Усе
літо Красногорівка не сходила зі стрічок новин - проросійські бойовики «від
душі» гатили у напрямку цього містечка з усіх можливих калібрів. Так, за словами військових та місцевих мешканців,
обстріли у червні були одними з найсильніших за останні півроку. Чи не кожну
літню ніч красногорівці переживали жах: бойовики відкривали стрілянину
настільки різко й потужно, що люди подекуди навіть не встигали перебратися до
підвалів. І хоча зараз ситуація дещо покращилася, настрої у людей зовсім не
оптимістичні.
За таких обставин кожен
рятує свою психіку у свій спосіб. Значна частка дорослого населення у цьому
питанні довіряє «старому перевіреному способу» - алкоголю і «дискотекам». Але,
на щастя, у місті є люди, які розуміють - найкращим порятунком у темні часи є
відчуття внутрішньої свободи, творчість і любов. Саме до таких цінностей апелює
Ольга Миколаївна Кицманюк - керівник міського творчого клубу «Веселка».
Ольга Миколаївна - з тих
людей, на яких сьогодні тримається українська ідея у прифронтовій частині
Донбасу. Незважаючи на страшні бої, які точилися у місті ще кілька років тому,
на щоденні та щонічні обстріли, ця жінка щодня вітає дітей своєю лагідною
усмішкою, яка хоч на деякий час повертає малечі відчуття тепла і безпеки.
«Веселка»
є своєрідним місцевим будинком культури. Наприкінці 90-х будівлю, в якій
облаштувалася студія, продали з молотка, тому клубу довелося переїжджати. За
словами Кицманюк, займалися навіть у маленькій кімнатці бібліотеки, яку вдалося
ненадовго орендувати після звільнення Красногорівки від бойовиків. Так
«Веселка» і кочувала, змінивши близько десятка локацій, допоки Ольга не
«вибила» приміщення у ЖЕКу.
У клубі раді бачити всіх,
було би бажання приходити і навчатися. І воно є, адже заняття у «Веселці» - чи
не єдиний спосіб у Красногорівці хоча б ненадовго забути про гнітючу атмосферу
та відігнати негативні, але такі нав'язливі думки на кшталт «ми нікому не
потрібні». Коли в місті внаслідок обстрілу зникло світло і, відповідно,
обірвався зв'язок через Інтернет, умільці студії домовлялися про зустрічі, як
колись давно - вивішували оголошення: «Зустрічаємося після обстрілів».
Займалися зі свічками, ліхтариками, але приходили і старанно вишивали, шили,
малювали...
| |
Кицманюк дуже пишається
своїми учнями: «Дітки вступають до вищих навчальних закладів на спеціалізовані
творчі факультети, стають художниками, архітекторами. Ось так вступила наша
Поліна Корсун у Донецьк, а коли почалася війна - перевелася до Києва. Ще одна
дівчина - у Миколаєві, працює графіком-ілюстратором». При цьому, багато хто
виїхав у Росію, як зазначає Ольга, здебільшого, через батьків. «Вони хочуть
додому, але змушені жити там з батьками. Ми підтримуємо зв'язок у соцмережах,
діти обіцяють вирости і повернутися додому, в Україну», - посміхається Кицманюк.
За її словами, у довоєнний
час до клубу дітей відбирали, по суті ділили на талановитих і звичайних. «Зараз
навіть не дивимося - вміє чи не вміє, обдарована дитина чи просто старанна.
Діти приходять у студію, щоб висловитися, - каже Ольга. - «Веселка» для красногорівської
дітвори - яскравий проблиск на тлі доволі похмурого життя. Творчість відволікає
від неподобства, що коїться навкруги, дитина втягується в копітку роботу, з
азартом відточує кожну деталь своїх шедеврів. Крім того, навіть якщо наші
випускники не стануть художниками, принаймні, вони будуть всебічно розвиненими
особистостями».
Зараз у «Веселці» творчістю
займаються 80 дітей різного віку - приходять і випускники, і зовсім маленькі
дітки. Хтось береться до роботи завзято, з вогником, а хтось пропускає заняття.
Ольга до «прогулів» ставиться з розумінням - у кожного своя мета.
Звичайно, для самовираження
діткам необхідно вдосталь краму - ниток, стрічок, паперу, олівців, тканини та
інших витратних матеріалів. Ольга зізнається: у цьому плані клуб виживає,
головним чином, власними силами і за рахунок волонтерської допомоги. «Скільки
разів зверталися до держави, щоразу відповідь одна і та сама - немає грошей на
фінансування. А витратного матеріалу потрібно дуже багато». Через це пані Ольга
за власну зарплату купує малечі фарби, тканину, нитки. І гірко жартує:
«Уявляєте, я - найбагатша людина Красногорівки!»
Ольга Кицманюк зазначає, що
спочатку всі малюнки були похмурими, чорними і сірими, а зараз дітки прагнуть
малювати у світлих тонах. «Колись запропонувала намалювати наше місто - і ніхто
не малював руїни, всі картинки були світлими, навіть зелень світла. Адже діти,
як і всі, підсвідомо чинять спротив страхіттю. Всім хочеться чогось радісного
та яскравого, внутрішній світ прагне щастя і свободи», - каже Ольга.
«Окупація Красногорівки
сталася якось неочікувано», - каже Ольга. «Просто одного ранку очі відкрила - а
тут блокпости, люди з автоматами, незрозуміло, що відбувається. Єдине почуття -
це страх, коли тобі назустріч їде машина, і звідти стирчать автомати. Нічого
незрозуміло, жах охоплює. Схоже, знаєте, на Гондурас, як у фільмах, - згадує
Ольга Миколаївна. - Тут приїжджають якісь люди, кажуть, що нас будуть бомбити
танки, «Гради», населення евакуюють. Врешті-решт, нас вивезли в Ростов, а там
передавали з рук у руки. Коли прийшла до тями й усвідомила, що відбувається,
ледве виїхала назад».
Із Красногорівки виїхали
більше, ніж половина мешканців - з майже 16 тисяч осіб у місті залишилося
тільки 7-8 тисяч. Досить високий відсоток тих, хто поїхав до Росії. Велика
частина тих, хто залишився, до України налаштована якщо не вороже, то
неприязно. Однак, Ольгу Кицманюк така ситуація не бентежить - свою позицію
змінювати вона не має наміру. «У мене пунктик такий - я живу вдома, мене звідси
не витравиш. Я люблю цю землю, що б не відбувалося, в яких умовах не доводилося
б жити - це мій дім, і зраджувати його не можна».
А жити
в Красногорівці дійсно нелегко. Красногорівка не має такої промислової
цінності, як, скажімо, та сама Авдіївка з її коксохімічним заводом. Раніше у
місті працював вогнетривкий завод, який виробляв цеглу. Після того, коли
проросійські терористи перебили газопостачання міста, завод припинив свою
роботу, запустити його поки що неможливо.
Як і будь-яке прифронтове
місто, Красногорівка має відчутні проблеми з водопостачанням. До речі, цю
ситуацію намагалися використати проросійськи налаштовані сили з міркувань тиску
на категорично проукраїнського голову військово-цивільної адміністрації
Красногорівки - Олега Ліванчука. У вересні серед Інтернет-ЗМІ та у соцмережах
сепаратисти намагалися розповсюдити інформацію про те, що проблеми з
водопостачанням виникли через високу заборгованість перед «Водою Донбасу».
Власне, ситуація з питною водою тут була складною і до війни - як пишуть
місцеві мешканці у соцмережах, Ліванчуку вдається втримати ситуацію під
контролем, у місто регулярно привозять питну воду, а по трубах тече технічна
вода (як, власне, по всій області).
За словами Ліванчука,
довоєнний борг перед «Водою Донбасу» складає близько 2,5 мільйонів гривень, а в
період війни до нього додалося приблизно стільки ж. Держава наразі не видає
субсидій, за допомогою яких існує реальна можливість повністю погасити борг.
Проблему із неякісною водою може, в свою чергу, вирішити запуск нового
підприємства.
Значно серйознішою є
проблема у місті з газопостачанням - внаслідок боїв під Мар'їнкою у 2014 році
газопровід, від якого Красногорівка отримувала газ, було перебито. Відновити
постачання наразі немає жодної можливості, тому люди вже четвертий рік
користуються електричними горілками. З електрикою у місті ситуація дещо краща,
проте тарифи зростають, а оплатити рахунки населення фактично не має жодної
змоги.
Місцеві мешканці
намагаються вижити на мізерні соціальні виплати - причому, хтось отримує 2/3
гуманітарної суми, а комусь не платять нічого. Люди кажуть, що виживають,
переважно розраховують лише на благодійні організації - міжнародний фонд
«Карітас», фонд «Допомога», чеську організацію «Людина в біді», ПРООН, ЮНІСЕФ,
Товариство Червоний Хрест та інші. Вони привозять місцевим мешканцям воду і
харчі, постачають речі і медикаменти, допомагають ремонтувати будівлі, які
постраждали від обстрілів.
Оскільки Красногорівка, по
суті, є передмістям Донецька, ворог обстрілює її регулярно. У місті немає
жодного вцілілого будинку, а від східної частини залишилися практично самі
руїни. Тут особливо очевидними є наслідки методичних обстрілів «визволителів» -
самотньо стоїть пограбоване бойовиками АТБ, змережана кулями зупинка
громадського транспорту, навколо видніються руїни житлових будинків...
Психологічну
атмосферу в Красногорівці ніяк не покращує всюдисуща проросійська пропаганда.
Тут ї дуже добре «ловлять» російські та сепаратистські радіохвилі, по
телевізору вільно транслюється «Оплот-ТВ», хоча кілька українських телеканалів
все ж є. Проукраїнськи налаштовані красногоровці отримують інформацію за
принципом «хто хоче - той дізнається»: шукають в в Інтернеті, ловлять канали
через супутникові тарілки. Але це - підхід тих, кому справді не все одно.
Велика частина населення просто не буде морочитися пошуками тарілки чи
патріотичної радіохвилі.
Проте, Ольга Кицманюк
дивиться на ситуацію з притаманним їй оптимізмом та надією: «Не все втрачено. У
багатьох мешканців нормальне ставлення до українських військових. Часто бачу,
як молодь розмовляє зі солдатами, мирно спілкується, а скільки дівчат у нас
заміж повиходили! Не все так погано, як здається».
Фото
автора та благодійного фонду «Дар»