rss
02/16/2019
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#345

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Наша Історія \ Загадка найостаннішого гетьмана – Данила Скоропадського

Чи легко це - стати найостаннішим в історії, коли після тебе не лишається більш нікого?.. Хтозна, хтозна. У будь-якому випадку це - неочікувано. Бо людина завжди сподівається на краще. На підтримку і співчуття інших. На наявність, бодай, одного послідовника. Однак, смерть плутає всі карти, ламає плани. Лишається сама лише пам'ять про історію майже біблійну. Хоча й українсько-емігрантську.

Ставав другий - першим

Важко сказати, в чому саме полягає причина такого стану речей: можливо, генетичний код людства містить специфічний дефект, а може, небесні зорі час від часу складаються в несприятливу комбінацію... В будь-якому випадку, Біблія фіксує цікаву і водночас лиховісну тенденцію, згідно з якою «номер перший» раптом починає пасти задніх, тоді, коли «номер другий» висувається на провідні позиції. Навіть не з власної волі, а просто тому, що так вийшло.

Почалося з дітей Адама та Єви: найстарший їхній син Каїн несподівано для себе самого вколошкав молодшого Авеля, а ставши братовбивцею - був приречений поневірятися світом. Відтоді центральне місце в біблійній історії посіли нащадки Сифа - наймолодшого їхнього брата.

Із двох Ісакових дітей більшою кмітливістю відзначився молодший, Яків. Спочатку він купив право первородства у свого старшого брата Ісава за тарілку сочевичної юшки, а далі оманою видурив у батька благословення, призначене, знову ж таки, старшому.

Коли патріарх Яків перед смертю напучував нащадків, то оминув добрим словом і найстаршого свого сина Рувима, і наступних за ним по старшинству близнюків Симеона та Левія. Тоді благословення найстаршого спадкоємця патріарха дісталося «молодому левові» Юді - четвертому з братів.

Найперший давньоєврейський цар Саул царював через пень-колоду, припускався тих чи інших помилок. Скінчилися всі перипетії висвячуванням нового царя - колишнього чередника Давида, слава і велич якого невдовзі багатократно перевершили діяння попередника.

Жахлива доля чекала на Давидового первістка, народженого його коханою жінкою Вірсавією: немовля померло всього лише на сьомий день життя. Цар Соломон, при якому Давньоєврейське царство досягло піку могутності, насправді був їхньою другою дитиною...

Тенденція наявна, тож можна припустити, що на своєрідного першопрохідця конкретного роду - первістка - падає надто велике навантаження та надто сувора відповідальність перед «і мертвими, і живими, й ненародженими». Не всі здатні з тією відповідальністю впоратися. Саме тут з тіні первістка, зазвичай, і виходив молодший брат, який перехоплював втрачену старшим ініціативу.

За сімейними обставинами...

У гетьмана Павла Петровича Скоропадського і його коханої на все життя дружини Олександри Петрівни Дурново дітей було багато. Зокрема, три доньки: Марія (майбутня графиня Монтрезор), Єлизавета (в шлюбі - Кужим) та Олена (в другому шлюбі - Отт). Синів також було троє: старший Петро, середній Данило й молодший Павло. Останній помер у 3-річному віці в серпні 1918 року. Тоді ж пані гетьманша втратила на стадії вагітності ще одну дитину, відомості про стать якої зі зрозумілих причин не збереглися.

У контексті даної статті нас цікавлять саме гетьманичі, яких після смерті наймолодшого залишилося двоє. Однак, старший Петро був надзвичайно хворобливим, до того ж, «букет» його численних недуг вінчала епілепсія. На роль спадкоємця батькової слави й титулу він явно не годився. Оскільки ж гетьман Скоропадський взявся сумлінно впроваджувати в життя теорію В'ячеслава Липинського про українську «трудову дідичну монархію», то питання зі спадкоємцем постало в родині дуже гостро.

Рішення було знайдене в суто біблійному дусі, окресленому вище: хотів того Данило чи не хотів, але ж саме він лишався єдиним реальним кандидатом на те, щоб колись прийняти булаву з рук свого батька. Якби не погодився на такий варіант, то поставив би під удар весь проект відродження інституту гетьманства на українських теренах. Як людина надзвичайно віддана і сімейним традиціям, і українській справі, допустити такого гетьманич не міг нізащо. Отже, мусив погодитися.

Хоча рішення це далось йому, очевидно, дуже непросто. Попервах на роль спадкоємця готували все ж таки старшого з братів - Петра, тож в юному віці Данило мріяв про... мистецьку кар'єру. Так-так, ще хлопчиком він непогано грав на скрипці, обожнював театр. Однак, сама лише думка про перспективу виходу українського гетьманича на сцену вкрай бентежила високопоставлене подружжя, тому хлопця наполегливо «попрохали» подумати про заняття, яке більше б личило шляхтичеві.

Вже перебуваючи на еміграції, по закінченні гімназії Данило вступив до Берлінського технічного університету. Згодом влаштувався інженером на електротехнічну фабрику Siemens & Halske. Вже переїхавши у Велику Британію в зрілому віці, до самої смерті працював у складі керівництва англійської філії американської літакобудівної компанії «Dzus Fastener Co Inc». Сам керівник компанії - етнічний українець Володимир Джус - неодноразово зауважував: якби не громадсько-політична діяльність, Данило Павлович міг би зробити значно успішнішу, до того ж, більш стрімку кар'єру... Проте, не склалося, бо, так би мовити, «за сімейними обставинами» мусив брати найактивнішу участь у гетьманському русі.

Аби довершити портрет гетьманича, додамо, що переважну частину дорослого життя він займався спортом - добре веслував, полюбляв подорожувати річками на човні. Отаким він був: знатний шляхтич, який мав з часом очолити український монархічний рух, інженер з вищою технічною освітою та з реальним досвідом роботи в великих промислових компаніях, поціновувач мистецтва і спортсмен. І при цьому... катастрофічно самотній.

Про недоліки мемуарів

Читаючи прямі свідчення людей про своїх сучасників або якісь події минулого, ми схильні сприймати їхні слова за чисту монету: мовляв, якщо людина каже - отже, так воно і було! Насправді ж будь-які свідчення несуть на собі відбиток особистості того, хто свідчить: тому, розповідаючи про один і той же предмет, різні люди опишуть його в різних категоріях і звернуть увагу на різні аспекти.

Не можна також забувати і про особистий інтерес - а він у тому, щоб завжди довести власну правоту. Причому, правоту на той часовий момент, коли дається свідчення: саме тому оцінки тих чи інших подій, дій тих чи інших осіб з часом можуть змінюватися... Отак усе складно!

Окрім розрізнених відомостей про життя й діяльність Данила Скоропадського, розлогі спогади про нього залишили, мінімум, троє людей. Насамперед, потрібно виокремити книгу спогадів «Остання з роду Скоропадських», написану наймолодшою зі сестер - гетьманівною Оленою та істориком Павлом Гай-Нижником. Однак народилася вона аж 5 липня 1919 року, коли гетьманська родина перебувала на еміграції в Німеччині. Отже, життя і діяльність брата напередодні ІІ Світової Олена сприймала з точки зору спочатку дитини, потім вельми юної дівчини. В 1940-1948 роках вони взагалі жили по різні боки Ла-Маншу, надалі бачилися доволі спорадично.

Спогади Галини Мельник-Калужинської лягли в основу художньо-документальної повісті «Наречена гетьманича», написаної журналісткою Валентиною Штинько. До об'єктивності цим споминам далеко, оскільки пані Мельник-Калужинська оцінювала гетьманича Данила вельми емоційно і, здебільшого, з людської точки зору. До того ж, «наречена гетьманича» - це категорія соціальна, але ніяк не офіційна посада в гетьманському русі. Насамкінець, якщо спочатку родина Скоропадських прийняла цю добродійку з розпростертими обіймами, то за деякий час навпаки відмежувалася від неї. Отже, спогади Галини Мельник-Калужинської повинні мати приховану мету: виправдати дії, котрі, зрештою, спричинили розрив з гетьманською родиною.

Після Помаранчевої революції в Україну приїхав Борис Тугай-Бей, котрий називав себе позашлюбним сином Данила Скоропадського. Народився він на початку квітня 1956 року, на момент смерті Скоропадського йому ще й року не виповнилося. Отже, всі його статті та інтерв'ю ґрунтуються, здебільшого, на споминах матері Олександри Тимченко. Мабуть, зайве зазначати, що і цей чоловік, і його матір родиною Скоропадських так ніколи й не були офіційно визнані... За словами історика Павла Гай-Нижника, гетьманівна Олена надіслала йому зі Швейцарії юридичну довідку про аналіз ДНК, де чітко вказано, що між нею і Тугай-Беєм немає жодної кровної спорідненості.

Таким чином, інформації про найостаннішого українського гетьмана у вигнанні, нібито, не бракує. Однак, специфіка інформаційних джерел не дозволяє дослідити головну загадку його життя та діяльності.

Кому він міг заважати

Річ у тім, що помер Данило Скоропадський в шпиталі Нью Енд, розташованому в Хемпстеді (Лондон) рівно 60 років тому - 23 лютого 1957 року, о 7:05 ранку. Звісно, важко повірити в те, що день смерті українського гетьмана у вигнанні (так, на той час вже повноцінного гетьмана...) збігся з бундючним радянським святом - Днем Радянської армії, авіації та флоту абсолютно випадково.

Однак, цього замало! Річ у тім, що представниця родини Скоропадських, яка гостювала у брата на момент смерті, - старша сестра Марія, графиня Монтрезор, не наполягала на розтині. Уявіть ситуацію: Данило Павлович ніколи нічим серйозним не хворів, займався спортом... як раптом ввечері 22 лютого у нього стався раптовий крововилив у мозок, що за кілька годин спричинило смерть. Чому ні старша сестра, ані Галина Мельник-Калужинська, з якою гетьман офіційно заручився 13 лютого, і котра піклувалася про вбиту горем Марію, не побажали дізнатися, що саме спровокувало фатальний крововилив?! Звісно, вони могли керуватися етичними міркуваннями: не надто приємно усвідомлювати, що в нутрощах тіла близької тобі людини порпається коронер. Але не слід виключати, що жінки були чимсь або, швидше, кимсь налякані.

Як тут не згадати невиразні чутки про можливе отруєння Данила Скоропадського?! Звісно, неможливо встановити це заочно та ще й через шість десятиріч після смерті останнього гетьмана у вигнанні. До того ж, мотиви отруєння могли бути як особистими, так і пов'язаними з лідерством в українському монархічному русі. Можливим є також варіант «провокації наосліп»: зацікавлені в ліквідації інституту гетьманства сили могли підбити на рішучі дії персону, котра мала ті чи інші особисті причини помститися Данилові Павловичу.

Що ж за сили це могли бути?.. Зважаючи на збіг дня смерті останнього гетьмана з великим радянським святом, підозра мимоволі закрадається сама собою. Безумовно, вище радянське керівництво було б у захваті від такого «подарунка» та ще й у «чоловічий» день 23 лютого!..

Але якщо так, то чому ліквідація сталася саме 1957 року, а не раніше?! Якщо повернутися в минуле на чотири десятиріччя назад від того моменту, то варто згадати наступне. Після Лютневої революції 1917 року війська Російської імперії стрімко «червоніли» від більшовицької агітації. Щоб запобігти їй, Павло Скоропадський (між іншим, за дорученням голови Тимчасового уряду Олександра Керенського, генералів Миколи Духоніна й Лавра Корнілова!) провів українізацію великої кількості військових частин. Звісно, ніхто не очікував, що навесні 1918 року це обернеться проголошенням Української держави на чолі з гетьманом Скоропадським...

Однак, за декілька наступних місяців гетьманат різко втратив привабливість в очах народу. Головних причин три:

- невдала земельна реформа (до того ж, надмірно затягнута);

- намагання встановити «дідичну» (спадкову) монархію на противагу історичній виборній традиції;

- опора на німців, які явно програвали І Світову війну.

Опинившись в еміграції, гетьманці поступово, але повільно й невпинно втрачали вплив на українську діаспору. Спочатку Український Союз хліборобів-державників, заснований у Австрії в 1920 році, в 1930-х роках розколовся. Віддані Скоропадському люди об'єдналися в Союз гетьманців-державників... Однак було запізно: звання найбільш авторитетної емігрантської сили перебрала на себе Організація українських націоналістів, заснована у Відні в лютому 1929 року. Й хоча згодом стався її розкол на ОУН(м) та ОУН(б), проте порівняно з ними обома СГД пас задніх.

Так тривало довгі роки. Й лише коли наприкінці квітня 1956 року на запрошення англійського уряду радянська урядова делегація на чолі зі самим генсеком Микитою Хрущовим відвідала Лондон, там відбулася низка спільних українсько-польських акцій протесту проти дій тоталітарного режиму СРСР. Через це зірвалося підписання широкомасштабної торговельно-економічної угоди, Радянський Союз не отримав англійські товари й технології, Велика Британія не вийшла на радянський ринок...

А тепер - «вишенька на тортику»: на спільні акції протесту українських емігрантів вивів СГД, очолюваний гетьманом у вигнанні Скоропадським! Не минуло й року, як Данило Павлович помер від раптового інсульту, причому, з невідомих причин посмертний розтин тіла не було зроблено. Ще через два роки - в травні 1959-го - був тепер уже безборонно підписаний 5-річний радянсько-британський договір про товарообіг. Наслідки настільки сподобалися обом сторонам, що в 1964 році договір пролонгували ще на 5 років.

Звісно, не можна нічого стверджувати заочно. Лишається єдине: будь-що керуватися українськими інтересами, самовіддано працювати на благо батьківщини. Вона може бути близькою чи далекою, окупованою чи вільною - це не має значення. Бо іншої України в світі нема! Власне, приклад такого життя й залишив нам Данило Павлович Скоропадський - найостанніший наш гетьман.

Від редакції:

Нещодавно вийшла у світ книга Тимура та Олени Литовченків «Принц України». Запрошуємо разом з авторами поміркувати, що ж таки сталося 60 років тому...

 

Напад СРСР на Польщу: уроки минулого для майбутнього, яке вже настало

Перманентна гібридна війна Кремля проти України у контексті діяльності спецслужб Москви…

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com