Після цієї виставки Євгенія Ґеник отримала звання Народного майстра декоративно-ужиткового мистецтва, а також був відкритий шлях для подальших виставок по всій Україні.

У 1985 році, після успішних виставок і здобуття слави, Є. Ґеник вирішила вступити у Спілку художників. Коли звернулася в обласне відділення Спілки, то їй одразу сказали, що за першим разом не вступають. Так і сталося. За другим теж не пройшла, бо один з чиновників висунув свою сестру. Лише за третім разом вдалося пройти. Згодом вступила і в Спілку народних майстрів.

Будучи залюбленою у вишивку та маючи досвід крою шиття, майстриня почала моделювати жіночий і чоловічий народні строї. Ходила по селах, вивчала назву, колорит, гаму, тональність. Використовувала моделі різних регіонів Західної України. Також користувалася різною літературою. Скільки виготовила тих строїв - пригадати не змогла. На останній виставці у Києві було 28 строїв. Одну сорочку треба вишивати півроку, а виготовлення одного строю забирало в майстрині 7-8 місяців. Бувало, що продавала або дарувала строї. Авторські строї Євгенії Ґеник можна побачити у Канівському музеї Т. Шевченка, у музеї Шевченка в Палермо та багатьох інших. Пізніше вирішила не продавати, бо гроші розходяться, а збирати для майбутнього музею.

У дитинстві Євгенія Ґеник любила плести прикраси з бісеру, але через певні обставини надовго закинула це заняття. Пізніше вирішила відродити. Таким чином у Палаці піонерів був створений ще один гурток, де навчала дітей бісероплетінню. До речі, Євгенія Ґеник відродила рідкісну покутську техніку силяння бісеру самою ниткою, без голки. Вишивала бісером також сорочки. Любив це заняття й її чоловік, Іван Лобачук, котрий охоче допомагав і виставляв свої вироби на численних виставках.

Покутські і гуцульські строї Є. Ґеник	Фрагменти строїв

 

А ще чоловік змайстрував для Євгенії ткацький верстат, а родичка чоловіка навчила Євгенію ткати.

1997 року вишивки майстрині експонували в містах України, колишнього СРСР, Франції, Японії, Канади на 25 виставках. Персональні виставки майстрині відбувалися також у Києві, Сумгаїті, Баку. Одразу після отримання звання «Народний майстер декоративно-прикладного мистецтва СРСР» взяла участь у виставці, присвяченій 1500-річчю Києва, яку експонували в штаб-квартирі ЮНЕСКО в м. Париж.

Неодноразово, бувало, майстриня зустрічала зразки-схеми своїх новостворених авторських серветок, рушників чи сорочок у кольорових збірках, каталогах, альбомах. Та, оскільки в Україні чомусь не прижився закон «Про інтелектуальну власність», вона так і не змогла захистити свій творчий доробок.

Фрагмент гуцульського строю	Ґердани Івана Лобачука

 

Всі свої роботи майстриня тримала у невеличкій двокімнатній квартирі. Не раз були спроби викрасти їх, але, на щастя, не вдалося. У майстрині була мріяла про створення музею її робіт у Коломиї. Було багато обіцянок від місцевої влади, але все це так і залишилося обіцянками. Зверталася до коломийської влади з проханням зрушити з місця питання створення музею її вишиваних надбань директор Центру української культури та мистецтва Світлана Долеско. І навіть тривав збір підписів на підтримку відкриття музею Євгенії Ґеник. Хочеться вірити, що ця проблема матиме позитивне закінчення, і заповітна мрія майстрині буде здійснена.

Довідка

Народилася Євгенія Ґеник у селі Вижний Березів, Косівського району, Івано-Франківської області, 5 березня 1926 року. Померла 18 квітня 2016 р. З 1943 до 1945 рр. навчалася у Львівській педагогічній семінарії, а з 1945 до 1947 рр. працювала у школі в селі Чорний Потік, Надвірнянського району, яку сама й організувала. Вишиті покривала, обруси, рушники, оздоблені «березівськими» візерунками, прикрашають інтер'єри церков Торонто, Чикаго, Нью-Йорка. Євгенія Ґеник вишила майже 400 рушників, серветок, доріжок, скатертин, накидок, подушок, штор, килимів, чоловічих та жіночих сорочок. 2007 року, до 80-річного ювілею майстрині, була видана книжка-каталог творів Євгенії Ґеник.

Бібліографія:

Євгенія Ґеник. Альбом-каталог/Авт.-упоряд., переднє слово Є. Шевченко. Вступ. стат. М. Симчича. - К.: Народні джерела, 2007. - 72 с.: іл.