У грудні 1952 року під час підготовки проекту постанови ЦК КПРС «Про Головне розвідувальне управління МГБ СРСР» на одному із засідань Комісії Сталін зауважив: «У розвідці ніколи не будувати роботу так, щоб атакувати в чоло. Розвідка має діяти в обхід.. Інакше будуть провали, і важкі провали. <...> Постійно змінювати тактику, методи. Постійно пристосовуватися до світової ситуації <...> Найголовніше, щоб у розвідці навчилися визнавати свої помилки. <...> Не можна бути наївним у політиці, але надто не можна бути наївним у розвідці. <...> Розвідка - свята, ідеальна для нас справа. У розвідці має бути кілька сотень людей-друзів (це більше, ніж агенти), готових виконати будь-яке наше завдання».

Мав рацію найкращий друг чекістів: «Не можна бути наївним у політиці, але надто не можна бути наївним у розвідці». Одначе, цю універсальну пораду-інструкцію чомусь не взяв до уваги очільник СБУ Василь Грицак, який 3 вересня в ефірі телеканалу «Прямий» несподівано звернувся до керівника ФСБ РФ Олександра Бортнікова із закликом припинити діяльність, яка може дестабілізувати ситуацію в РФ, та дати привід російським військовим розпочати повномасштабну агресію проти України.

Мало того, пан Грицак заявив: «Я до вас звертаюся як офіцер до офіцера... Навіть в умовах війни є правила, які не можна порушувати працівникам спецслужб. Ви перейшли всі межі, які тільки можна перейти. І ви, і я знаємо, що до організації терактів на території України - і в Одесі, і у Харкові, і у Херсоні та в інших містах - причетні працівники спецслужб РФ».

Цікаво, як би зреагував на таку заяву Йосип Віссаріонович? Про які «правила, які не можна порушувати працівникам спецслужб», може йти мова? Чи можна уявити, щоб Лаврентій Берія звертався до Гіммлера, Мюллера, Кальтенбруннера із закликом-проханням дотримуватись норм етики й моралі? Бойовий американський генерал Двайт Айзенгавер, згодом президент США, наголошував, що шпигунство хоч справа брудна, але необхідна.

Чи, може, був сенс звернутися «як офіцер до офіцера» генералові Муженку до начальника Генерального штабу Росії, а міністру внутрішніх справ Арсену Авакову до командувача Нацгвардією РФ із пропозицією «жити дружно»?..

Питання саркастично-риторичні. Бо Шевченківський районний суд Києва дозволив затримати і доставити до суду для обрання запобіжного заходу у вигляді арешту начальника Генерального штабу Збройних сил Росії Валерія Герасимова і ще 10 російських військових, підозрюваних в організації військового конфлікту в Україні. А ще ГПУ розслідує кримінальні справи стосовно 46 високопосадовців - громадян Росії - за ведення агресивної війни проти України та інші тяжкі злочини. Зокрема, повідомлено про кримінальну підозру міністру оборони РФ Сергієві Шойгу, заступникам міністра оборони РФ Дмитрові Булгакову і Миколі Панкову...

«Дружніх розвідок не буває. Є розвідки дружніх держав...Чому з моїм відходом через корупцію у владі на найвищому рівні, через їхні офшори, нове керівництво СБУ відновило контакти з ФСБ Росії?.. Чому заступник глави СБУ Фролов, якого призначив президент Порошенко, ставить підписи і офіційно звертається до ФСБ, до Російської Федерації, до країни-агресора в 2016 році. Ще й звертається (це важливо!), коли Наливайченко в 2014 році ініціював і досягнув розірвання всіх угод з ФСБ Росії і всіма спецслужбами країни агресора?» (з інтерв'ю Валентина Наливайченка в авторській програмі Алесі Бацман «Бацман LIVE» - «Бульвар Гордона», № 37, 2017).

«Коли Грицак звертається до керівника спецслужби країни-агресора, це - принизливо» (Богдан Яременко http://glavcom.ua/columns/bogdan­ya­re­men­ko/koli-gricak-zvertajetsya-do-ke­riv­ni­ka-specsluzhbi-krajini-agresora-ce-pri­niz­li­vo-436048.html).

У РФ правлять чекісти, гебня. Їхній ідеал - це Сталін і СРСР. Їхні методи - теракти, вбивства, репресії і... війна. Нічого дивного в цьому немає. Теперішній міжнародний тероризм був сконструйований на Луб'янці в штаб-квартирі КДБ після шестиденної війни на Близькому Сході в 1967 році. Про це свого часу аргументовано розповів генерал-лейтенант Іон Пачепа, очільник румунської розвідки - найвисокопоставленіший перебіжчик-спецслужбіст із країн соціалістичного блоку. Не менш цікаве свідчення генерала Олександра Сахаровського, який майже два десятиріччя очолював зовнішню розвідку СРСР: «У сучасному світі, коли ядерна зброя зробила застосування військової сили застарілим методом, тероризм повинен стати нашою основною зброєю».

Тож не дивно, що терористичні методи використовують теперішні спецслужби РФ. Уже згадуваний Василь Грицак змушений констатувати, що ФСБ РФ засилає в Україну диверсійні групи для здійснення терористичних актів, вбивства державних діячів, а президент України в щорічному посланні до Верховної Ради 7 вересня висловлює (очевидно, небезпідставно) думку, що білорусько-російські військові навчання вважає підготовкою до масштабної війни...

Згадаймо недавню історію: «Россия справедливо считает Крым своим - потом и кровью многих поколений русских людей полита дорога к нему и он сам. <...> А пока что украинские власти делают одну ошибку за другой, раз за разом ставя ножку на югославскую тропинку: объявили и Крым, и Севастополь своими <...>Итак, если Россия не отступится от Крыма, между нею и Украиной в самом недалеком будущем начнется вооруженный конфликт. Это очевидно» (Собеседник. - № 22, 1992).

Та з логікою у багатьох українських політиків і високих держслужбовців частенько виникають проблеми. Юрій Гримчак, заступник міністра з питань тимчасово окупованих територій і внутрішньо переміщених осіб України, приміром, заявляє, що у законопроекті про реінтеграцію Донбасу терміну «вій­на» не буде: «Ми можемо назвати це війною. Тоді фактично ми оголошуємо війну Росії (?! - О. Р.). Як тоді зрозуміти роль/функцію ГПУ, яка розслідує кримінальні справи стосовно високопосадовців - громадян Росії - саме за ведення агресивної війни проти нашої держави?

Своєрідну гібридну позицію демонструє Антон Геращенко, народний депутат, радник міністра внутрішніх справ: з російським народом ми, мовляв, не воюємо. Росіяни, мовляв, уже майже два десятиріччя під гнітом диктатора Путіна. Натомість, Ірина Геращенко, віце-спікер, переконана, що «кожен росіянин повинен відповісти за війну» - остання російська соціологія це підтверджує: рейтинг «Єдиної Росії» перевищує 50%, Путіна підтримують більше, ніж 83% громадян.

1990 року в інтерв'ю «Московским новостям» генерал КГБ Олег Калугін слушно зрезюмував: «Коли людей постійно змушують дивитись в один бік, коли вони позбавлені інформації, вони перестають думати». Людей можна відучити думати й в інший спосіб - закидавши їх величезним обсягом інформації, в якій відсутні державні дороговкази й орієнтири. У нас, на жаль, гору бере саме такий варіант. ЗМІ в руках антиукраїнських сил виконує забійницьку роль, не інформативну.

«На жаргоні КДБ зміна минулого називалося «поданням чого-небудь в образі чогось іншого» (по суті, «фабрикуванням», або «фальсифікацією», або «підтасовуванням фактів») і було суворо засекреченою інформацією... Метою Росії є маніпулювання майбутнім, а не лише отримання знань про минуле. Через це ідея полягає в тому, щоб фабрикувати нове минуле для об'єктів супротивника і змінити їхнє сприйняття в світі» (Іон Пачепа). Нині московська телепропаганда, взявши на озброєння знамениту фразу Мао Цзедуна про те, що брехня, повторена сто разів, стає правдою, запрацювала в посиленому режимі. Антиукраїнському. Антизахідному.

Два роки тому на одну з моїх статей, присвяченій розвідці, відгукнувся генерал-майор запасу Олександр Шарков: «Я як перший начальник зовнішньої стратегічної розвідки незалежної України повністю поділяю стурбованість автора статті з приводу стану справ у цій найважливішій для національної безпеки сфері діяльності нашої держави в умовах відвертої військової агресії з боку «братньої» сусідньої Росії. Потрібні кардинальні, зокрема, кадрові, заходи. Зволікання загрожує величезними військовими, політичними та економічними втратами! Історія це однозначно підтверджує».

Справді. Усвідомлення небезпеки дозволяє краще зрозуміти, що першорядне, а що другорядне. І найголовніше - змушує діяти безпомильно, без розкачки. Про це ще 2500 років тому знав китайський стратег Сунь-цзи, який наголошував, що для перемоги над ворогом треба про нього володіти максимально повними знаннями, які можна отримати лише від людей і лише за допомогою розвідки, за допомогою спецслужб.

Свідчення обізнаної людини - Володимира Горбуліна, директора Національного інституту стратегічних досліджень, академіка НАН України: «Російська культурна політика на українському напрямі була повністю інтегрована в загальну стратегію ліквідації української державності. Для російської пропаганди широко використовуються не лише засоби масової інформації, але й культурно-розважальна індустрія: кінематограф, шоу-бізнес, начебто, неполітичні, «культурні» програми телебачення і радіомовлення, Інтернет тощо».

У будь-якій державі є так звана п'ята колона, приховані колаборанти. Тож українським спецслужбам треба активніше займатись глибинними розробками агентури, які включають професійне стеження за потенційними організаторами та ймовірними керівниками проросійського підпілля, складну й небезпечну роботу під прикриттям. І не треба при цьому демагогічно спекулювати щодо надуманого порушення основних принципів демократії чи апелювати до вигаданих «російсько-офіцерських чеснот» (їх надто добре продемонстрував Іловайськ), тим паче, під час війни. Хай і неоголошеної.

«Усі вороги, які мають хоча б найменші прикмети антиукраїнської діяльності, - це об'єкти конспіративного контролю з боку нашої правоохоронної системи, і, насамперед, СБУ» (Олександр Скіпальський,екс-заступник голови СБУ).

КГБ був державою в державі, а тепер сам перетворився в наддержаву. Путінський режим успадкував від СРСР надійні нелегальні зв'язки на оперативному рівні (СВР, ГРУ, ФСБ), володіє й ефективною мережею каналів упровадження агентури в Україні.

Секретом полішинеля є той факт, що власники багатьох загальнонаціональних телеканалів налаштовані проросійськи, опозиційно до чинної влади. Далеко не самаритянською діяльністю займається так звана УПЦ МП. Є чимало депутатів, які мають спільний бізнес у РФ, нерухомість... Одне слово, путінської «консерви» не бракує. Підтверджень цьому предостатньо.

У США напередодні вибуху Другої світової війни було майже 50 тисяч німецьких агентів. «Домашня прислуга, продавці в бакалійних лавках, перукарі, сестри милосердя, водії, оперні співачки, рахівники - всі вони надсилали свої щотижневі доповіді в регіональні офіси» (з книги Курта Рисса «Тотальне шпигунство»).

Напрямні принципи «тотальної розвідки» в Третьому Рейху сформулював Рудольф Гесс, заступник Гітлера: «Кожен може бути шпигуном; кожен повинен бути шпигуном; немає таємниці, про яку не можна було б довідатись». Цією інструкцією нині послуговується режим Путіна.

Це добре, що СБУ викриває адміністраторів антиукраїнських спільнот у соцмережах, впольовує диверсантів і перекинчиків. Але що, приміром, робити з політиками, носіями держтаємниці, котрі, не криючись, їздять до країни-агресора, створюючи ризики для Української держави? Лише документувати?

Ще два десятиріччя тому Олександр Скіпальський, фундатор ГУР Міністерства оборони України, заявив, що «активність російських спецслужб в Україні добре помітна». А це його недавнє свідчення: «Кількість впливових персоналій в Україні, які є потенційними зрадниками, а потім стають відкритими ворогами, зашкалює. Якби сьогодні настав день Х, усі були б шоковані точно так само, як шоковані були ситуацією в Криму. Ми, начебто, заборонили Комуністичну партію, але я впевнений, що російський комуністичний центр має в Україні конспіративні структури та персоналії. Лідери та керівники замаскованих антиукраїнських організацій відчувають себе привільно, і з боку держави й правоохоронної системи жодних обмежень для них немає, а їхні корупційні зв'язки дають їм можливість спілкуватися з ворогом і звіряти свої дії».

Ще робити? «Якщо верхівка України почне реально очищуватися від агентів впливу Росії, спливуть старі зв'язки. Нікому в нашій політичній еліті цього не треба... На жаль, усі наші олігархи мають критичний масив компрометувальної інформації в руках спецслужб РФ» (Ігор Смешко, колишній начальник ГУР Міноборони і голова Служби безпеки у 2003-2005 рр.)

Мало того. «Проросійськи орієнтовані офіцери, особливо після першого Майдану, проводили підривну діяльність. Після другого Майдану з цією категорією потрібно було негайно давати собі раду. Проте, успіхів я не бачу» (Ігор Смешко).

Чи не тому у вересні минулого року в Рівному був убитий колишній майор ГУР Іван Мамчук - помста за те, що 2008 року допомагав грузинам збивати російські літаки. У квітні 2017-го в Маріуполі був підірваний полковник СБУ Олександр Хараберюш, агентом ФСБ вчинена невдала спроба замаху на подружжя Осмаєвих, демонстративно вбиті шляхом підриву автомобіля полковник ГУР Шаповал і полковник контррозвідки СБУ Возний. Ясна річ, що без «крота» не обійшлося.

Так, у нас, на жаль, далеко не все гаразд із внутрішньою безпекою. На Закарпатті все в порядку? Так отож. У нас дві війни: зовнішня і внутрішня. Внутрішню не завжди побачиш і відчуєш, але вона присутня у всьому - в політиці, в культурі, в економіці, в побуті. Навіть деякі наївні та надміру екзальтовані патріоти частенько не усвідомлено підіграють Кремлю. А ще ми програємо війну корупціонерам на внутрішньому фронті. Тож, спецслужби мають підказувати вітчизняним олігархам, що коли скоробагатьки не захищатимуть державу, не допомагатимуть війську, то згодом годуватимуть армію чужинецьку. «Рошен», приміром, перейде в активи Путіна, ахметовські статки стануть набутком когось з найближчого оточення кремлівського керманича тощо. Український Головнокомандувач ніяк не може відмовитись від своєї провальної кадрової політики замість того, щоб скористатися досвідом Вінстона Черчилля періоду Другої світової війни - британський прем'єр не призначав на ключові посади «своїх людей».

Наразі нас рятує ситуація військової небезпеки, яка не щезне в найближчі десятиріччя. Тому єдино правильний шлях для Української держави - не декларативне підвищення цивілізаційного рівня суспільства, а його мілітаризація через розбудову військово-промислового комплексу, через створення робочих місць, модернізацію промисловості. А це означає одночасне підвищення ефективності та якості освіти, науки. Цим процесам всіляко мають сприяти й спецслужби. Так, як вони чинять в Ізраїлі, озброєному ідеологією та національною ідеєю.

«В Україні люди живуть і абсолютно не відчувають себе українцями. Якщо завтра на тлі невдоволення президентом і чинною владою прийде нова партія й пообіцяє долар по 8 грн. та збільшити пенсії вдвічі, але спонсоруватиметься російською стороною або матиме якісь домовленості з РФ, то люди за неї проголосують» (Цві Аріелі, ізраїльський інструктор-волонтер).

Висновок однозначний. Влада має запропонувати суспільству чітку й привабливу мету. При цьому, суспільство має зрозуміти й усвідомити, що досягнути її (мету) не можна вже й негайно, а лише завдяки копіткій, наполегливій та довготривалій праці. І на те нема ради. Якщо хочемо зберегти Українську державу. Політика наша, поведінка наша має бути не примирливою, не боязливою («житимемо дружно»). Маємо демонструвати відвагу і готовність битися до кінця. Маємо усунути від керівництва державою проросійський і прокомуністичний елемент, який перешкоджає здійснювати ефективні реформи.

І насамкінець. Точніше, ab ovo. Сер Френсіс Уолсінгем, один із засновників англійської Секретної служби, вирік знамениту фразу: «Ця робота надто важка і брудна, тому займатися нею можуть лише джентльмени». Сентенція про важливість розвідки, виголошена британцем ще у XVI сторіччі, досі залишається актуальною. Тож постає закономірне питання: чи є в Україні справжні джентльмени? Чи спроможні вони допомогти здійснити інформаційну, культурну й економічну деокупaцію України від російської скверни?