Міркування про сумні реалії з історії та сьогодення у переддень 60-ї річниці від часу вбивства у Мюнхені професора Льва Ребета.

На сьогодні, коли путінські війська проводять відверті й агресивні бойові дії на Донбасі, спецслужби та промосковська окупаційна адміністрація провокують міжнаціональні протистояння в анексованому Криму, а всередині материкової України таємні агенти Кремля проводять підривну діяльність та здійснюють теракти проти незалежної української держави, принагідно згадати, що 12 жовтня 1957 року, рівно 60 років тому, у баварській столиці, Мюнхені, на сходах будинку при вулиці Карлплатц, де тоді перебувала редакція часопису «Український самостійник», агентом КҐБ Богданом Сташинським було вбито провідного теоретика, ідеолога націоналізму та очільника ОУН за кордоном професора Льва Ребета. Як згодом виявилось, він був вбитий із загорнутого в газету пристрою, який вистрілював струменем синильної кислоти і був виготовлений у московській лабораторії, яка в сумнозвісну «добу» ЧеКа називалася «спеціальним кабінетом», у добу ОҐПУ-НКВД - «камерою», а за часів КҐБ - «спецлабораторією № 12», а зараз, у структурах всесильної й утаємниченої імперії «ФееСБе», вона, мабуть, називається «лабораторією Х». Це був ще один, але далеко не перший й зовсім не останній акт політичного терору большевицького Кремля. Рівно через два з гачком року, а саме 15 жовтня 1959 року, в під'їзді будинку при вулиці Крайтмайрштрассе, 7, у тому ж таки Мюнхені, о 13-й годині 5 хвилин, знайшли ще живого, але непритомного провідника закордонних націоналістів Степана Бандеру, який згодом помер. Тут медична експертиза виявила, що причиною смерті була отрута. Як згодом виявилось, агент кремлівського КҐБ, українець за походженням, Богдан Сташинський зі спеціального пістолета, очевидно вдосконаленого після вбивства Л. Ребета в тій же таки «спецлабораторії № 12», вистрілив в обличчя голові Проводу закордонних частин ОУН Степану Бандері струменем розчину ціанистого калію. Понад два роки по тому, 17 листопада 1961 року, німецькі судові органи проголосили, що безпосереднім виконавцем-вбивцею професора Льва Ребета та провідника Степана Бандери є Богдан Сташинський, який здійснив ці акти з наказу можновладців з Москви: спочатку - генерала КҐБ Івана Сєрова, згодом - такого генерала Алєксандра Шелєпіна і знову ж таки в обох випадках - з відома тодішнього очільника «партії-держави СССР» Нікіти Хрущова.

	Лев Ребет у 1940-х (світлина з німецького досьє кацету в Аушвіці)

За п'ять років після вбивства проф. Л. Ребета, від 8 до 15 жовтня 1962 року, було проведено докладне судове розслідування проти вбивці, яке дістало назву «Процес Сташинського». Присуд (вирок) проголошено 19 жовтня 1962 року, згідно з яким вбивцю очільників значної частини українства за кордоном було засуджено всього до 8 років в'язниці. Однак, головний висновок суду полягав у тому, що Німецький Верховний Суд у Карлсруґе ствердив, що головним обвинуваченим у вбивстві Льва Ребета та Степана Бандери є совєцький уряд у Москві. Лише через чотири десятки років в інтерв'ю російській газеті «Комсомольская правда» від 06.12.2005 р. останній «прєдсєдатєль КҐБ СССР» Владімір Крючков визнав, що «...убийство Степана Бандеры было одним из последних устранений КГБ насильственными методами нежелательных эле­мен­тов...»

Під сучасну пору урядові чинники та спецслужби путінського ЗАТ «еРеФ» звісно ж заперечують свою причетність до вбивства на території України білоруського журналіста Павла Шеремета, що протягом декількох років мешкав в Україні, автомобіль якого вибухнув від закладеної під нього міни в центрі Києва 20 липня 2016 року. Вони також вдають, що, буцімто, не мають жодного стосунку до вбивства прямо у середмісті Києва полковника Головного управління розвідки Міноборони України Максима Шаповала та до загибелі внаслідок теракту полковника контррозвідки СБУ Олександра Хараберюша, авто якого підірвали у прифронтовому Маріуполі. Північний, з дозволу сказати, «сусід» також не визнає свою причетність до вбивства найманцем колишнього депутата «Госдуми» Дєніса Воронєнкова, якого наші правоохоронці називали ключовим свідком у «справі Януковича», зокрема, щодо свідчень у цій справі про російсько-путінську агресію проти суверенної України. На рівні версій і припущень вищі посадовці українських ГПУ, МВС та СБУ вустами своїх численних радників, а інколи й безпосередньо самі майже завжди повідомляють ЗМІ про «руку Москви». Але про це важко сказати, бо ніхто ще не назвав конкретних замовників з північного сходу, які сидять у Кремлі, на Луб'янці чи деінде. Однак, ясно одне, що все це - ланки індивідуального терору з боку РФ проти журналістів, громадських діячів, українських військовиків та спецслужбовців. Хто ж конкретно давав вказівки з Москви? Достеменно це поки що невідомо.

В.Тимчій, С.Бандера, Л.Ребет та інші. 1932 рік

Однак, тепер відомі всі наказодавці, організатори та безпосередні виконавці вбивства 5 березня 1950 року у Білогорщі, поблизу Львова, Головнокомандувача УПА, голови Проводу ОУН на Українських Землях та Голови Генсекретаріату УГВР Романа Шухевича, яке сталося за якихось півроку після вбивства 24 жовтня 1949 року у Львові письменника Ярослава Галана. Знову ж таки, як і у випадку з вбивством Льва Ребета та Степана Бандери, все це було організовано в Кремлі на найвищому рівні. Вказівку на проведення цієї та інших подібних операцій у Західній Україні, як виявилось згодом, давав особисто тодішній очільник московських большевиків Іосіф Джуґашлвілі, більш відомий як Сталін, вказуючи на відомчій нараді за участю тодішніх спецслужбовців на незадовільну роботу «органов госбєзопасності» по боротьбі з «бандітізмом» у Західній Україні. Для виконання вказівок партійного керівництва були залучені генерал-лейтенант Ніколай Сєлівановскій (1901-1997), який у 1946-1951 роках був заступником міністра МГБ СССР та сумнозвісний Павєл Судоплатов (1907-1996), який раніше був безпосередньо причетним до вбивства голови Проводу ОУН Євгена Коновальця (1938) у Роттердамі, став організатором замаху на Льва Троцького в Мексиці, як також організатором ліквідації Олександра Думського (1946) та єпископа Мукачівської єпархії УГКЦ о. Теодора Ромжі. Якраз Судоплатов, який дуже добре знався в справах українського визвольного руху та підпілля, разом з генералом Сєлівановським вилетіли до України, де першому було «наказано зосередитись на розшуку ватажків бандерівського підпілля та їх ліквідації». Принагідно зазначу, що «знавець» в українських справах, московський терорист екстра-класу Павєл Судоплатов, народився на Півдні України, у Мелітополі, в мішаній українсько-молдавській родині, а наприкінці свого життя навіть називав себе «українцем». Кат Судоплатов був від 1927 року працівником секретного відділу «української ҐПУ» у Харкові, тоді ж він познайомився та одружився з такою собі Еммою Каґановою, білоруською єврейкою, також співробітницею ҐПУ, секретаркою сумнозвісного Мендєля Хатаєвіча, одного з організаторів Голодомору українців у 1932-33 роках.

	Українські гімназисти - майбутні очільники ОУН (світлина із архіву Л.Пришляк (Канада), публікується вперше)

Тепер уже також відомо, що в ніч з 4 на 5 березня 1950 року в Білогорщі було реалізовано у стратегічному контексті заходи, сплановані за участю московсько-большевицьких емісарів Сєлівановського та Судоплатова у вигляді конкретного «Плану чекістсько-військової операції зі захоплення чи ліквідації «Вовка» (Романа Шухевича)», який, між іншим, був формально затверджений заступником міністра «госбєзопасності УССР» В. Дроздовим й тим же таки представником МГБ СССР генерал-лейтенантом П. Судоплатовим. Водночас, був створений і оперативний штаб у складі В. Дроздова, П. Судоплатова, начальника УМГБ Львівської області полковника В. Майструка і начальника Внутрішніх військ МГБ Української округи генерал-майора Фадєєва. До операції також залучалися оперативні резерви 62 СД ВВМГБ у Львові, штабу Української прикордонної округи та Управління міліції м. Львів, а також військової сили (600 бійців), котрі були задіяні для «зачистки місцевості» на стику Глинянського, Перемишлянського та Бібрського районів, Львівської області.

Командир лісових братів-литовців Адольфас Раманаускас-Ванагас в 1947 році

До речі, якраз через чотири роки після вбивства Романа Шухевича стала чинною постанова ЦК КПРС від 12 березня 1954 року, яка встановлювала основні завдання в царині оперативної діяльності органів «государствєнной бєзопасності» у другій половині 1950-х років, в ній, зокрема, були поставлені й такі напрямні діяльності: «Боротьба з підривною діяльністю імперіалістичних розвідок та іноземних антисовєцьких центрів; ліквідація залишків буржуазно-націоналістичного підпілля на території Західної України, Білорусії та Прибалтики; боротьба з антисовєцькими елементами зі середовища церковників та сектантів та з іншими ворожими елементами всередині країни» (О. П. - стиль постанови збережено, довільний переклад з російської мій).

Як я вже зазначав вище, біля керма каральних спецорганів в СССР у середині - другій половині 1950-х років були - перший «предсєдатєль КГБ прі Совєтє Міністров СССР» (1954-58) Іван Алєксандровіч Сєров (1905-1990) та його наступник на цій посаді (1958-61) колишній очільник совєцького комсомолу Алєксандр Ніколаєвіч Шелєпін (1918-1994), який у вузьких колах Кремля мав порекло «желєзний Шурік». Очевидно, вони обоє керувалися злочинними вказівками з боку тодішнього керівника уряду СССР та комуністичної партії Нікіти Хрущова та інших членами Політбюро, що патронували відповідний напрямок роботи.

Доречно нагадати що, коли в Україні було вбито (1950) Романа Шухевича й заарештовано (1954) Василя Кука, а згодом у Мюнхені вбито професора Льва Ребета (1957) та провідника ЗЧ ОУН Степана Бандеру (1959), розгалужена мережа агентів КҐБ за вказівками компартії, проводила подібні «спецоперації» проти очільників національно-визвольного руху на теренах всієї «імперії зла» та за її межами, однак не завжди ці заходи були для КҐБ успішними. Так, наприклад, один з останніх очільників руху опору проти СССР в Естонії Аугуст Саббе після розгрому у 1952 році совєцькими спецслужбами та активістами загону естонських «Лісових братів п. н. «Оріон»», яким командував Яан Роотс, А. Саббе зумів урятуватись, пішов у глибоке підпілля й був убитий московськими спецслужбами в естонському повіті Вирумаа лише через понад чверть сторіччя, 28 вересня 1978 року.

	Лев Ребет

У Литві ж партизанський опір був чи не найсильнішим серед країн Прибалтики. Окремі тамтешні регіони, як і в Західній Україні, контролювалися повстанцями до початку 1950-х років. Керівником «Лісових братів» у Литві був спочатку Йонас Жямайтіс (1909-1953), іменем якого, до речі, у 1998 році названа Литовська військова школа у Каунасі. Його місце на посаді головнокомандувача оборонних сил «Союзу борців за свободу Литви» також у 1952 році посів Адольфас Раманаускас-Ванагас, який, окрім керівництва підпільним рухом братів-литовців, писав, редагував й публікував свої статті у партизанських часописах «Mylеk Tеvynк», «Laisvлs Vаrpas», «Misko Brolis», як також у газеті «Вільне слово», що виходила російською мовою й була призначена для совєцьких солдатів з окупаційних військ. За дивним збігом обставин, якраз у жовтні 1957 року, коли агент КҐБ Богдан Сташинський готував замах на очільника ОУН за кордоном професора Льва Романа Ребета, в Литві лідер литовських підпільників Адольфас Раманаускас-Ванагас ледь живий, у жахливому стані внаслідок тортур КҐБ-істів, з численними ранами, з проколеними очима, ушкодженим шлунком та статевими органами перебував у пазурах совєцьких спецслужб і дуже скоро був «засуджений» до смерті й страчений 29 листопада 1957 року. Очільники ж латвійських «Лісових братів» Альфонс Ребане і Альфредс Рієкстіньш мали іншу долю, подібну до тієї, яку мали націоналістичні провідники українців Лев Ребет, Микола Лебедь, Степан Бандера, Андрій Мельник та інші, що по війні опинились за кордоном, але не в Західній Німеччині, як українці, а у Великій Британії та Швеції. Латвійці брали участь у розвідувальних операціях союзників, тим самим допомагаючи партизанам на території окупованої Совєтами Латвії. Однак, більшість агентів (а їх було понад 20), відряджених МІ6, ЦРУ та шведськими спецслужбами впродовж 1945-1954 років, були заарештовані КҐБ та не могли контактувати з латвійськими партизанами та підпільниками. Ця слабка підтримка значно зменшилася після невдалої операції «Джунглі», внаслідок якої МІ-6 була серйозно скомпрометована через діяльність совєцьких шпигунів у своїх лавах.

У цьому контексті слід згадати операцію англійської МІ6 за участю керівника Служби безпеки закордонних частин ОУН Мирона Матвієйка (1914-1984), який вночі з 14 на 15 травня 1951 року з групою емісарів ЗЧ ОУН у складі 5 осіб був закинутий з англійського військового літака на територію Тернопільщини, неподалік села Бишки. Вже 5 червня цього ж року вся група була захоплена спецбоївкою МГБ УССР біля села Кальне, в Зборівському районі. Через кілька днів після цього (причому, незалежно від групи М. Матвієйка), а саме 19 травня 1951 року, на західні землі України «прилетіла» місія УГВР на чолі з керівником Краєвого проводу ОУН на Західноукраїнських Землях (ЗУЗ), членом ЗП УГВР, майором-політвиховником УПА Василем Охримовичем (псевдо - «Грузин», «Далекий», «Дальній», «Чужий») (1914-1954), який був десантований на Дрогобиччині для координації дій українського підпілля, але 6 жовтня 1952 року він також був також схоплений спецгрупою МГБ поблизу села Войнилів, на Івано-Франківщині.

Світлина із справи Миколи Лебедя

На окреме дослідження заслуговує діяльність досі дуже втаємниченої структури «К-3», що діяла під егідою англійських спецслужб та ЗЧ ОУН, серед співробітників якої ми можемо назвати, крім її керівника з українського боку Богдана Підгайного (псевдо «Аскольд», «Бик», «Доктор») (1906-1980), - Богдана Маціва, що натепер замешкав у Канаді, Святослава Василька, що нещодавно пішов з життя в англійському місті Ноттінгемі, Модеста Ріпецького, Володимира Керода, Юліяна Маґура. До речі, у своїй книзі «Про себе і КҐБ розповідає «Марко» (1996), упорядником якої св. пам. Святослав Василько Юліян Маґур («Марко») зокрема, пише, що: «... В таборі я став членом Союзу Українців Британії (СУБ), де мене вибрали головою осередку. Там же вступив до Спілки Української Молоді (СУМ), обирався членом ЦК СУМу, ОУН(б), працював освітнім референтом підрайону. Вільного часу майже не було. На тих посадах довго не перебував тому, що Богдан Маців та «Горислав» (О. П. - ймовірно, це Модест Ріпецький (1921-2004) - лікар, видавець, вояк УПА в 1944 Лемківському курені, організатор Українського Червоного Хреста в Тактичному відтинку «Лемко», співорганізатор куреня «Рена», курінний лікар) (керівні члени ЗЧ ОУН) викликали мене до Манчестера і запитали, чи готовий допомогти воюючій УПА в Україні. Моя відповідь була однозначна. Таку згоду дав уже раніше, заповняючи анкету. Незадовго, у 1951 році, я приїхав до Лондона і зустрівся з подібними мені членами ОУН... У 1952 році до нас приєднали розвідників, який планували закинути на терени України разом з радистами. З того нічого не вийшло, бо англійці, як я вважаю, побоялися дати свій літак, а перейти німецько-чеський кордон не вдавалося через його сильне укріплення. Наступив 1953 рік. Мене, «Марка», і розвідника «Голуба» вирішили закинути на повітряній кулі на територію Польщі...» Але це - тема окремого мого дослідження, яке я наразі здійснюю.

	Вітушка Міхал Апанасавіч  (1907-2006) - очільник бєлоруського антисовєцького руху

І лише одному з керівників нечисленного антисовєцького підпілля на території Білорусі вдалося уникнути від переслідування совєцьких спецслужб. Це був такий собі Міхал Апанасавіч Вітушка, що набув слави тамтешнього «невловимого месника». Він був, до речі, освіченою людиною, як і згаданий мною вище литовець Адольфас Раманаускас-Ванагас. Міхал Апанасавіч виконував обов'язки редактора підпільного часопису БНП «За волю», видавав численні листівки, пропагандистські плакати й газети, а керовані ним білоруські партизани в часі Другої світової війни активно співпрацювали як з Армією Крайовою, так і з УПА, зокрема, в спільних акціях на Поліссі, з УПА «Поліська Січ» Тараса Бульби-Боровця, при звільненні Олевська. Міхал Вітушка продовжував боротьбу в Білорусі аж до 1956 року. Згідно з деякими джерелами, пізніше він перебрався спочатку до Польщі, потім - до Західної Німеччини, де й помер 27 квітня 2006 року.

За сучасним визначенням, основним інструментом гібридної війни, яка поєднує принципово різні типи і способи ведення війни, що скоординовано застосовуються задля досягнення основних цілей, є створення державою-агресором у державі, вибраній для агресії, внутрішніх суперечностей та конфліктів з подальшим їх використанням для досягнення політичних цілей агресії, які досягаються звичайною війною. Одним з типових компонентів сучасної гібридної війни з боку Москви є застосування тероризму аж до актів державного та індивідуального тероризму; при цьому Кремль намагається бути публічно непричетним до жодних терористичних актів, наприклад, таємних убивств політичних діячів та чолових осіб визвольних рухів різних країн. Від початку свого створення Московська імперія, а пізніше - большевицька Московщина укладала оборудку з недержавними виконавцями - бойовиками та організаціями, зв'язок з якими формально повністю нею заперечувався. Від самого початку таємні відділи каральних органів кремлівських большевиків - ЧеКа, ОГПУ, НКВД, а пізніше їхні сумно відомі «спадкоємці» МГБ-КҐБ, й зрештою, путінське «еФеСБе» жорстоко й підступно руками своїх агентів вчиняли розправу над чоловими діячами українського національно-визвольного руху, представниками політичної еліти спочатку в часі підсовєцької, а згодом - в умовах вже незалежної України...

Але повернімося до складних перипетій української історії, трагедій українського націоналістичного руху у 20-му сторіччі та політичних скритовбивств його чолових діячів за злочинними наказами можновладців із Кремля.

Тут, напевно, доречно зауважити, що український націоналізм, революційний і демократичний, як дві ідеології і як два політичні чинники в українському житті на еміграції в Європі, починаючи від другої половини 1940-х років і закінчуючи кінцем 1950-х років, пов'язаний, щонайперше, з двома найпомітнішими постатями. Це - Лев Ребет й Степан Бандера. Саме Ребет та Бандера відіграли в розвитку української націоналістичної думки та практики того часу чи не найважливішу роль. Це вони продовжили ідейно-програмові концепції, започатковані попереднім ходом історії і скристалізували раніше окреслені на Рідних Землях світоглядні концепції в Організації Українських Націоналістів революційного відламку.

Лев-Роман Ребет був молодшим за Степана Бандеру більш, ніж на три роки - Ребет народився 3 березня 1912 року, а Бандера - 1 січня 1909 року, перший - у родині поштового урядника в Стрию, на Львівщині, другий - у священичій родині у Калуському повіті, на Станіставівщині, у селі Старий Угринів. Однак, саме Стрий, місто на Львівщині, вперше з'єднало їхні долі - обидва вони навчались в «українській класичній гімназії», були активними пластунами, а згодом - членами нелегальної націоналістичної організації «Вищі кляси українських гімназій», пізніше влилися до лав Союзу Української Націоналістичної Молоді (СУНМ), потім - Української Військової Організації (УВО), що її очолив полковник Євген Коновалець, й, відтак, тоді ще єдиної і могутньої ОУН під Проводом цього ж полковника. У Стрию, до речі, народився й батько Степана Бандери - Андрій Михайлович Бандера (1882-1941), виходець з міщан-рільників Михайла Бандери та Єфрозини з роду Білецьких; пізніше - священик УГКЦ, член НТШ від 1910 року, обраний 1919 року послом Української Національної Ради ЗУНР, капелан УГА, який на початку Другої світової війни був засуджений військовим трибуналом Київського військового округу, зокрема, й за те, що він був «батьком керівника краківського центру ОУН Бандери Степана Андрійовича» на кару смерті й страчений у Києві 10 липня 1941 року.

Очільник розвідцентру К-3 ЗЧ ОУН Богдан Підгайний (Аскольд) (світлина із архіву Л.Пришляк, публікується вперше)

В той час, коли Бандера в 1928 році вступив для здобуття високої освіти на агрономічний факультет Львівської політехніки, Ребет двома роками пізніше записався на правничий факультет Львівського університету. Бандера закінчив політехніку в 1934 році, а Ребетові через діяльність в ОУН та часті арешти вдалося закінчити правничі студії університету лише перед Другою світовою війною. За деякими даними, влітку 1929 року один із найвидатніших керівників націоналістичного руху молоді Степан Охримович, активний студентський діяч із міста, де народився Лев Ребет, - Стрия - приєднав Степана Бандеру до ОУН. На початку 1930-х років Бандера став керівником референтури пропаганди в Крайовій Екзекутиві ОУН, яку тоді очолював Іван Габрусевич (1902-1944), Ребет був призначений Провідником окружної екзекутиви ОУН-Стрий. Починаючи від другої половини 1933 року, Степан Бандера призначається полк. Євгеном Коновальцем на становище Крайового Провідника ОУН, перебравши цю посаду від тогочасного голови КЕ ОУН Богдана Кордюка (псевдо - «Новий»). Після арешту Бандери у справі атентату на польського міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького і за приналежність до ОУН саме Лев Ребет змінив його на цій посаді за наказом того ж таки полковника Євгена Коновальця. Зустрінуться вони лише через п'ять років, у вересні 1939 року, у Кракові, вже після початку Другої світової війни та падіння Польщі.

Друга польська столиця Краків на тривалий час після падіння Польщі стала центром українського громадського, політичного та культурно-просвітницького життя на еміграції. Саме тут опинилися, звільнені з польських тюрем, чимало членів ОУН, серед них - Лев Ребет і Степан Бандера, крайовим провідником ОУН на території Генеральної губернії був полк. Роман Сушко, який був призначений на цю посаду головою ПУН-у полк. Андрієм Мельником. Власне, Краків, а ще словацьке містечко Піщани, стали останніми місцями передвоєнних контактів Льва Ребета та Степана Бандери. Думається, що між ними та іншими націоналістичними провідниками тривали довгі розмови про тактику й стратегію революційної боротьби від часу розв'язання війни німцями проти большевиків на території України та про можливості й місце ОУН у цій боротьбі.

Степан Бандера тоді писав: «...Мандрую до Кракова. Тут входжу в гурт ініціаторів організаційної праці, роблю дрібну роботу будня. За весь цей час довідуюся від багатьох про те, що діялося впродовж п'яти років... Для мене стає очевидно: Провід не функціонує (не працює), забагнення загально відоме... З друзями виробляю собі оцінку в ситуації та план, що треба робити.. Від Проводу - жодного плану, жодної інструкції, ініціативи». Очевидно, що чимало часу забирав тоді довоєнний конфлікт в ОУН, який призвів до остаточного розколу в Організації. Однак, були й інші, важливіші завдання Революційного Проводу, який постав у лютому 1940 року, в Кракові, на конференції українських націоналістів, прибічників Степана Бандери, Ярослава Стецька та Льва Ребета. У 1941 році першим очільником цього Проводу було обрано Степана Бандеру. Зокрема, зусиллями бандерівського відламу й було створено Український Національний Комітет та створено Похідні групи ОУН(б).

Лев Ребет згадував, що «...в останні дні перед походом німців на Схід почалася гарячкова і корисна праця організації, і цей короткий час деякою мірою вирівняв утрату цілого року, вщент виповненого розігруванням внутрішнього конфлікту. Впродовж трьох місяців була виготовлена інструкція для похідних груп, в якій детально накреслені плани політичної роботи на місцях і вказівки, як організувати окремі ділянки державного життя».

Ким були тоді, перед німецько-совєцькою війною, провідники Лев Ребет та Степан Бандера?

Очевидно, що це були молоді, тридцятирічні українські націоналісти, які понад усе бажали бачити Україну вільною й незалежною державою. Все своє життя вони були революціонерами. Пристастне бажання української самостійності не полишало їх у часи польської окупації обтяжливих слідств та жорстоких тюрем. Вони шкодували, що були волею долі та обставин ув'язнені польським режимом і тоді втрачали час для розгорнення активної діяльності, однак були раді з того, що нарешті польська держава «впала» і відкрилися нові можливості для реалізації їхніх планів. Вони не думали тоді про теоретичні напрацювання чи досконалі політичні конструкції після початку війни на території України, але щиро мріяли про сприятливий для ОУН(б) й України розвиток наступних подій. Раніше у них був свій Провідник, старший товариш по боротьбі й керманич УВО та ПУН полковник Євген Коновалець, підступно вбитий, як я вже зазначав вище, знову ж таки большевицьким агентом Павлом Судоплатовим-«Валюхом» у Роттердамі, в травні 1938 року. Євгеном Коновальцем захоплювались й перед його пам'яттю схиляли голови тисячі українських активістів з ОУН, які в пошуках кращої долі для України згодом вирушили на Схід у складі Похідних груп ОУН обох відламів. До війни ж саме націоналістична молодь намагалася у прийнятний для більшості молодого членства спосіб звільнити Організацію від жорстких умовностей та орденської закутості, авторитетів «батьків» з ПУНу та підняти її на небувалу висоту. В їхній уяві визрівав інший «план» визволення України - більш швидкий, більш раціональний й, безумовно, більш сміливий. Нові орієнтири, як могутній фактор у світоглядному і практично-політичному плані, стали предметом роздумів і спроб керівного ядра щойно посталої на початку 1940-х років Революційного Проводу та революційної, тобто, бандерівської ОУН. Але у довоєнному середовищі українських активістів Ребет і Бандера були разом. Бандера був також і формальним лідером як голова Революційного Проводу ОУН. Лев Ребет також залишався на провідних ролях як один з останніх провідників Крайової Екзекутиви колись ще єдиної ОУН.

 

(Далі буде)