Двадцять шостий День Незалежності Україна зустрічає в дебатах на тему, котру коротко можна було б охарактеризувати як «що у світі найстрашніше». Війна? Корупція? Засранська позиція чиновництва різних рівнів, геть до найвищого? Варіантів багато, але висновок очевидний: що б не було для країни страшним, що б нам не загрожувало, назад ніхто повертати не буде. Тільки вперед - і вгору!

Почала дискусію своїм матеріалом Юлія Мостова, співзасновниця і головний редактор тижневика «Дзеркало тижня. Україна». Мовляв, в Україні страшно і темно, як перед світанком, але я звідси не поїду, хоч і хочеться.

Пішли жваві дискусії.

Страшно? Воїнам, ветеранам і волонтерам - не страшно. Страшно було у 2014, коли до кордонів підбиралася російська армія, міліція на сході країни була незрозуміло чиєю, а рідна армія була незрозуміло де - і в зрозуміло-трагічному стані.

Темно? Темно було у тому ж таки 2014, рівно три роки  тому, коли Іловайськ заливали кров'ю, по Хрещатику йшов парад, а головнокомандуючий оформляв собі офшори - і було незрозуміло, куди кричати, і як рятуватися. Власне, останнє і зараз не дуже зрозуміло, але те, що рано чи пізно військовий трибунал таки буде, і зрадників буде покарано, стає дедалі очевиднішим.

Науковці, котрі попрацювали за кордоном - і повернулися додому, не бачать нічого страшного у тому, щоб поїхати. Поїхати - і повернутися з новим досвідом.

Ті, котрі поїхали, і не повернулися, теж не бачать нічого страшного - їхні інвестиції в Україну загалом (і в армію зокрема) досягли такого рівня, що жоден інший інвестор не зрівняється. А що робила би без інвестицій діаспори українська армія - після того, як впав долар і більшість українців фінансово не те що армію - себе підтримувати почали ледве-ледве?

І досі фактично всі «не-радянські» медичні автомобілі на передовій куплені волонтерами, і переважна більшість цих волонтерів - з діаспори.

	Фото Тараса Греня

А українська влада тільки весь час погрожує закидати фронт медичними «Богданами» відомо чийого виробництва, але щось ті погрози до діла не доходять...

Тим не менш, тональність дискусій переважно оптимістична.

Особливого оптимізму додає питання віз. Не тільки тих, котрих тепер українцям не треба.

А й тих, котрі росіянам тепер не дадуть, а мешканцям Криму дадуть тільки у Києві.

Чудовий подарунок до Дня Незалежності України від уряду США!

Для тих, хто не знає - 23 серпня США припинили видачу неімміграційних віз по всій Росії, у вересні цю процедуру відновлять - але тільки у Москві. Мешканці окупованого Криму для отримання американської візи повинні звертатися до посольства США в Києві.

Для тих, хто має український паспорт, відкрилися «тисяча доріг, мільйон вузьких стежинок».

Виїхати - не проблема.

Але як навести лад всередині країни?

Тим більше, що чиновники-засранці різних рівнів просто змагання влаштували на звання найзасранніших, результати польоту їхньої фантазії просто вражають.

Наразі першість однозначно утримує Вінницька мерія. Люди прийшли під стіни цієї установи з мирною акцією протесту проти розміщення кладовища на березі річки, неподалік від очисних споруд водоканалу. Працівники мерії до людей не вийшли - натомість... з вікон вилили на голови громадян гівно, в буквальному сенсі цього слова.

Генії політичної дипломатії!

Решта чиновників від цих вінницьких світочів політикуму явно відстають.

От, для прикладу, захтілося вищому керівництву, щоб на День Незалежності на святковому концерті у столиці гімн України співала Марія Максакова.

Вдова вбитого у Києві російського депутата Думи Дениса Вороненкова, колишня депутатка тієї ж ГосДуми, екс-членкиня партії «Єдина Росія», член комітету Держдуми з культури (2011-2016), громадянка Росії та Німеччини.

Новину цю режисери й учасники концерту потихеньку розповіли найближчим друзям, ті - ще найближчим, суспільство, м'яко кажучи, не схвалило.

Десь там нагорі змінили програму: Максакова співатиме не гімн, а каватину Норми з опери Белліні «Норма» і ораторію «Слався, Вкраїно». Згадана ораторія і завершить концерт. «Штірліц знав, що найкраще запам'ятовується остання фраза»?

Зрозуміло, що участь такої співачки - це спроба кинути хоч якийсь камінчик у город сусіда - он, мовляв, як ми ваших громадян цінуємо.

Але чи варто витратити найважливіший момент державного свята на те, щоб скрутити дулю сусіду? І як буде виглядати та дуля у виконанні громадянки держави-вбивці, від куль якої майже щодня гинуть українські захисники?

Загалом маніакальне прагнення втулити в концерт на День Незалежності хоч якийсь шматок російської культури просто вражає. Минулого року українцям хтіли зіграти марш-заповіт з опери Прокоф'єва «Семен Котко», яка розповідає про героїчну боротьбу червоних партизан проти петлюрівців та гетьманців. Опера написана за повістю В. Катаєва «Я син трудового народу»... Тоді наробили ґвалту письменники Капранови - і оперу зняли. Ґвалт довкола Максакової, схоже, організаторів не вразив.

Думка про те, що варто би хоч у цей день обійтися без культури держави-окупанта, до їхніх голів не прийшла. Мабуть не було місця...

Втім, у громадян це викликає більше «робочу злість», ніж розчарованість.

Свою Незалежність ми вже навчилися виборювати на полі бою. На тому ж полі бою ми навчилися цінувати свій прапор - і свою культуру. У цього ж поля бою є ще й інші декорації - ніби мирні, ніби «культурні», але з вікон в будь-який момент може политися гівно.  Але тепер це тільки додає натхнення.

Не в одній країні світле майбутнє побудувало саме те покоління, котре повернулося з війни, і вирішило, що більше ніколи не допустить ослаблення своєї Батьківщини. Робоча злість - дуже і дуже корисна річ. І нема сумнівів у тому, що українці, котрі вже знають ціну Незалежності, цією злістю скористаються правильно.

З Днем Прапора!

З Днем Незалежності!

Слава Україні!

Героям - слава!