Кажуть, що воля має бути скроплена кров'ю. Кажуть, що дарованій незалежності не знають ціни. Так казали і про Україну та її народ. Хоч за її незалежність сторіччями гинули найкращі її сини, а наприкінці 20-го сторіччя лише довершилася велика справа, розпочата ще козацькими старшинами.

Утім, історія вкотре показала - країна, яка нехтує своєю армію, буде годувати чужу. І, напевно, так би і сталося. Якби не величезна потуга всього народу і не величезний подвиг волонтерів. Армія відродилася. І це саме завдяки їй зараз ми маємо незалежну Україну. Завдяки всім тим хлопцям, які стоять там, на передовій, і тримають кордон.

Ми продовжуємо публікувати спогади, зібрані волонтерами, про бійців, які загинули, захищаючи кордони України від наступу російських військ.

Ілля Кириченко

Ілля Олександрович Кириченко народився 30 березня 1988 року, в місті Жовті Води, Дніпропетровської області.

Закінчив Севастопольський національний університет ядерної енергії та промисловості. До війни працював головним інспектором з радіаційної безпеки Державної екологічної інспекції у місті Жовті Води. Їздив до Європи на заробітки.

У лютому 2017 року вступив на військову службу за контрактом до ЗСУ.

Із середини травня 2017 року був відряджений у зону бойових дій.

Звання - солдат, посада - стрілець (помічник гранатометника), 93-я ОМБр.

Ілля швидко встиг завоювати повагу й авторитет серед бойових побратимів.

Він був дисциплінованим, грамотним, відважним бійцем. Й залишився вірним своєму воїнському обов'язку до кінця.

Загинув 10 червня 2017 року як мужній Воїн - на передовій, поблизу села Кримське, Луганської області.

Ілля Кириченко перебував на бойовому чергуванні на одному з опорних пунктів у районі села Кримське, яке ввечері окупанти накривали вогнем з артилерії, мінометів, гранатометів та іншої зброї.

На певний час у тому районі було оголошено режим припинення вогню. Втім, бойовики порушили слово та атакували українську армію близько 21:30. Тоді Кириченко, який був стрільцем-помічником гранатометника, піднявся до бруствера, під час чого і потрапив під мінометний обстріл. Пролунав вибух. Проросійські найманці почали дуже жорсткий мінометний обстріл. Бронежилет і шолом цього разу не допомогли - солдат отримав поранення, несумісні з життям, у результаті чого і помер.

Він так і не встиг одружитися, виховати дітей, але йому вистарчило мужності віддати своє життя, прикриваючи собою бійців.

Іллю з війни чекали батьки та молодший брат.

Анатолій Потєхін

Анатолій Миколайович Потєхін народився 6 січня 1969 року, у Вінницькій області. Проживав у селі Висока Піч, Житомирської області.

Закінчив Київське вище загальновійськове командне училище імені Фрунзе (КВЗКУ). Із того часу до 1999 року служив у житомирській частині ЗСУ на посаді командира розвідувального взводу. Пізніше отримав посаду командира розвідувальної роти житомирської військової частини.

Відтоді і мешкав у селі Висока Піч, неподалік від Житомира, де було військове містечко.

Звільнився з лав ЗСУ наприкінці 1999 року.

Займався підприємницькою діяльністю. У 2002 році зареєстрував підприємство з роздрібної торгівлі ПП «ЧІГ», займався перевезеннями. Встиг одружитися, мав двох діток.

Був активною людиною у всьому: грав у сільській футбольній команді, був представником ФК «Пак-Трейд». У 1999 році долучився до лав Народного руху України (НРУ) рідного села. Був громадським активістом. Коли почалася війна - став волонтером.

22 лютого 2017 року підписав контракт, служив у зоні АТО. Був військовослужбовцем 12-го окремого мотопіхотного батальйону «Київ» 72-ї бригади.

Звання - капітан, посада - старший офіцер відділення спеціального призначення 12-го ОМПБ «Київ» 72-ї ОМБр.

Загинув 7 червня 2017 року під час виконання бойового завдання поблизу Авдіївки, у зоні бойових дій, між населеними пунктами Кам'янка та окупованим проросійськими найманцями с. Крута Балка, Донецької області.

Як командир розвідгрупи йшов першим і підірвався на вибуховому пристрої з «розтяжкою». Від уламкового поранення у голову помер на місці.

Прощалися із загиблим Героєм у рідному місті, в Будинку культури.

Похований 10 червня 2017 року на кладовищі у селі Висока Піч.

Залишились дружина та двоє дітей: донька (20 років) та син (11 років).

5 липня 2017 року за особисту мужність, за захист державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов'язку нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).

Володимир Лайков

Володимир Михайлович Лайков народився 8 жовтня 1985 року, в селі Голубівка, Дніпропетровської області. Там і проживав.

Наразі мало відомо про довійськове життя Володимира.

Звання - старший солдат, посада - кулеметник 93-ї ОМБр.

Загинув 7 червня 2017 року внаслідок російського вторгнення в Україну.

Загинув у зоні бойових дій на взводному опорному пункті поблизу села Жолобок, Луганської області, у районі траси «Бахмутка».

Володимир разом з побратимами тримав оборону. Російські війська, намагаючись розширити свій плацдарм біля Жолобка, після безуспішної спроби прориву позиції бригади, відкрили вогонь з артилерії, танків та мінометів. У результаті тривалого та інтенсивного обстрілу Володимир загинув, ще 8 бійців отримали поранення.

Залишились батьки і сестра.

Михайло Березка

Михайло Васильович Березка народився 17 жовтня 1996 року, в селі Бринці-Церковні, Львівської області.

У серпні 2016 року підписав контракт на військову службу.

Солдат 24-ї ОМБр.

Загинув 8 червня 2017 року поблизу села Катеринівка, Луганської області.

Це був його останній мінометний обстріл позиції бригади. Отримав поранення, несумісні з життям.

Похований на кладовищі у селі Бринці-Церковні.

Батько Михайла помер кілька років тому, залишились мати і сестра.

Сергій Горо

Сергій Петрович Горо народився 9 жовтня 1981 року, в селі Кетросу, Аненій-Нойського району, в Молдові.

Переїхавши в Україну, мешкав у селі Зелений Под, Херсонської області.

Навчався та закінчив Ольгинську загальноосвітню школу, що на Донеччині.

Ще до бойових дій в Україні, з квітня 2005 до серпня 2006 року, Сергій став до лав української армії, підписав контракт на службу у 79-й аеромобільній бригаді. Пройшов строкову військову службу, був командиром відділення.

У липні 2015 року призваний за мобілізацією до армії. З вересня 2015 року до жовтня 2016 року ніс службу в 74-му ОРБ.

Брав участь у бойових діях у зоні АТО, проявив себе мужнім вольовим воїном та вірним бойовим побратимом.

У серпні 2016 року отримав відзнаку - Почесний нагрудний знак начальника Генерального штабу - Головнокомандувача Збройних сил України «За взірець у військовій службі».

Через півроку вирішив повернутися на військову службу.

4 червня 2017 року Горностаївський райвійськкомат скерував Сергія до військової частини для укладення контракту. Він приступив до служби у складі 74-го розвідувального батальйону ЗСУ.

Звання - молодший сержант, посада - розвідник-кулеметник розвідувальної роти 74-го ОРБ.

Сергія пам'ятають у селі як звичайного чоловіка, який жив поруч, ходив тими ж стежками, що й вони, порався на господарстві. Добрий, уважний, щирий. А виявилося - справжній патріот, який захищав Вітчизну та мирне життя своїх земляків.

Загинув 10 червня 2017 року на передовій, у зоні бойових дій поблизу села Павлопіль.

Отримав смертельне поранення внаслідок прямого влучання міни у бліндаж під час обстрілу.

Провести в останню путь та попрощатися зі Сергієм прийшла не одна сотня земляків, очільники району та селища, представники з області та громад району, колективу Ольгинської школи, побратими-військовослужбовці зі сусідніх районів, приїхали й бійці з військової частини. Вони утворили живий коридор і, стоячи на колінах, проводжали героя від рідної домівки, щоб віддати йому шану.

До місцевого цвинтаря, що розташований за понад два кілометри від села, домовину героя несли на руках. Останню дорогу Сергія Горо встелили трояндами до самого кладовища.

Прощаючись із загиблим, говорили про відвагу тих, хто сьогодні захищає країну. Розповідали про Сергія, його відданість, доброту, відповідальність та товариську підтримку.

Похований 13 червня 2017 року на кладовищі у селі Зелений Під.

Вдома на Сергія чекали дружина Лариса Василівна, дві донечки, Єлизавета (2002 р. н.) і Катерина (2007 р. н.), та батьки: мати - Тетяна Гаврилівна, батько - Петро Костянтинович.

Анатолій Довгаль

Анатолій Олександрович Довгаль (позивний «Дід») народився 21 січня 1959 року, в смт. Комісарівка, Луганської області.

Родина Анатолія переїхала до Павлограда - містечка під Дніпром, а пізніше - до м. Дніпра. З 2008 року мешкав у селі Перемога, Дніпропетровської області.

У 2011 році в Анатолія народилась третя дитина. Синові дали ім'я Максим.

14 березня 2016 року Анатолій Довгаль підписав контракт зі ЗСУ. Цьому передувала не одна відмова у військкоматі - за віком і за станом здоров'я. Та наполегливий солдат досяг свого - пішов служити своїй Батьківщині!

Пройшов навчання на Яворівському полігоні (Львівщина).

Служив у роті глибинної розвідки одного з розвідбатів.

Звання - старший сержант, посада - розвідник-кулеметник розвідувальної роти 74-го ОРБ.

У розвідбаті воював уже не перший рік, раніше служив у роті глибинної розвідки.

Загинув 10 червня 2017 року на передовій, у зоні бойових дій поблизу села Павлопіль.

Внаслідок прямого влучання ворожої міни у бліндаж троє бійців отримали смертельні поранення: Сергій Горо, Віталій Звездогляд та Анатолій Довгаль.

Прощалися з батьком трьох дітей, який уже встиг стати й дідусем, на площі у рідному селі, біля Меморіалу загиблим у Другій світовій війні.

Похований 13 червня 2017 року на кладовищі у селі Підгородне, Дніпропетровської області.

Залишились дружина Ольга, твоє дітей (сини Сергій (1978 р. н.), Анатолій (1985 р. н.) та Максим (2011 р. н.), дві онучки.

Наймолодша дитина загиблого Анатолія - син Максим - ще не ходить до школи, але вже знає, що тато був справжнім Героєм. Знає, що тато загинув на неоголошеній війні, захищаючи Україну.

 

Джерело: «Літопис UA»